Євшан Микола

Микола Йосипович Євшан
(1889 - 1919)
Літературний критик, літературознавець і перекладач

Микола Федюшка народився 1889 року в маленькому містечку Войнилові Калуського повіту в Галичині. Батько його Осип, малоземельний рільник, мав ще двох дітей. Миколу, який змалку був слабкого здоров'я і виявляв нахил тільки до книжки, батько, за порадою вчителів і священика, вислав до ґімназії в Станиславові.
Скінчивши ґімназію, Євшан студіює германістику й україністику у Львівському університеті, де професор М. Грушевський перший звернув увагу на талановитого студента й подбав про працю Федюшки, підтримав його в життєвій боротьбі.
Тут Євшан стає службовцем бібліотеки Наукового Товариства імени Шевченка, потім адміністратором Академічного Дому, урядником «Видавничої Спілки», секретарем НТШ та деякий час особистим секретарем М. Грушевського.
Року 1910-го Микола Федюшка здійснює свою давню мрію: виїжджає до Києва, відвідує Ганну Барвінок, Сріблянського, знайомиться з Лесею Українкою, Коцюбинським. Під час світової війни працював деякий час в українських виданнях Відня, а потім добровільно зголосився до війська. Воював на російськім, потім румунськім та італійськім фронтах. У бою над річкою Ізонцо Федюшка був тяжко поранений. Упадок Австрії застав Федюшку в кадрі 9. полку в Журавиці. Заки поляки встигли підготувати переворот, Микола Федюшка випередив їх, нав'язав контакт з українськими військовими частинами в Ряшеві, Ярославі і Перемишлі, таємно змовився вночі зi старшинами-українцями 9-го полку, і весь склад того полку стає під наказ поручника Федюшки. Вояки-українці складають присягу на вірність Українській Республіці. Федюшка роззброює поляків 9-го полку, заарештовує польських офіцерів і машерує зi своїм військом на Перемишль, стає на західних кордонах України, готовий оборонити їх збройною силою.
Але Українська Національна Рада в Перемишлі, наївно надіючись на мирне вирішення польсько-українського конфлікту в Союзі Народів, починає переговори з поляками і на їх вимогу дає Федюшці наказ розпустити військо додому та звільнити арештованих польських офіцерів. Цей наказ розклав і здеморалізував 9-й полк. Микола Федюшка мусив пішки вночі без війська тікати, щоб не потрапити полякам у руки. У своєму рідному Войнилові він був призначений командантом військової міліції округи.
Незабаром президія Державного Секретаріату ЗУНР кличе Євшана на співробітника урядового часопису «Республіка». Але утворення двох республік: Західноукраїнської й Східноукраїнської та ще й невиразна, хитка й не радикальна політика уряду ЗУНР в соціальних питаннях були причиною того, що Євшан пристав до опозиційного табору — «Селянсько-робітничого Союзу», сформованого після соціалістичного конгресу в Станиславові зимою 1919 року.
В опозиційних часописах «Нове Життя» й «Народ» Євшан різко критикує уряд ЗУНР, а коли появилися чутки, що Селянсько-робітничий Союз організує державний переворот, командант міста Станиславова заарештував Євшана разом з М. Шаповалом та В. Пачовським.
Революція жартує собі часто зi своїх вірних синів і робить їм несподіванки: той сам Федюшка, який першим зробив переворот під Перемишлем і боронив лінії Сяну, фанатичний патріот Євшан опинився в українській тюрмі. Сам Євшан потім признавався, що заарештовано його більше через непорозуміння. Він до смерти зберіг вірність Українській Галицькій Армії і вмер під прапором ЗУНР.
Далі Федюшка ділить долю й недолю Галицької Армії, переходить з нею за Збруч, опиняється в трикутнику смерти, працюючи головою архіву Начальної Команди. Як критик і публіцист Євшан замовк зовсім. Аж у роковини проголошення Української Республіки в Галичині, 31 жовтня 1919 року, у Винниці Євшан виголосив промову до українського війська на святі Галицької Армії. Це був вершок його творчості, популярності й останнє лебедине слово. Багато стрільців хворих, поранених плакало, слухаючи тої промови.
Юра Шкрумеляк, який тоді працював разом з Євшаном в архівах Галицької Армії, пише про тi часи: «Скромне було це свято і сумне, до сліз сумне. Хор співав Шевченкового „Косаря“, такого актуального тоді для Галицької Армії. По хорі виступив на естраду поручник Євшан, одягнутий менше як скромно, сухорляве лице з виступаючими висками і рудою борідкою, тонкі стиснуті уста з закраскою трагізму й іронії, бистрі, ясні, проникливі очі, високе чоло. I справді, слова Євшана були важкі, важкі… Нам осталось — бути лиш погноєм для майбутніх поколінь…»
А 23 листопада, в сірий, сніжно-болотяний день, поховали Євшана поруч з іншими жертвами тифу… Тi стрільці й старшини, які три тижні тому слухали пророчої промови Євшана, занесли трумну свого поручника на своїх плечах і поховали на горі за казармами у Винниці, де померло майже 10000 українських стрільців Галицької Армії.

