Дзвінкий голос Бога

І справді, у Харкові — близько вісімдесяти найрізноманітніших сакральних споруд. Кожна з цих будівель має свій голос, що вливається до загального міського оркестру. Чому й коли дзвонять дзвони?

Католицькі храми

З отцем Мар’яном Сковирою, секретарем єпископа Харківсько-Запорізького і нотаріусом Харківсько-Запорізької Курії, домовляємося зустрітися о третій по обіді — на площі Поезії, що неподалік від католицького катедрального собору Успіння Богородиці. З катедри якраз лунає дзвін.

Священик заклопотаний, молодий і веселий — на ньому футболка з написом «Думати не боляче». Вона служить ознакою, за котрою я маю його впізнати. Але фотографуватися відмовляється дуже навіть категорично — мовляв, не солідно виглядає у світському одязі. 

За словами отця Мар’яна, коли людина чує дзвін, то знає, що її закликають до молитви. З католицької  катедри дзвін озивається чотири рази на добу. О дев'ятій ранку він нагадує вірянину, що його справжнє життя почалося з хрещення. Вдруге дзвін б’є опівдні — це час, коли розіп’яли Христа. Втретє — о третій дня, коли Ісус помер на хресті. Це час молитви до божого милосердя. І, врешті, четвертий раз —  у шостій вечора   — зняття Ісуса з хреста.

Католицький дзвін, Венеція
 

 У храмі Успіння Богородиці дзвони електронні — це пристрій, який видає відповідний звук і навіть грає  особливі мелодії на великі свята. Сам храм збудовано наприкінці XIX століття.

 — У 1938 році розстріляли останнього настоятеля, який тут був. Храм опісля виконував різні функції. З часом його поділили на три поверхи і тут знаходилася база кінопрокату. Завдяки тому він зберігся.

 Отець Мар’ян називає збереження храму чудом, адже у той час безліч харківських церков було знищено і від  них не лишилося навіть каменю.

 — Збереглася також скульптура Матері Божої, яка у катедрі була оригінальна, ще дореволюційна. За часів  Радянського Союзу її використовували для того, щоб студенти вчилися малювати жінок: руки, обличчя. Але  потім вирішили, що негоже вчити ленінську молодь на прикладі скульптури Богородиці. Тож її перевезли на Пушкінське кладовище. Дякуючи цьому вона вціліла і зараз повернута на автентичне місце.

Загалом у Харкові є ще 5 католицьких парафій і затворницький монастир сестер-кармеліток. Кожна парафія має свою специфіку. Салтівська — для африканців та індусів. Там літургії служать англійською, французькою, українською та російською мовами.  

У катедральному соборі у неділю літургії відправляються польською, потім є три українські служби (дитяча, центральна і молодіжна), о 18.30 є російськомовна служба, а ввечері, о 20.00, —  в’єтнамською мовою.

Вірменська апостольська церква

У вірменській апостольській церкві Сурб Арутюн, що на вулиці Шевченка, 144, мене зустрічає настоятель — Тер Мкртич Григорян. Себто, зустрічає не одразу — приходжу, коли він проводить якийсь церковний ритуал.

Я трохи чекаю, поки дійство закінчиться. З церкви віє врочистістю і ладаном.

Тер Мкртич виходить, запрошує на розмову. Рефлекторно хапається за поперек — в нього, виявляється, болить спина. Але він терпить. Підіймаємося на дзвіницю.

Церква у перманентному стані розбудови, тому дорогу перегороджує арматура. Мені нічого — я легко просковзую між металевих стержнів, а от Тер Мкртичу через біль складно. Але він все одно підіймається зі мною і з тривогою у голосі просить: «Тільки не лізьте надто високо! Я за вас боюся. Може, вже далі не треба?».

У храмі Сурб Арутюн три дзвони. До них веде прикра металева драбина. Тут, як і в інших християнських церквах, б’ють у дзвони перед службою. І кожного разу робить це церковний служка — Володимир Бургіян. На жаль, зараз його немає — поїхав кудись відпочивати. Але Тер Мкртич з гордістю переповідає, із яким задоволенням Володимир дзвонить і який він талановитий.  

Настоятель додає, що храм подає голос і з сумних приводів. 

 — 23 квітня — день пам’яті геноциду вірмен 1915 року. У 2013-му ми 98 разів вдаряли у дзвони — по разу за  кожен рік, що минув з того часу. Через два роки будуть роковини — століття геноциду.

Храм Сурб Арутюн — той клей, який скріплює вірменську спільноту у Харкові. Для тих, хто постійно живе поза Батьківщиною, релігія — це один з елементів самоідентифікації.

