Це був знайомий моїх батьків. Місцева легенда. Заслужений працівник народного господарства. Орденоносець, рекордсмен-передовик. Надзвичайно незалежна й харизматична особа. Довгий час був депутатом Верховної ради в Москві. Бачився з Фіделем. Із усього цього переліку мене з дитинства найбільше чіпляв саме Фідель.
В моїй дитячій уяві всі, хто зустрічався з Фіделем, були чимось до нього подібними, себто видавались такими ж мужніми, незламними, а головне – легендарними. Час змінювався, а мої уявлення про оточення Фіделя, та й про нього самого, не змінювались.
Скажімо, Марадона. Або Чавес. Люди, з якими хочеться жити в один час. Біографії, котрі вкарбовуються в сторінки історії, так що їх звідти ні викинути, ні переписати. Час іде, проте є речі незмінні. Саме вони нас у цьому часі й тримають, формують для нас епоху, визначають для нас обставини. Епоха - це завжди всього лише кілька людей.
Проте биття саме їхніх сердець іноді сприймають за ритм епохи, саме за їхніми голосами пізнається те чи інше десятиліття, на їхніх помилках вчаться наступні покоління харизматиків. В їхню смерть не хочеться вірити, її сприймаєш як особисту поразку, як кривду, завдану особисто тобі.
Цієї весни знайомий моїх батьків помер. Йому було за вісімдесят, останні роки хворів. Все, чим він займався ціле своє життя, зникло в минулому. Народне господарство зазнало нищівної поразки. Гадаю, ми всі зазнали нищівної поразки.
Але його мені завжди було особливо шкода, оскільки на відміну від багатьох інших, він усе робив вірно, й робив це не для себе. Тим не менше – бідність, старість, хвороби, смерть. Жодна харизма не може протистояти часу. Іноді я стурбовано переглядаю новини – як там Фідель? Тримається?
До чого я веду? Мої друзі з ТНМК записали надзвичайно щемку й дорослу (по-дитячому дорослу) пісню. Саме про Фіделя. "Доки Фідель живий – я дитина". Це дивовижний погляд на світ. Погляд людей, заворожених тим, що навколо них відбувається. Погляд уважний і вдячний. Потрібно пам'ятати всіх, з ким трапилося перетинатися в цьому житті. Не можна забувати нічого з того, що зробило тебе таким, яким ти є.
Потрібно називати імена друзів, навіть якщо вони давно тобі не відповідають. Варто й далі захоплюватися цим чарівним жорстоким світом, який розгортається над тобою всіма своїми барвами й горить усім своїм вогнем. Вдячність народжується з досвіду, а досвід це не лише набутки й перемоги. Це, передусім, втрати й розчарування.
Тим вартіснішою є наша вдячність. Варто пам'ятати обличчя героїв, на яких хотів бути схожим у дитинстві, тому що пам'ятаючи їх, ти пам'ятаєш перш за все саме дитинство. А отже ні від чого не відмовляєшся, нікого не зраджуєш.
Герої теж потребують твоєї любові, і чим далі тим більше. Оскільки час минає для всіх порівну, й не встигаєш озирнутися, як декорації змінюються, змінюються гасла, змінюються правила гри, й тебе намагаються переконати, що нічого не було, нічого не відбувалось, що всі твої дитячі ілюзії та фантазії нічого не варті, що новий час потребує нових героїв, і хто буде цими новими героями – тобі повідомлять додатково.
Але ти довіряєш своєму серцю. Знаєш, що твоє минуле належить лише тобі. І твоє майбутнє також. Не варто зраджувати дитячі мрії. Не варто соромитись своєї вірності. Не треба боятися часу. Хай він навіть убиває найхоробріших героїв. Світ не страшний, доки ти дивишся на нього дитячими очима – з любов'ю, захватом, ненавистю.
Сергій Жадан