Патріарх Кирило днями знову відвідає Україну, а не Киргизію. Сакральна традиція обмежує не частоту, а тривалість. Т.зв. «Правила 12 апостолів», кодекс складений у ІІ ст. по Р.Х., зауважує, що вчитель, апостол чи пророк не має залишатися в громаді довше, ніж 3 дні (щоб не об’їдав). З цим корелює й одне з положень чеченського адату: три дні гість, на четвертий – заручник.
Християни перших століть вповні усвідомлювали небезпеку бюрократизації церкви й «механізації» віри. «Бог потребує любові, а не жертв». Якщо молишся механічно – Бог не чує. Якщо на літургії ти не переживаєш глибокого хвилювання чи небесного спокою, краще б пішов поснідав. Коли церква – не сім’я, а контора, коли вона лише мавпує спільноту, тоді вона служить мавпі Бога. Без таїнства зібрання – нема таїнства Царства. Церква – тіло Господнє, а не труп Господній, й не офіс Господній, не конвеєр для виробництва причастя.
Тоді церква уникала накопичення майна й коштів, а отже, й управителів майном і коштами. Святі дари негайно роздавалися жебракам й нужденним. Для єпископа вважалося добрим смаком завершити земний шлях у штрафному ізоляторі чи в шлунках циркових хижаків.
Тому ЕрПеЦизм – це найгірше, що могло статися з Православ’ям. Він виник від нездатності подолати одне утруднення. Надзвичайно важко повсякчас концентруватися на серці Христовому й підтримувати в собі екстатичний вогонь віри. Завжди є спокуса підкріпити любов довідкою з ЗАГСу, а Царство Небесне замістити Московським царством. З кінця ХІІІ ст. православні митрополити вирішили, що служити Московському улусу – це те саме, що служити Богові, тим більше, що на те була санкція ординських властей. Наступні чотириста років «церква» поставляла кадри для Московських «приказів». А пізніше, навіть формально, РПЦ була одним з державних департаментів. Більшовики зруйнували не всі церкви, в деяких влаштовували склади, в монастирях – виправні колонії. Ззовні ніби церква, а всередині – чорт зна що. РПЦ – теж ззовні ніби церква.
Москва нині і в ерефії, і в Україні ґрунтує свою пропаганду на двох культах: культі великої перемоги Колими над Бухенвальдом і культі казенного православ’я. Всіма електронними засобами роздмухується уявлення про особливу трансцендентну респектабельність ерпецизму. Культи переплітаються, і для багатьох в Москві Христос – це щось на зразок заступника маршала Сталіна з політично-виховної роботи (колись, як і всі репресований, але згодом, завдяки мудрості синедріону, реабілітований).
Не копирсатися в брудній білизні ієрархів закликають нас ієрархи. Певною мірою це вірно, адже в кожного з нас повно власних блошиць. Що правда також ми не косимо під ченців. Вважається, що мерседеси митрополитів самі по собі, а святість Церкви сама по собі. З другого боку, якщо їхнє сріблолюбство та політиканство не заважає святості церкви, то може і їхня відсутність не заважатиме?
В казенному православ’ї вкорінилося уявлення, що правильність обряду важливіша за «душок» за іконостасом, тобто за чистоту душі, а отже, за щирість віри тих, хто цей обряд здійснює. Це прямо суперечить словам Христа стосовно того, що субота для людини, а не людина для суботи. В часи Христа міняли торгували в Храмі, а нині вони там первосвященики. Якщо ми з ними, то мусимо захистити їх від Нього, якщо ми з Ним, то мусимо подати Йому нагайку.
Коли бажаєш взяти когось з нині живих собі за приклад, нажаль не завжди спадає на думку єпископ. Силі віри доводиться вчитися у мусульман, добру у мирян. Є такий собі Литвак в Одесі. Єврей. В пам'ять про дочку вирішив збудувати найкращий в Україні дитячий центр з діагностики та реабілітації ДЦП. Віддав всі свої гроші, загітував кого зміг і побудував. П’ять поверхів, нашпигованих найкращою апаратурою. Високооплачувані лікарі діагностують і лікують дітей безкоштовно. Заборонено брати в подяку навіть шоколадку.
Хто ближчий до Небес, цей Литвак, який вимолює в чергового буржуя оплатити чергову неймовірно дорогу установку для хворих дітей, чи статечний гомосексуаліст у митрополичому клобуці, чи ми, які на нього злобствуємо?
Як не зустрінеш справді гідного священика (є й такі), він або за штатом, або на задвірках, в опалі. Навіщо потрібен єпископ, який не навчає нас власним прикладом, отже не в стані виконувати одну зі своїх основних функцій – здійснювати владу вчителювання?
У Церкві ми перебуваємо в одній спільноті, де всі рідніші, ніж родичі (так в теорії). Коли наш брат страждає, ми допоможемо йому, коли грішить, ми сприяємо йому відкинути гріх. А якщо, доклавши всіх зусиль, як сказано в Писанні, він не вгамується, тож нехай буде нам як язичник і митар, навіть якщо цей наш брат – єпископ чи патріарх.
Поза сумнівом, це не означає, що спасіння неможливе в стінах Московської церкви. Якщо відкинути полемічний пафос, доведеться визнати також і багато доброго в цій конфесії. Окрім того, й конкуренти нічим не кращі, особливо ті, що «плоть від плоті», і критикани, на зразок автора цієї замітки, м‘яко кажучи не святі. Проте тут справа, як з Вермахтом. В ньому теж служило безліч мужніх, щирих, добрих людей. Проте в цілому ця організація не подобалася тим народам, які вона завоювала.
Є папірус ІІ ст., який утримує вислови Спасителя (це, звісно, апокриф, проте такий, що не протирічить вченню і може вважатися корисним плодом ранньохристиянської думки) від імені Христа каже так: розріжеш дерево, і там буду Я, піднімеш камінь, і Я буду під ним.
В РПЦ теж можна відшукати Христа, проте легше знайти його в дереві, чи під каменем.
Амінь
_____________________________________________
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
З чим у нас асоціюються українці в ті нетривкі хвилини, коли вони діють, як українці? З рейдами на Царгород, з погромами Речі Посполитої, з вбивством міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького та командуючого фронтом генерала армії Ватутіна…