Благовіст, Ечміадзін

 — Ця церква почала будуватись у 2000 році. У 2004 році, у серпні, каталикос (титул вищих духовних осіб — авт.)  всіх вірмен приїхав до Харкова на освяту. Храм повністю не добудували, багато було ще роботи. Але так хотілося вже проводити служби! З жовтня 2004 року я служу у цій церкві. Приїхав на прохання архиєпископа Вірменської  апостольської церкви в Україні Григоріса Буніатяна. Планував на рік, а зостався до тепер — скоро вже 9 років буде. До того 12 років я служив у Стокгольмі, у Швеції.

 — І як вам у Харкові після Стокгольму?

 — Ви знаєте, звикаєш. Коли є робота, не помічаєш, як тече час. Ви не уявляєте, поки ми тут говоримо, скільки людей чекає, щоб побалакати зі мною. І це є добре. Це означає, що організм церкви здоровий. Тут є відчуття сім’ї.

99,9% прихожан храму Сурб Арутюн — вірмени. Тут діє недільна школа, де діти вивчають свою мову, історію, літературу та основи релігії. Церква постійно будується. Особлива гордість настоятеля — настінні розписи, що є копіями мініатюр зі старовинних сакральних книг.

Українська православна церква Московського патріархату

Церкви УПЦ МП найбільш поширені у Харкові. Про дзвони у православній традиції пообіцяв розповісти отець Дмитрій Довженко, протоієрей Благовіщенського собору.

Спочатку підіймаємося на дзвіницю. Нас супроводжує Ілля Альбреген, колоритний дзвонар-самоук. Він виконує на моє прохання свій улюблений мотив, який сам придумав.

«Так, ніби пророк Ілля підноситься на вогненній колісниці!» — дзвонить Ілля і ніби танцює, бо тут потрібно і ногами на педалі натискати, і руками смикати по струнах-тросах.

«От цей найголовніший — основний і найбільший дзвін, бас. Гляньте, на яких потужних балках він закріплений, аби вагу витримувати», —звертає мою увагу отець Дмитрій.

Після міні-концерту спускаємося з небес на землю — дзвони залишаються на дзвіниці, а ми з отцем виходимо на подвір’я храму, аби побалакати.

«Ич, нема де сісти — усюди люд наш православний», — тішиться священик. Справді, на більшості лавочок сидять жінки, чоловіки, діти.

Отець Дмитрій найретельніше з усіх співрозмовників підготувався до зустрічі. Він приніс книгу, де повідзначав найцікавіші моменти.

 — Історія дзвонарства і дзвону починається ще зі старозавітніх часів, — розповідає він. — У Старому Завіті  Господь повелів Мойсею зробити сім срібних труб, які б оповіщали про початок богослужіння. Тоді сурмили у труби. Себто, спочатку дзвонів у нашому звичному розумінні не було. З часом у православній церкві з’явилися так звані била, або клепала. Це така дощечка — мідна, дерев’яна чи срібна. По ній і били. Це I-II століття від Різдва Христового, раннє християнство.

 Перша згадка про дзвони, як ми їх зараз собі уявляємо, — це IV століття після Різдва Христового. По-іншому дзвін ще називається «кампан». Чому? Бо найкращі дзвони відливали в італійській провінції Кампань. Там для дзвонів добували спеціальну мідь.

Від історії дзвонарства, яку переповідає отець Дмитрій, шаблони розриваються, як бомби на мінному полі. Виявляється, спочатку дзвони з’явилися у Західній Європі й у православній церкві їх не шанували — як віяння з Риму. З IX століття їх почали використовувати у Візантії. З XII століття вони стали масово поширені. На Русі дзвони з’явилися одразу після хрещення, але точної інформації про це нема. Масове поширення на наших теренах дзвони отримали з XVI століття.

 — У нас дзвони з’явилися найпізніше, але натомість у дзвонарській справі ми досягли значних успіхів. Адже наші дзвони найкращі у світі! — з гордістю констатує священик.

Зі слів отця Дмитрія, окрім сповіщення про початок служби, дзвони використовувалися для попередження про небезпеку.

— Припустімо, давні часи, набіги кочівників, міжусобиці між князями. От ворог наближається — били у дзвони. Такий ритм дзвону називається набат.

 — Це били у бас?

— У все били! У всі дзвони. І люди розуміли, що біда поряд. А коли дзвони використовуються під час служби, то дзвонять у них в конкретні моменти. Наприклад, перед початком самої літургії, під час самої літургії, перед «Вірую…» та «Отче наш», під час херувимської. Лише не завжди у великі дзвони — є ще маленькі, які використовуються у самій церкві. Дзвін означує певні моменти служби, коли віруючі повинні ще зосередженіше молитися.

Коли чутно розмірені удари в один великий дзвін — це благовіст. На початку благовісту здійснюються два удари до повного затихання звуку, а далі йдуть одинарні. Благовіст може звучати 10-20 хвилин. Такий дзвін оповіщає про майбутнє богослужіння, а також звучить під час найважливіших моментів самої служби.

