Я розумію, що тепер у нас інша тема – ЦВК. Але про ЦВК ще буде час написати, а ця колонка в мене, слава Богу, сота. І таке трапляється зовсім нечасто – один раз на сто тижнів. Тому дозвольте їй бути тихою.
"А ту ся сходять, би си спомнути // З життя в Бескидах всі атрибути. //
Їм ту' і сонце світит' ясніше, // Їм в рідним краю легше ся дише".
"Їм" – це про лемків. Я про них знаю не з Вікіпедії, тому мені цікаво дізнатись, а що про них написано там.
На схилах Східних Бескидів, між річками Сяном і Попрадом – ось де їхні ліси. На голові вони носили чорний фетровий калап, а влітку – солом'яні капелюхи. Такі невеликі брилі з підкоченими крисами. Одягали їх набакир, обарвлювали шкіряною стрічкою з пір'ям.
Узимку ж – небесні суконні шапки з вухами, з баранячого хутра. Небесні шапки викохували в собі генетичну пам'ять небесних тварин, тому вуха, як і годиться, в теплу погоду тягнулися до неба, а в мороз опускалися додолу разом зі своїм господарем – незайманим небесним снігом.
На дощ хутро з шапок завивалось у дрібні кучері, а на грозу збивалось у ковтуни. Святковий одяг складався з гуньки або сердака. Молоді жінки ж заплітали волосся в косу та покривали голову оксамитовим очіпком, який до всього того був іще й оздоблений мережкою.
На свята жінки-лемкині вдягали складний головний убір білого кольору, який називався фацелик. Ви ще не чули такого слова? Я теж іще не чув, але от вичитав: фацелик.
Тарас Прохасько писав, що хотів би колись жити в тих краях, між Сяном і Попрадом – якщо Україна прогорить, не вдасться. Залишається вірити, що він усе ж ніколи там не житиме.
Для всіх нас Лемківщина – ніби Атлантида: настільки ж манлива і примарна. Й самі лемки нереальні й міфічні, ніби атланти. Розбрелися по світу, нічого не лишилося. Самі лише згадки про їхні небесні шапки й фацелики.
Та ще кілька пісень, які так пронизливо виконує Тарас Чубай і зміст яких не всі з нас розуміють. Лемківські діти кажуть, це тому, що лемківські пісні повинні співати самі лемки, іншим не під силу. Та де ж тих лемків знайдеш? Лемки на сайті Життя Українських Карпат?
Чи лемки з Асоціації лемків Канади? Чи з народного ансамблю "Лемковина"? Енді Воргол, Богдан-Ігор Антонич, родина Лимичів?
Коли після Другої війни вони з'явилися в нашій частині Галичини, місцеві воліли називати їх не лемками, а "переселенцями". Ніби це якась така нова нація чи етнічна група, чи особлива спільнота – переселенці.
Зі знаком мінус, звичайно – адже хто переселився, той не місцевий, а це вже недобре. Галичани й досі люблять посміюватися з їхньої вимови та "польських" наголосів. Щоб не стовбичити у всіх на виду посміховиськом, лемки позабивались у такі місця, про які навіть галичани забули.
Забуті місця підстерігають нас ніби, голодні коти-смітюхи. Уже не нявчать, проте іще мають сили виринати зі звалищ пам'яті. Лякливо опускати свої лапи у ваші тельбухи. Вишукувати там щось давно забуте, сумнівне й апокрифічне.
На забуті місця натрапляєш завжди неочікувано й завжди з несвідомим болем. Ось тут колись був справжній оборонний замок. А в мурах замку – тютюнова фабрика. Ось і вона – на польськомовній поштівці 1901-го року. Фабрика з більш як 200-літньою історією.
Минаємо повітовий суд, лісопильний завод, виходимо до братської могили радянських воїнів-визволителів. Це завдяки їм ми втратили маленьке осібне князівство і здобули районний центр.
Колишні мешканці Монастириська трохи перебрали з любов'ю до поетів-пророків. Тому далі ми крокуємо повз костел з меморіальними дошками Адаму Міцкевичу, Юліушу Словацькому та Іґнацію Красінському – всім трьом і в тому ж порядку, в якому вони фігурують у будь-якій шкільній історії літератури.
Колишня столиця лемківської громади у вигнанні, а нині розбите і похмуре поселення, пишається своїми артефактами. Місто без місця. І навпаки. Колишнє міні-королівство зі своєю власною історією й амбіціями, запорпане у бруд і сірість сьогодення і прогниле до кісток. Місто монастиря й місто, в якому творив Пінзель, Йоган-Ґеорґ, себто, даруйте, насправді Іван-Юрій.
Саме тут, по дорозі з Тернополя на Франківськ, можна зустріти незграбних і закутаних у власні грубі тіла московсько-православних черниць. У чоловічих тяжких черевиках і з мобільними телефонами, вони посилатимуть тобі услід свої церковнослов'янські прокльони. А все за те, що ти поступишся їм місцем у маршрутці, побачивши в котрійсь із них просто нещасну жінку.
Саме тут ти нізащо не захочеш сходити, щоб не тривожити тутешніх замкових привидів. Саме дорогою сюди з кожною наступною зупинкою до маршрутки назбируються міські селяни з найбільш невиразною в Україні мовою, всі як один полохливі й покірні. Такі, що, ніби втративши свою цілу державу, раптом усвідомили: їм уже нічого втрачати.
Юрій Андрухович