Напередодні я відвідував матір і ми, як завжди, поговорили собі потроху про все. Серед іншого й про політику. Я волію говорити з нею про політику, щоб хоч якось відволікати від теми її здоров'я чи, точніше, хвороб. Ні, об'єктивно кажучи, розмови про українське політичне життя здоров'я нікому додати не можуть. Але й уникати їх було б неправильно. Моя мати, попри всі немочі, все одно збирається прийти 28 жовтня на свою виборчу дільницю. Тож вона й запитує моєї поради – за кого.
"Останніми днями щось по всіх каналах знову Ющенка показують", – дивується вона. "Не звертай уваги, – кажу я, – Ющенко – це технологія". Мама не зовсім добре це розуміє, тож я мушу відповідати ширше: "Колись він був людиною, політичним діячем, добрим чи поганим – це інше питання, але, здається, таки самостійним. Може, навіть і занадто самостійним як на свою інтелектуальну обмеженість і маніакальну амбітність. Але нині він усього тільки технологія. Така ж точнісінько, яку влада застосовувала проти нього у 2002 і 2004 роках. Тобто він інструмент у руках теперішньої влади, Партії регіонів. Один з її незліченних допоміжних інструментів. Цим інструментом вони збираються змарнувати хоча б із два відсоточки голосів отаких, як ми з тобою, виборців".
Під "отаких, як ми з тобою" я маю на увазі, звичайно, не весь наш багатостраждальний соціум, а саме ту його частину, що її прийнято прозивати свідомитами. Це ми маємо знову повестися на той самий розводняк.
Мама каже, що бачила десь на вулиці напис "єдиний непідконтрольний Кремлю". "Не вір, – заперечую, – він також підконтрольний, але опосередковано. Він нині підконтрольний Януковичу, а вже той Кремлю. А був би дійсно непідконтрольний – сидів би. Це дуже чіткий показник".
Ми ще деякий час обговорюємо цю, з дозволу сказати, історичну постать. Ну, який він у біса "єдиний справді український президент"? Погодитися з цим – це визнати, що "справді український" означає лінивий, недалекий, нестерпно, аж до нудоти, багатослівний, вкрай необов'язковий, самозакоханий, глухий і зарозумілий. Навіщо нам така "справжня українськість"? Подалі від неї – і що швидше, то краще. Пора б уже нашій "справжній українськості" пишатись якимись протилежними до щойно перелічених рисами.
Так, свободи при ньому було й справді більше. Але це хіба що лише в порівнянні з теперішніми рекордсменами її придушення. Та й чи заслуга це його? А, може, радше провина? Чи так уже він її, свободу, самозабутньо захищав? Чи, може, в нього в силу внутрішньої розхлябаності просто руки до закручування гайок не доходили? Не звідти в нього виросли руки – от і не зміг позакручувати. Поки сам не став гайкою. Залишилося проголосити себе самого "єдиним українським" та "єдиним непідконтрольним". У Кремлі, мабуть, над такою непідконтрольністю ще й досі сміються.
Насамкінець я гірко жартую: "І взагалі це не він, це двійник його. Той справжній – назавжди у 2004-му".
Ми домовляємося голосувати за дев'ятнадцятий номер. Головним чином тому, що їхні сидять. "Тут ми за найвищим рахунком точно не помилимось, – розмірковую вголос, – бо зробимо внесок, хоча б і такий незначний, але власний, у добру справу підтримки тих, до кого застосовано неправедний суд. Їх же й за решітку запакували тільки для того, щоб ми не могли їх обрати. А ми все одно оберемо їх. Можемо ж ми хоч раз у житті поламати цю клітку? Подати руку несправедливо засудженим, щоб витягнути їх із неї – такий і буде наш людський нехитрий вибір".
На тому й розходимось. А ввечері сидимо з друзями при столі, відзначаючи презентацію поета Гриця Семенчука. Він забігає з вулиці і жбурляє на стіл найновіший номер тижневика: "Бачили?!". Ми, м'яко висловлюючись, офігіваємо. Знову він! Знову Ющенко всюди! Так багато Ющенка! Який потужний фінальний спурт!
А потім: та за кого нас мають? І кого тут перевербовують? І навіщо його так цілеспрямовано реанімують? І кому що незрозуміло?
На жаль, усе зрозуміло. Читацька аудиторія тижневика – це аж ніяк не виборці Партії регіонів. Тут ідеться про заморочування саме нашого, свідомитського "електорального поля". Тобто про ті самі змарновані пару відсотків. А раптом проканає?
Ні, не хочеться про таке навіть і думати. Господи, зроби так, щоб цього разу вони прорахувалися. Тільки на Тебе вся надія.
Юрій Андрухович