У розмові зі священиком несподівано стало зрозумілим походження слів, які вживаються щодня. От сидите ви на якійсь нараді, а вам хтось безперервно телефонує. І ви такі потім віддзвонюєте та обурюєтесь: «Чого тридзвониш?! Не ясно — я зайнятий?!». Або коли хтось розгулявся не на жарт, то кажуть «вдарився во вся тяжкіє». Так от, все це родом з церковної риторики.

— Є ще один вид дзвону — тридзвін, або, як кажуть в народі, «во вся тяжкие». Тут застосовують усі дзвони. Здійснюється тричі, з перервами між дзвенінням. Це більш урочистий вид дзвону. Супроводжує великі церковні свята та інші якнайважливіші церковні події. Звучить також перед початком богослужіння, але після благовісту. І ще звучить перед читанням Євангелія.

Третій вид дзвону — передзвін. Це коли по черзі звучать удари у кожен дзвін, починаючи з найбільшого і закінчуючи найменшим. Це урочистий і скорботний мотив. Використовується, аби показати важливість майбутньої служби. Звучить тільки в окремі дні Великого Посту, а також при освяченні води на Водохреща.

Четвертий — перебор. Мелодія з почерговими ударами в кожен дзвін, починаючи з малого і закінчуючи великим. Дзеркальне відображення передзвону. Це вид поховального дзвону, використовується при відспівуванні покійних.

Як пояснив отець Дмитрій, кожен з означених чотирьох видів має безліч підвидів і варіацій. Він також розповів, що у 2002 році вперше в історії Російської православної церкви був прийнятий устав церковного дзвону. Там йдеться про всі види дзвону, як посвячують у дзвонарі, освячують дзвони і як дзвони зберігають.

Благовіщенський кафедральний собор, 24 липня 2011

«Що можна ще додати? За звичаєм православної церкви, на світлій седмиці (себто, після Пасхи) будь-хто охочий може піднятися на дзвіницю і дзвонити! Охочих поки мало — небагатьом про це відомо. Може, почитають вашу статтю і будуть знати», — під’юджує отець Дмитрій.

Я розповідаю йому про колегу, котра щонеділі прокидається о сьомій під 40-хвилинний звук дзвону.

«Правильно! Вона, певно, на Салтівці живе. Дивіться, от починається благовіст — це 10-20 хвилин. А потім тридзвін — теж 10-20 хвилин. От разом півгодини — сорок хвилин і виходить! Так що передайте їй, що й далі будуть дзвонити!» — сміється він з хитринкою в голосі.

Сунітська мечеть у Харкові

У Харкові є ще потужна спільнота мусульман. У них теж є звичай скликати вірних на молитву. Голос мечеті називається «азан». Чи почують колись харків’яни, як він звучить?

Як виявилося, цілком можливо, бо все необхідне для цього — мечеть з мінаретом — вже є. Розташовується на вулиці Ярославській, неподалік від Полтавського шляху. Вона дисонує із навколишнім пейзажем, бо вирізняється охайністю на тлі сусідніх будівель.

Заходжу на подвір’я. Височенний чоловік, лисий і бородатий, розмашисто косить траву. Питаю за імама Ріната, і мене скеровують у допоміжні приміщення мечеті.

Рінат Ахметов зовсім не схожий на свого сумнозвісного донецького тезку — він тихий та інтелігентний. З його слів, саме слово «азан» перекладається як заклик. Це заклик до обов’язкової молитви. Мусульмани моляться п’ять разів на день. І з мечетей, співаючи азан, їх запрошують до колективної молитви.

«Ви, напевно, чули азан? (Ні, але після зустрічі послухала — красиво-о-о... — авт.) Це форма з семи речень, у якій мова йде про єдинобожжя. Що Мухаммед — останній пророк. Поспішайте на молитву, нема бога, крім єдиного Бога, у молитві спасіння — такий смисл азану», — розповідає Рінат Ахметов.

Азан, Мекка

На молитву мусульман кличуть у конкретний час, який визначається по сонцю. Ранішня молитва проводиться ще до сходу сонця, потім йде передобідня, далі — коли сонце у зеніті. Потім — захід сонця (це вечірня молитва) і нічна молитва (півтори години після заходу сонця). У цей час з мечетей традиційно звучить азан.

Традиція корінням сягає в часи пророка Мухаммеда. Він отримав наказ проводити колективну молитву п’ять разів на день, бо раніше люди молились кожен окремо. Християни, які жили по сусідству, мали дзвони. Сподвижник пророка Мухаммеда Абу Бакр мав принести колоду, щоб по ній бити і так оповіщати вірних. Але за день до цього йому наснився сон, що закликати до молитви потрібно певними словами і у конкретний спосіб. Після цього з’явився азан.

