Виходить так, що більшості людей цього світу різноманіття мов, щиро кажучи, взагалі заважає. Так і хочеться поназивати їх не мовами, а говірками. Так і хочеться самоствердитися коштом меншого.
Для чого мені був потрібний той двогодинний візит до Нового Саду? Відповім чесно: для штемпеля в паспорті. Щоб румунські прикордонники бачили, що я насправді їздив не до Румунії, а до Сербії. Румунія дозволяє нашим громадянам перетинати свою територію без візи, але якщо це транзит. Насправді я їздив до Румунії, але румунським прикордонникам казав, що їду до Сербії, місто Новий Сад.
За великим рахунком так і вийшло. Тобто я румунським прикордонникам не брехав. Або якщо і брехав, то зла їхнім національним інтересам не заподіяв. Організатори фестивалю в Тимішоарі забезпечили мене машиною до Нового Саду й назад. "У Сербії достатньо випити кави, – казала Йоана, – й можна повертатися. Головне, що ти побуваєш у Сербії. Хоча б кілька хвилин. Еспресо в Сербії – й назад".
Я ще ніколи не їздив аж так далеко – за 250 кілометрів – тільки для того, щоб випити кави. 250 туди і стільки ж назад – разом 500. На наших дорогах це було б як мінімум годин вісім. На їхніх це було шість. Плюс дві години в Новому Саді: зустріч із Борисом, обід, інтерв'ю, згадана кава (таки еспресо). Усього ті самі вісім годин, але зовсім не виснажливі. Чудовий сонячний день наприкінці жовтня, + 26 градусів, дивна така погода, продовження літа.
У Новому Саді я вже бував – 2002 року. Так само, зрештою, коротко. Мені запам'ятався Дунай, точніше, мости, а ще точніше, їхні руїни. Усі дунайські мости Нового Саду кілька років перед тим було розбомблено. Чому американці вирішили бомбити саме Новий Сад, мені досі незрозуміло. Тобто зрозуміло, що в них були якісь стратегічні цілі. Однак при цьому вони бомбили місто, яке зовсім не підтримувало Мілошевича, навпаки. Це так, наче бомбити Львів, щоб покарати уряд донецьких. Утім подалі від таких аналогій, не варто їх розвивати.
До Нового Саду мене везли Флорін (за кермом) та Ралука (про всяк випадок). Флорін не надто охоче говорить англійською, а Ралука відразу сказала, що прокидається зазвичай щойно пополудні. Тому ми їхали переважно мовчки. Тобто в супроводі радіо. Спочатку воно було, ясна річ, румунське. Румунські ефемки, за моїми спостереженнями, передають ледь не саму тільки народну музику. Румунську народну, звісно: цимбали, флояри, скрипки. Ні, можливо, в них буває й щось інше, якась власна попса чи, наприклад, англомовний рок. Але того разу ми вже й до кордону доїхали, вже його й перетнули, а з румунських радіостанцій, які все ще добивали до сербських територій, й далі звучала народна музика. Хоч радіостанції начебто змінювалися – в кожному разі Флорін про це дбав.
Ближче до Нового Саду радіо не перестало говорити і співати румунською, хоч це було вже місцеве радіо. Тобто сербське радіо з Нового Саду, яке говорить мовами національних меншин, у тому числі й румунською. Наступною ж була кількагодинна програма "в русинським язику". Хоча спершу я подумав, що то сербська, але тут-таки здивувався: з чого б це раптом я так добре розумів сербську? І щойно тоді почув, що передача йде "в русинським язику", тож перестав дивуватися. Учений лінгвіст пояснив би мені, що то бачвансько-сремська мікромова, якою спілкуються русини Воєводини. Мікромова, уявляєте? Малесенька така, але мова, не діалект, не говірка. Це для багатьох українців вона діалект. Як для багатьох росіян діалект українська, ще й досі, у ХХІ столітті. Отака дрімучість, уявляєте?
Виходить так, що більшості людей цього світу різноманіття мов, щиро кажучи, взагалі заважає. Так і хочеться поназивати їх не мовами, а говірками. Так і хочеться самоствердитися коштом меншого. Це у нас, мовляв, мова – велика й могутня. А у вас невідомо що, непорозуміння.
Але це тільки принагідна заувага.
Минуло кілька годин, і вже на зворотному шляху ми знову слухали радіо з Нового Саду. Програма "в русинським язику" саме завершилась, і на тій же хвилі почалася програма – якою б ви думали мовою? – українською! "Друзі, – казав я до Флоріна й Ралуки, – це так зворушливо й дивно, десь тут, серед Паннонської рівнини, у цих банатських полях, слухати сербський випуск новин рідною мовою!" При цьому в новинах, крім мови, нічого українського не було – вони стосувалися виключно внутрішньо-сербських політичних та економічних справ, ніякого Януковича, ні слова про Партію регіонів чи тому подібні неприємності. Гарно слухалися такі новини.
На закінчення ж ведучий поставив кілька пісень. Я впізнавав їх і не впізнавав. Насправді я ніколи не став би слухати їх в Україні. Але тут, у полях поміж Новим Садом і Тимішоарою, вони здалися мені цілком особливими. "Ваша поп-музика така ж огидна, як і наша", – зауважила Ралука, що, судячи з усього, вже прокинулася. "До того ж її виконує наша колишня міністр культури", – повідомив я.
Румуни вибухнули сміхом, я теж. А потім Флорін різко змінив радіостанцію.
Юрій Андрухович