"Дві абабагаламагівські "Абетки", один диск Росави "Радість" і три примірники "Історії одного поросятка" від Юрка Винничука.
Такий ось багатий дитячий асортимент", – нарікає мій тернопільський приятель Теофіл, військовий пенсіонер. Він не має власних дітей – час, коли нормальні люди їх народжують, він промарнував у всіляких гарячих точках планети. Йому залишається купувати подарунки дітям дітей своїх братів і сестер.
Й от він каже: "За "Абеткою" Малковича два місяці полюю! Не завозять їх. А як привезуть, то відразу хтось купить. Ти ось почитай, які тут віршики чудові, а які малюнки!"
"Енелята" – це з неї, це на букву "Е". Це дітки, які прилетіли на НЛО.
"Я б і сам хотів мати таку "Абетку", щоб часом гортати й нагадувати собі старому літери, – не вгамовується Теофіл.– І Росаву собі лишу. Ти уявляєш – один-єдиний лиш диск привезли, поставили для краси на стенд. Ех, шкода, що я бездітний."
Я заспокоюю Теофіла, що він усе-таки не бездітний – раз має кому купувати такі чудові книжки. Чудові – це заслабко сказано. Бо вони ще й культові.
Хоча, щиро кажучи, мене дивує, чому такі обов'язкові речі, як дитячі книжки і дитяча музика, своїм дітям не купують самі батьки? А вони таки не купують, бо звідки б узялася така вбога пропозиція – всього по кілька примірників на цілком україномовний Тернопіль? В якому, до речі, все більше й більше дітей. Особливо щойно народжених. Особливо народжених такими ж дітьми.
Я повсякчас бачу їх у наших містах. Вони штовхають поперед себе свої візочки з маленькими пасажирами. Таких візочків багато, бо вони пересуваються цілими голосними групками, багато жартують, п'ють пиво.
Тепер з дітьми гуляють не лише їхні мами, а й татусі, бабусі, діди, а часто й усі разом, цілими сім'ями. Час від часу зупиняються біля банкоматів, аби перевірити свої "дитячі" (або як їх ще називають – "на дітей") рахунки.
Кажуть, ніби народжуваність за останні роки різко поповзла вгору і цим, хоч як дивно, ми повинні завдячувати оцій от державі. У своєму безвідповідальному популізмі її очільники вирішили заплатити за дітонародження, перебравши на себе виконання Господньої заповіді "Плодіться і розмножуйтеся!" Вагітність і пологи рятують молоді сім'ї від невизначеності та фінансового краху.
Зрештою, й від абортів. Адже більше половини з них робиться від невпевненості в завтрашньому дні. Від страху перед цінами на дитячу їжу, іграшки, памперси.
Бо ж скільки докорів на свою дитячу фізіологію доводиться чути новонародженим, коли їх удесяте за день перевдягають учергові паперові підштанники: "Ти, малий засранцю, ось куди йдуть мої декретні! Ось у що перетворюється татова зарплатня!"
З іншого боку, державні транші стимулюють і таких, кому діти зовсім не потрібні. А потрібен, наприклад, ремонт і нова техніка в помешканні. Або необхідно виплачувати кредити. Чи – що гірше – не вистачає на горілку та інші популярні серед нашого народу розваги.
Ми звикли думати, що люди, а надто ж такі душевні, якми, українці, живуть заради своїх дітей, віддають їм усе найкраще, відмовляють собі в усьому заради них. Батьки як зразок особливої показової саможертовності.
А тепер, виявляється, все навпаки і світ перевернувся – діти живуть заради батьків, задля їхнього байдикування, задля їхніх нехитрих бідняцьких задоволень. Та що там живуть – вони їх годують, вони й у світ приходять, щоб мамі завжди вистачало на пиво і цигарки. Маленькі в'язні сумління, сумлінні доглядальники.
А що коли дитина прийшла у цей світ, щоб і собі отримувати якісь радощі? Наприклад, мати книжки ("Історію одного поросятка") та іграшки? Зрештою, тепер, це її право навіть ґарантоване державою. І схоже на те, що це взагалі єдине добро, яке ось ця держава для цих дітей обіцяє зробити.
Бо щойно почнеться садочок з його російськомовними вихователями й несвіжими обідами – і на них накинеться цілком інше, доросле й жорстоке життя. Як зробити так, щоб врятувати їх від кривд?
На соціально-політичних форумах у мережі прибічники твердої руки і суворих рішень пишуть, що все це потрібно заборонити. Адже тепер за гроші народжують і бідні, й ледацюги, й алкоголіки, й цигани! (Хоча скажіть мені, коли взагалі таке бувало, щоб цигани відмовлялись народжувати?)
Так от: і п'яниці, й маргінали. А навіщо нам усі ці дебіли майбутнього? Треба рятувати українську націю! Селюки й інші люмпени тільки тих грошей і ждуть, а без дітей та грошей вони б за років тридцять остаточно вимерли, та й позбулися б ми нарешті цього жахливого баласту.
Баласту – чуєте? Отож-то й воно. Само по собі самовідтворення населення не є ні добром, ні злом. Важлива ж не кількість, а якість. Ба більше – кількість без якості стає просто смертельно небезпечною.
А задля якості треба б уже для теперішніх енелят (нашого майбутнього, якого все більшає) хоча б нових книжок та іграшок запасти. Бо раптом не всі дебілами виростуть?
Юрій Андрухович