Азан проголошує муазін — людина, основним обов’язком якої є заклик на молитву. Імам — священнослужитель, що веде молитву. Тож муазін — це, так би мовити, заступник імама. Спочатку азан співали з мінарету.

— Нема обов’язкового дизайну для мечеті — вони бувають різні. Але є кілька основних правил. Наприклад, має бути мінарет. Це як своєрідна башта. У нас вона невисока — ми хотіли вищу зробити згідно з проектом. Але міська адміністрація не дозволила. Чому? Щоб мінарет не вивищувався над іншими будинками. Але й так добре — мінарет не обов’язково має бути дуже високим. Навпаки, бувають і нижчі, ніж наш.

Мінарет колись був замість мікрофонів. Аби гучно закликати на молитву, будували такі от башти. Зараз використовується звукопідсилююча  техніка. Тож тепер мінарет — це, швидше, декоративний символ.

— У Харкові ми поки зовні не проголошуємо азану — тільки всередині мечеті. У мусульманських країнах для людей, що живуть по сусідству, азан означає, що пора йти до мечеті. У нас навколо мечеті мусульман практично нема.

— Чому ж тоді мечеть збудували саме тут?

— Ця мечеть збудована на історичному місці. Раніше тут була мечеть і медресе (духовна школа у мусульман – авт.). У 1936 році мечеть зруйнували під приводом розширення ріки Лопань. У медресе зробили квартири і заселили татарські сім’ї. І на місці мечеті побудували два одноповерхові житлові будинки.

Зараз у мечеті до десяти людей — жінки пораються, чоловіки щось підрихтовують. Хоча, за словами імама, тут буває людно. Так було до 1992 року. Тоді місцеві татари вирішили відновити свою мусульманську общину. Розпочався процес повернення землі. Людей, що жили тут, відселили в інші будинки, а медресе і місце, де колись була мечеть, повернули попереднім власникам. Це сталося у 2000 році. У 2005-му з’явилася нова мечеть. До слова, її будували схожою на історичну будівлю — по фотографіях, які знайшли в міському архіві. У 2006 році тут прочитали першу молитву. Медресе, стара мусульманська школа, збереглася. Її планують реставрувати.

— У нас різні національності є в общині: татари, турки, азербайджанці, узбеки. На п’ятничну молитву збирається фактично повна мечеть — вона до 400 людей може вмістити. Є й інші мусульманські общини у Харкові, але мечеть сунітського штибу одна. Інші релігійні організації орендують звичайні приміщення. Для здійснення молитви необов’язково приходити саме в мечеть. Це можна робити у будь-якому місці: дома, на роботі чи у таких от організаціях.

Мечеть існує за рахунок пожертв прихожан або допомоги з інших країн. Є благодійні організації, що займаються будівництвом мечетей у всьому світі.

— Духовне управління Турції нам добряче допомогло. І Арабські Емірати, — згадує імам Ринат. — Це основне. А решту, що стосується вже облаштування мечеті зсередини: килими, вікна, люстра, — це вже за кошт прихожан.

До речі, про килими. У харківській мечеті вони глибокого синьо-сірого відтінку. Килим — один з трьох основних елементів, що мають бути у мечеті.

— Мусульмани моляться на килимі. Це обов’язкова умова. Далі ось, бачите, відділення на стіні? Це міхраб. Таке відділення є у кожній мечеті. Тут стоїть імам і за ним молільники. Коли людина приходить у мечеть, то це відділення є ознакою, у яку сторону потрібно молитися. Імам стоїть спиною до молільників. Усі учасники молитви скеровують своє обличчя у сторону Мекки. Це робиться для того, аби всі, хто молиться, були єдиним цілим. Як символ згуртованості і єдності мусульман.

Окрім вже перелічених елементів, у мечеті є полиці з книгами. Поряд з ними по-турецьки сидить юнак і щось читає. Імам подає йому знак, і він за кілька секунд перебирається в сторону.

— Ось в нас книжкові полиці, кондиціонери є. (Сміється.) Це не обов’язкові елементи. Картини (каліграфічно виведені арабською написи — авт.). На одній написано «Аллах», на іншій — «Мухаммед». Далі стоїть мінбар. Це така своєрідна кафедра зі східцями, теж обов’язковий елемент у мечеті. Туди у п’ятничну молитву і на святкове богослужіння піднімається імам і виступає з проповіддю. Форма теж буває різна, але це підвищення повинне мати не менше, ніж три сходинки. Люстра у нас з Турції. Красива, правда?

«Правда!» — відповідаю я і думаю, що узагалі тут затишно і цікаво.

Вже скоро азан долучиться до звуку церковних дзвонів, трамвайного дзеленькання, клаксонів авто, музики і розмов, що ними шумить місто. Шум, як писав Мілан Кундера у «Нестерпній легкості буття», має одну велику перевагу — у ньому зникають слова.