Роздуми, навіяні Гудеріаном

Недавно випала нагода погортати книгу видатного німецького теоретика і практика танкових військ Гейнца Гудеріана. Вона, за свідченням багатьох військових і пол­ітиків, є одним з кращих творів, що вийшли з-під пера німецьких воєначальників. Написана з типовою прусською педантичністю і ґрунтовністю, книга справді с знахідкою для любителів військової історії. Виклад матеріалу сухува­тий, «технарський», і лише у вступі автор дозволив собі трохи «лірики». Одразу впадає у вічі фраза, яку наведу майже дослівно: «Деякі нації перебувають під загрозою потенційної небезпеки. Їхній життєвий простір… визначений здебільшого внутрішніми кордонами, і над ними постійно нависає загроза з боку численних сусідів, які поєднують нестабільність темпераменту і перевагу в озброєнні».

Прочитав це і подумав: це кого ж мав на увазі герр Гудеріан? Звісно ж,  свій рідний «фатерлянд», який в усі часи був «über alles» і який за минуле сторіччя добряче допік  сусідам своїми непомірно агресивними нахилами. І, відповідно, зазнав чималих втрат від їхнього «темпераменту і переваги в озброєнні». Однак, подумалося, чи не правомірно буде спроектувати думку Гудеріана на країну, що розкинулася обабіч Дніпра на північ від Чорного моря? Звичайно, з поправкою на час. Питання загрози з боку сусідів до недавнього часу ніби не було актуальним: спір з Румунією за острів Зміїний на серйозний конфлікт не «тягнув»; з Польщею – мир, дружба і спільне Євро-2012; турки, може, й відчувають ностальгію за часами Ос­манської імперії, але на наші південні кордони і на Крим не зазіха­ли. Хто ж залишався?

Залишалася Росія. Їй уже точно не закинеш надмірну «стабільність темпе­раменту». Та й перевага в озброєнні сумнівів не викликає. А якщо додати до цього давні та стійкі імперські звички, то загроза з боку північного сусіда ніколи не видавалася аж надто ілюзорною.  Історичні традиції живучі, змінюються лише формулювання: замість «оказания братской помощи на­родам соседних стран» тепер вживається «защита прав русскоязычного населения». Великодержавний шовінізм позбувся класового камуфляжу і постав у своїй первозданній наготі.

Першим тривожним дзвіночком стали події в Грузії у серпні 2008 року.  Якщо очистити заяви російських правителів від дипломатичного «лушпиння», то мовою простолюду їхню го­ловну ідею вже тоді  можна було сконцентрувати у сло­вах: «Не рыпайтесь, а то…». А ще запа­м’яталися слова російського вояка на блок посту: «Подождите, доберемся и до вашего…». Тоді це сприймалося як похваляння озброєного самодура, а нині стало сумною і дедалі більш тривожною реальністю. І, напевно, вже тоді варто було задуматися, чи здатна Україна  відповісти на вик­лики з боку Росії. І не лише політичні та економічні, а й військові.  Війна ж бо, як відомо, є продовженням політики, лише іншими засобами. Про ступінь готовності Збройних сил, схованих за парканами, у боксах, на полігонах,  пересічному обивателеві важко  було судити. Але постійні нарікання військо­вих на недофінансування, побутову невлаштованість, нескінченне пережову­вання теми переходу до професійної армії не налаштовували на особливий оп­тимізм. Не кажучи вже про те, що іноді наші браві вояки діяли за принципом «Бий своїх, щоб чужі боялися» і «зве­селяли» населення грандіозними феєр­верками на складах боєприпасів, ракета­ми, помилково запущеними у житловий будинок або цивільний літак. Та й ко­мандували ними то бравий генерал-танкіст радянського вишколу, то інте­лектуал, нафарширований американською військовою доктриною, то колишній голова облдержадміністрації і Прем’єр-міністр, то «морський вовк», якому традиційно бажають «сім футів під кілем». Навряд чи за таких обставин варто було го­ворити про якусь послідовність і на­ступність у військовому будівництві. А за роки правління «двічі несудимого проффесора», завдяки зусиллям його вірних поплічників з підозріло українськими прізвищами (Соломатін, Лєбедєв) армія була, що називається, доведена «до ручки». І, нині, за великим рахунком, не є боєздатною. Якщо в.о. Верховного головнокомандувача змушений розформовувати десантну (!) бригаду за боягузтво і втрату бойової техніки, то далі, як мовиться, йти нікуди. І чи не може повторитися історія, уже не у вигляді фарсу, а трагедії, коли жменька ліцеїстів знову змушена буде прикривати собою шлях до Києва, розплачуючись своїми життями за чиїсь недолугість і недалекоглядність?

Ігор Дуда