Жовто-сині

Мені було 14, коли я стояв під переповненим осіннім "Металістом", марно намагаючись потрапити на трибуну – Харків грав у Кубку кубків, квитків, ясна річ, не було. Хто знав, що все складеться дивовижним чином, і я буду приходити сюди протягом наступних ось уже 24 років, як до церкви – себто, з радістю в серці й вірою в душі.

Любов до футболу – примхлива та ірраціональна, вона тримається на безлічі дрібних, непомітних на перший погляд чинниках, і геній місця в цьому випадку грає далеко не останню роль. Я завжди тішився й буду тішитись із того приводу, що мене занесло свого часу саме до цього міста, і що цей клуб я з чистим сумлінням і великою ніжністю можу називати своїм. Що в цього клубу, зрештою, жовто-синя форма, мені це теж страшенно подобається. Я тішуся, що фанати цього клубу кричать на трибунах "Перша столиця", після чого починають співати "Червону руту", мені подобається, що вони з любов'ю ставляться до сенегальця Папа Гуйе. Я ніколи не був у Сенегалі, але якщо хоча б кожен третій сенегалець має таке серце, як Папа – це благословенна країна.

Загалом, цей клуб так тісно й міцно в'ївся в мою пам'ять, що я навіть не можу говорити про нього критично. Це погано, вочевидь, згоджуюсь. Але так, чорт забирай, приємно. Я думаю, поблажливість доречна у тих випадках, коли мова йде про любов. Тоді за нею стоїть віра й упевненість, а також терпіння та небайдужість. Десь так воно і трапляється з уболівальниками, котрі не звикли посипати голови попелом після поразок і впадати в надмірну ейфорію після чергових перемог.

Все вірно – це наш клуб, нам із ним бути далі разом, нам із ним переживати всі наступні злети, в котрі ми віримо, і падіння, котрі теж можуть статися. Футбол – як життя: він не може зупинитися, він триває, незалежно від нашої до нього уваги. Ми сприймаємо його більш чи менш близько до серця, ми захоплюємося ним чи навпаки – втрачаємо до нього інтерес, а він у цей час рухається вперед, гра триває, виростають нові бійці, готові битися за честь клубу, який ми вважаємо своїм.

В цьому і полягає, як на мене, головне правило – якщо ти з дитинства ходиш на стадіон, якщо ти звик до кольорів своєї команди, якщо ти не відвертався від неї, коли вона бовталася в нижчих дивізіонах – маєш право називати цей клуб своїм, незалежно від того, хто нині грає на полі, скільки там легіонерів, що там записано в їхніх контрактах. Тому що так чи інакше – змінюються тренери, змінюються склади, навіть президенти іноді змінюються, змінюється, зрештою, турнірна ситуація, але ми продовжуємо ходити на трибуни, оскільки нам важлива не вся ця метушня з телебаченням та єврокубками, зірками, рейтингами та рештою кон'юнктурних речей – нам важлива гра, нам важливий наш клуб. Все інше стосується справ другорядних, себто зовсім не футбольних.

Я розумію, що людині, далекій від футболу, всі ці мої виявлення захвату можуть видатися недоречними. Так і є – як будь яка інша віра, віра в перемогу твоєї команди є річчю приватною, інтимною, і зовсім не потребує доказів чи демонстрування. Людина, котра не цікавиться футболом, ніколи не зрозуміє, що таке забитий у компенсований час переможний гол, так само як людина нецерковна навряд чи зможе серйозно сприйняти інформацію про перетворення Христом води на вино. Це все питання віри й утаємниченості, я зовсім не блазнюю. І можна лише подякувати фортуні за те, що наділила нас причетністю до розуміння правил гри та можливістю час від часу виходити на розбиті поля шкільних стадіонів. 

Я знаю всю ту риторику, котру застосовують футбольні скептики – мовляв, гра давно втратила свій сенс, футбол сьогодні – просто бізнес, тупе заробляння бабла, політика та махінації. Добре, говорю я, хай буде так. Знаходжу м'яч і йду на найближчий майданчик, займатися політикою. Всі наші звички, всі наші переконання й упередження – справа довіри й щирого ставлення. Людина з відкритим серцем не буде рахувати чужі фінанси, її зазвичай більше цікавить внутрішня механіка та невидима магія пристрасті й боротьби.

Я згадував усе це минулого четверга, дивлячись, як "Металіст" програє свій останній матч цього року, австрійцям, на яких усі давно махнули рукою. Потім подумав – добре живуть харківські вболівальники, якщо програш улюбленої команди, що вже забезпечила собі вихід до наступного раунду з першого місця в групі, в матчі, який нічого не важить, сприймається ними як маленька трагедія. Добре, що в нас є ці емоції та співи, впевненість та довіра. Вони нам напевне знадобляться. Попереду три довгі зимові місяці, три місяці без гри, три місяці без чемпіонату. Потім усе спочатку. Все, як у житті. Лише трішки справедливіше.