Микола Євшан не належить до академічних типів учених і фахових професорів від літератури: він не методичний, часто хаотичний імпресіоніст, він менше аналізує, секціонує твори, а більше синтезує, відчуває і передає вражіння, а часто стає на межi публіцистики.
Євшан помер аж надто молодо, маючи заледве 32 роки життя, але й те, що залишив він у своїй спадщині, дає нам право бачити в його особі першого (українського) літературного критика, який вважав критику своїм покликанням, своїм одиноким літературним і життєвим шляхом, на якому він кинув весь свій талант, труд і любов. В останні десятиліття перед всесвітньою війною Микола Євшан — це, безперечно, центральна постать серед наших критиків.
«Вибити вікно в Европу для української літератури» — це був головний клич Євшана як критика. Зв'язати нашу літературу з европейськими напрямками, влити в душі наших поетів ширший і глибший світогляд, фільософічну думку, дати їм вищу естетичну освіту і вивести понад примітивну побутовщину на верхи справжньої творчості, «придбати Україні справжні культурні цінності» — ось провідна думка всіх його праць…
Iдеал Євшана це: «Iдеал великої та гармонійної індивідуальности, прекрасної в своїх бажаннях, творчої і прагнучої нового життя».
Микола Євшан за світоглядом ідеаліст, натура пристрасна, войовнича, приклонник і оборонець творчої свободи одиниці, апологет індивідуалізму і речник гарячого патріотизму. I не даром переклав він «Die Reden an die deutsche Nation» Фіхте.
Євшан був людиною наскрізь бойового, полемічного характеру, і тому його естетика ніколи не мала в собі нічого апатичного, мертвого, догматичного ані абстрактного: «Всякий ідеал, щоби він був корисний, щоби був дійсною силою, мусить виходити тільки з життя, мусить звертатись до життя, кінцеву ціль покласти в житті» («Під прапором мистецтва»).
Микола Євшан не тільки літературний критик, він політичний діяч, активний громадянин і публіцист. Як людина, як громадянин, як суспільний тип він був однією з тих нечисленних особистостей, для яких життя — то значить протиставити своє я світові, оточенню, обставинам, іти через життя наперекір усім до власної мети. Життя таких одиниць, як Євшан,- то безперервний героїчний спротив хаосові поза собою і хаосові в своїй душі. Серед українських літераторів мало є типів таких строгих супроти себе й других, як Євшан. Серед знайомих він залишав вражіння людини твердої, різкої, безкомпромісової, замкнутої, хоч тонкої, ніжної на дні душі. Він свідомо вбивав у своїй душі українське безсилля, слабість, кволість та душевну сентиментальність.
Євшан — це вічний протестант проти офіціального суспільства; і його протестантизм не поза, не дешевий жест. Нi, то глибоке, трагічне, свідоме розуміння, що українська дійсність є така, що з нею треба тільки боротись в ім'я кращого майбутнього. Його антагонізм до «більшости» — це було якраз те, що висловив Франко: «Я не люблю її з великої любови». Так не любив Євшан свого суспільства, за яке боровся і за яке поклав своє молоде життя. Він жив бурею, тужив за нею, і буря — то була його стихія, і згинув він у добу бурхливу та тривожну, яку він так любив. Войовничість і лицарство, культура і любов до краси, мистецтва, до вітчизни — це риси, що характеризують його як критика і громадянина.
М. Федюшка політично як громадянин у молодості стоїть безперечно під впливом свого професора й мецената М. Грушевського, що зближало його в дечому до радикальної партії в Галичині. Проте він дуже критично дивився на батька радикалізму М. Драгоманова та був індивідуальністю, яку як громадянина важко втягнути в які-небудь вузькопартійні рамки, а як критика — теж не вдасться схарактеризувати одним шаблоном «естецизму» чи «модернізму», як це стало у нас звичаєм. Вважали Євшана борцем «за вищу індивідуалістичну культуру», за «мистецтво для мистецтва», що нібито довело його до певної відірваности від життя.
Усією своєю творчістю, життям і смертю доказав Євшан, що він ніколи не був відірваний від суспільного життя, але, очевидно, хто уявляє собі суспільне життя лише в формах примітивного комуністичного колективізму, для того оборонець одиниці, нації та вищої естетичної культури Євшан — відірваний від життя.
Євшан до смерти любив селян і в політичному свтогляді був усе демократом, але крайній демократизм об'єднував із тугою за аристократизмом. I тому так любив Кобилянську, бо вона одна з тих творців, що з любови до народу хочуть, аби він переміг у собі зло, некультурність, «хамство», а не ідеалізували його, не виносили на п'єдесталь «національних святощів», як це чинили наші народники. Кобилянська і Євшан мріяли про «вищу людину» і були її предтечами в нашій країні духовного убожества. Тому вони були собі такі рідні, тому їх оцінить те наше майбутнє покоління, що переможе в собі «хама».

джерело

На сайті доступно: