РОВД

Іноді здається, що ми знаходимося в підручнику історії. І що історія цього підручника рухається по колу. Те, що сьогодні відбувається, нагадує сюжети класиків соцреалізму про революційні події 1905-1917 р.р.

Ті самі локальні й спонтанні виступи на селі, те саме щире й зрозуміле бажання пустити кров жандармам. Щире, тому що утиски й пресинг "псів злочинного режиму" стосуються безпосередньо тебе, твого щоденного існування.

Зрозуміле, тому що діяльність "правоохоронних органів" бачиш щодня на власні очі, якісь додаткові докази гріхів та злочинів людей у погонах тобі просто не потрібні.

Є ще одна показова подібність із подіями, описаними в радянських художніх романах – нав'язування "керівної ролі партії". На книжкових сторінках поруч зі спаленим поліційним відділком обов'язково топчеться який-небудь член підпільного цк, в сьогоднішніх реаліях його роль виконує Катеринчук. В житті, зазвичай, все складніше, аніж у романах, хоча й правдивіше.

Правдивою, скажімо, є ненависть населення до правоохоронців. Правдивою й справедливою. Так само як справедливою є недовіра до них. Хто взагалі наважиться назвати несправедливими погроми ментовських управлінь? Хто сьогодні стане на захист доброго імені правоохоронців?

Скажімо, в ситуації на Миколаївщині – хто буде співчувати ментам, якщо їх справді посадять? Хіба що їхні дружини, та й то – не факт. Дії населення проти міліції, проти суддів, проти працівників прокуратури викликають навіть не радісний подив, скоріше – одностайну підтримку й вимогу продовження.

Можна скільки завгодно говорити про "злочинний режим" і необхідність "системних змін", проте свою щоденну партизанську війну на виживання ми так чи інакше ведемо проти конкретних сержантів і лейтенантів, котрі відкрито ставляться до нас, мов до ворога, котрий переважає чисельно, проте суттєво програє в плані недоторканності.

Тому й не дивно, що першу кров і цього разу пустили "жандармам". Навіть якщо брати до уваги, що останні події були спричинені конкретним злочином, все одно - закидання камінням саме райвідділку, а не, скажімо, приміщення адміністрації чи селищної ради в будь-якому разі виглядає виправданим і логічним.

Нікого не потрібно переконувати, що це зло, нікого не потрібно переконувати, що з цим злом потрібно щось робити.

Коли в країні почнуться масові виступи, поза сумнівом, першими будуть вішати міліціонерів. По-перше, вони будуть захищати тих, хто нікому не подобається. По-друге, вони самі нікому не подобаються. По-третє, необхідність і виправданість терору проти правоохоронних органів у нашій країні, здається, давно не викликає сумніву.

Якщо ж у когось подібний сумнів виникає – достатньо просто продивитись кримінальну хроніку, до якої причетні "люди в погонах" за останні кілька років. Чи просто згадати свій досвід спілкування з міліцією.

Мені здається, в тривалих і безрезультатних пошуках речей, що об'єднують, наші співгромадяни прийшли до неочікуваних висновків – нас усіх здатна об'єднати хіба що ненависть.

Ненависть до державних механізмів, робота яких спрямована проти кожного з нас, ненависть до монстра, яким є така держава, з усім її політичним, партійним, адміністративним та спортивно-розважальним наповненням. Людині притаманно знищувати те, що становить небезпеку.

Ніщо так не об'єднує, як спільне підпалення управління внутрішніх справ. До того ж, як свідчить історія літератури, все в будь-якому випадку починається саме з цих підпалень. Інакше, здається, не буває. Та й хто захоче інакше?

Сергій Жадан