Поезія і проза

Сповідь Мазепи

ххх

Історична довідка. Мазепа Іван Степанович – суперечлива постать в українській історії, гетьман, що очолив Українську державу у ххуіі столітті незабаром по Хмельниччині. Відомий своєю відчайдушною і невдалою спробою позбутися васальної залежності від Москви, довгий час вводив в оману царя Петра 1 удаваною покірністю, насправді ж гарячково шукав контактів з Європою, що опиралась навальній московській політиці. У вирішальну хвилину напередодні Полтавської битви Мазепа з вірними старшинами перейшли на бік шведського короля Карла 12, що воював з Петром, після програної битви, переслідуваний ворогом, що жадав помсти, помер у прикордонному містечку Бендери ( нині Республіка Молдова).

Іван Мазепа був яскравою, непересічною особистістю, мав чудову освіту, схильність до мистецтва, поезії. Був меценатом. Жив одинаком, на схилі років пережив бурхливий роман з дочкою полкового судді Кочубея Мотрею – своєю юною хрещеницею, роман, що розгортався і закінчився у кращих традиціях середньовіччя. Імя Мазепи краще відоме в Європі, ніж удома. Про нього писали Вольтер, Байрон, Меріме, в російській імперії українського гетьмана було виклято і викреслено з історії. В час незалежності Мазепу повернуто з забуття і навіть „ номіновано” в числі інших державних діячів на зображення на грошовій купюрі.

(Публікація з газети «Чорноморець», 2002 р. Плагіат карається!)

ххх

Я Києва ніколи не любив –

Оті подільські галасливі вівці…

Як воля Божа, то отут би й жив –

У себе на кутку, на Гончарівці.

 

Але мені його не обминуть.

О, суєта ! Володарю покара.

На ранок треба вирушати в путь –

Столиця жде. Держава, не отара.

 

Вже стільки літ в руках її держу –

Хоч підупалу, але ще багату.

Не то жону, не то вдову чужу.

Найгірше ж те, що має вдачу кляту.

 

Покинув би її. Пішов у скит.

Про це казала й мати Магдалена…

Та бачте, гонор, але бачте – встид !

Уся ж Європа побувала в мене !

 

Ото ж тримай у кулаці, держи,

Веди свою вдовицю до Європи…

Ану, сусідко Польщо, підкажи –

Хто ми, з шаблями ? Козаки чи хлопи ?

ххх

Третю ніч я без сну. Догоряє зоря.

А півні на селі – наче несамовиті.

Ну її-Богу, в паперах без секретаря

Просто можна втонути у цьому столітті.

 

Починає Європа велику війну,

Кожен прагне, жадає прибутків і слави…

І за здобиччю топче дорогу одну –

Ту, що завше відкрита. На Схід від Варшави.

 

Жереб кинуто. Кожен шукає собі

Друга вірного, зброю ховаючи в поли…

Ось і мусиш доводити, що заслабі

Із Мазепою мірятись учні Лойоли.

ххх

Учора в дзеркалі побачив сивину…

І все. Про вік я думати не можу.

Я хочу виграти оцю війну.

Я може ще пролити кров ворожу.

 

Я вдарю першим. Все, як на війні-

Підлота, бруд, насильство, звада, зрада…

І зволікати ніколи мені,

І не відступиш. Бо Москва позаду.

 

Усім відома набожність моя,

І на Івана правлять літургію…

Я раб є Божий во Христі. Та я

Служу Вітчизні, а не Візантії !

 

За що, Всеблагий, поєднав єси

В годину цю із нею долю нашу ?

Мовчиш ? Не кажеш ? То ж не пронеси

Ти мимо мене цю криваву чашу!

ххх

Це вже марення. Очі відкрию і бачу –

Україна в огні, і колись, і тепер…

Смерть поклала на груди долоню гарячу –

Певно, виїде Карл вже без мене з Бендер.

 

Це дорога до раю чи дорога до дому ?

Це той прапор, що ми врятували в бою ?

Я щасливий. Мені достеменно відомо –

Я таки повернусь в Україну свою.

 

Якщо навіть кістки мої вітер розвіє,

Якщо навіть імя моє ворог зітре –

Я її збережу, мою віру й надію-

Україна не вмерла. І вже не помре.

 

Я майбутнє її. Я навіки із нею.

Ще попереду в нас – переможні бої…

Що ж ти лаєш дочку, куме мій Кочубею ?

Я ж тобі обіцяв, що діждуся її ?…