Закон про подальшу дискримінацію української мови у першому читанні був прийнятий не стільки депутатами, скільки бійцями спецпідрозділів МВС: три ряди стін з залізних щитів навколо ВР, ніколи не бачена тут до того кількість міліції.
У другому читанні цей закон було прийнято поза регламентом і процедурою… (нині вже можна вільно висловлюватися російською: нає…али). В цілому це відповідає історичній традиції: російська мова та московська культура завжди впроваджувалися в Україні насильством і шахрайством.
Що змінить цей закон? Майже нічого. Преса й до нього була російськомовною, телебачення завжди було антиукраїнським. В Криму, Одесі та інших районах інтенсивної русифікації діловодство і так провадиться радянським варіантом "вєлікого, могучєго".
У Києві половина вивісок та реклами і без того російські. Закон дасть змогу остаточно відмовитися від українського дубляжу художніх фільмів та українських підручників в навчанні. Проте, останні два роки для всього цього вистачало і Табачника.
Отже, російська мова має реальні переваги в Україні, навіщо регіонали закріплюють це формально? Їм важливо принизити нас, опустити. Обікрасти й залякати мало. На нас треба ще й помочитися.
Останніми тижнями наївні українці багато розважали за причини підняття мовного питання, казали – щоб відволікти народ від справді важливих тем, або, щоб продемонструвати базовому електорату виконання бодай однієї обіцянки, або, щоб Москва зглянулася й трохи знизила ціни на газ…
Насправді, це другорядне. Все значно простіше: вони нас справді, щиро не люблять. Обкрадають нас вони з меркантильних міркувань. Відбирають у нас мову цілком безкорисливо. Слухняних українців вони зневажають. Неслухняних - ненавидять.
Всі ці роки ми намагалися не помічати фактів ксенофобії по відношенню до українців з боку національних меншин.
Найбільше не задоволені українською державою саме ті меншини, представники яких обіймають в ній найбільше керівних посад.
Раніше ми могли приховувати від себе те, що нація вмирає, ігнорувати хворобу, відкидати на пізніше вивчення діагнозу. Нині, завдяки Януковичу, реальність відкрилася у всій своїй жахливій простоті.
Врятувати нас може лише пересадка кісткового мозоку. Або й головного. В усьому світі це називається не реформи, не вибори, не боротьба за демократію, але національно-визвольна війна.
І, якщо ми все ще боїмося її розпочати, це зовсім не означає, що варто переконувати себе в тому, що це не єдиний вихід.
Колись мені довелося служити в радянській армії. Життя роти трималося на приниженні одних військовослужбовців (слов‘ян) іншими (кавказцями і середньо азіатами). Я був серед тих, хто принижував і з цікавістю спостерігав за одним українським хлопчиком, який страшенно боявся.
Але він не намагався знайти задоволення чи раціональний сенс у власному приниженні. Якось вночі він наважився і табуреткою спробував вбити того, хто знущався над ним найбільше. З цього моменту він став людиною. Браття й сестри, поки ми не наважились, давайте принаймні мріяти про ніч.
Стан внутрішньої окупації переживають всі європейські країни. У Франції не забороняють французьку мову, але забороняють бути французами. В Норвегії вчинок Брейвіка був жахливим, але логічним (він схопився за табуретку).
В Україні форми ординського панування особливо потворні наприкінці так званої "незалежності".
Незалежна держава була створена зовсім не тими, хто за неї боровся. Керувалася тими, хто її не любив і населена тими, кому не потрібна.
Ця форма існування себе вичерпала. Далі Україна або помре уві сні, або прокинеться для національно-визвольної війни з притаманним цій війні арсеналом, тактикою та методологією.
Ми за вами, читаче, боїмося воювати самі, але все, що в нас є, ми маємо віддати на допомогу тим, хто наважиться.
Все спростилося: є ми і вони, чорне і біле, зло і добро, Україна і азійська орда, раби і начальство, мєнти і повстанці.
Хто чим озброєний – он той стискає камінь,
Щелепу віслюка, той бритву, там праща́,
Змайстрована з паска, поцуплений ланцюг (з цим я),
Ті будуть бити бітами, колотимуть ножами.
Ми всю історію чекали цю війну.
Я вірю в Бога, бачу сатану.