Країна сонця

Зустрів нещодавно фотографа-чорнобильця Юрія Ворошилова. Юрій Іванович готує нині виставку про друзів-ліквідаторів, котрі померли на його очах. Підозрюю, виставка буде важкою, враховуючи, про що йдеться і як про це говориться. Також він розповів, що нині щоденно спілкується з чорнобильцями, які знову протестують, що вони, чорнобильці, час від часу планують подавати "чолобитні" то місцевій, то центральній владі, а він їх за це сварить. "Ну як же так, - підтримав я його, - не можна так лягати під владу".

А потім подумав – чи маю я право їх засуджувати? Вони просто намагаються не померти в цій країні, громадянами якої є. Вони не займаються політикою, не мають тактики та стратегії, не готові до тривалого протистояння. Їм, скоріше за все, взагалі не йдеться про жодні зміни в країні. Їм ідеться про те, аби відстояти свої пільги й далі сподіватися, що все буде добре. Ну, принаймні, що не буде гірше.

Так само, подумав я, яке право я маю засуджувати усіх цих пригноблених бюджетників, учителів і виховательок дитячих садків, котрих влада регулярно виганяє для масовки на площі та в зали засідань? Очевидно, вони мають причини боятися за своє робоче місце, за своє майбутнє, за свою зарплатню, за ті крихти, які регулярно отримують від влади. Їхнє право, зрештою, їхній вибір. Якщо вони завтра вийдуть палити офіси партії влади, чи заступляться за них опозиціонери, котрі активно їх до цього закликають? Скоріш за все, ні.

Скоріше за все, просто здадуть їх, усіх разом, як робили це не одного разу. То в чому ж тоді звинувачувати цих наглухо переляканих життям і часом пересічних громадян, від яких, здавалося б, так багато залежить, і від яких насправді не залежить нічого? В тому, що вони бояться? Їхній страх диктується досвідом життя в цій країні. В тому, що вони не думають про майбутнє? Ну, але маючи таке минуле, про яке майбутнє можна думати? В тому, що вони не мають ні принципів, ні переконань? Але інстинкт самозбереження – це теж життєва позиція. Одним словом, хто я такий, щоби вчити когось жити. Тим більше – помирати.

Ми всі є заручниками цього державного утворення, його керівного апарату, його виконавчих структур. Ми всі залежимо від злої волі тих, хто за нашою допомогою псує нам життя. Більшість із нас сприймає це громадянство як певну покару, як незрозумілий тягар, котрий не пускає вперед, і назад, на превеликий жаль, теж не пускає, хоча цього багатьом із нас хотілося б навіть більше. Держава принижує і витискає з тебе гордість та впевненість, держава водить тебе за носа й викручує руки, вправно залізає тобі до кишень і перекриває кисень. Більшість із нас почуваються ошуканими й зрадженими, причому зрад за останні двадцять років було так багато, що важко навіть визначити – хто саме нас зраджував, і кого тепер вважати за ворога. Те, що ворог десь поруч, що він весь час слідкує за нами, що він не відводить від нас свого холодного погляду – очевидно. Всі це відчувають, всі розуміють, можливо тому з такою легкістю поповнюють ряди своїх персональних ворогів щоразу новими іменами.

Ця країна примушує хитрувати й викручуватись, йти на компроміси й поступатися принципами, відмовлятися від мрій і приставати на менше зло, але головне – вона і далі примушує зраджувати: зраджувати самих себе, свої переконання, своїх друзів, своє майбутнє. Більшість із нас давно з цим змирилися, прийняли це як умови подальшого виживання, як єдину можливу тут реальність. Це навіть не викликає особливого обурення – ну так, не надто нормальна ситуація, не надто сприятливі умови, але яка за великим рахунком різниця. Апатія, недовіра й страх – цього достатньо, аби державний механізм справно працював надалі.

По-справжньому шкода тих, хто помер. Шкода тих, хто втратив здоров'я. Тих, хто втратив рідних та близьких. Тих, хто втратив віру і любов. Тих, хто розгубив силу й запал, радість і злість, ніжність і милосердя. Шкода тих, хто виїхав. Тих, хто ніколи сюди не повернеться. Тих, хто залишився – не шкода.