Нещодавно з Лук'янівської в'язниці випустили Богдана Хмельницького (це його справжнє ім'я). Просидів під слідством чотири роки, звинувачувався у крадіжці авта. Свого часу турки були вдвічі гуманніші, аніж українські менти: великого тезку нашого терпигорця вони протримали в ув'язненні лише два роки. Ризикну припустити, що у слідчому ізоляторі №13 немає (і не може бути) нікого на ім'я Цадік Нахман, або Іван Мазепа.
Бо саме Мазепа, а не Богдан є архетипом українського політика. Не тільки тому, що всі вони починають з Москвою, а конають з Литвою (в ХІV-XVI століттях саме Литва була збірним образом Заходу, як нині США) хоча західніше Молдови в Європу все одно не інтегруються, не тому, що найвищим проявом патріотизму завжди є “зрада в ім'я України”, а з тієї причини, що всі вони не стільки історичні постаті, скільки літературні персонажі.
Мазепа, поміж іншим, був талановитим воєначальником, але це лише бекграунд, головне — перемога над Мотрею Кочубей. Любовна історія на тлі дивовижних історичних подій. Останній вікінг — Карл, проти інфернального Петра, і між ними Мазепа зі своїми Мотрею та Україною — це проситься в поему і поеми з'являлися, мов гриби.
Хоча сюжет “Симоненко, комунізм і коханка” ще не завершено, (там попереду якісь несподівані політичні повороти), поети й сценаристи вже мали б терзати клавіатуру байронівськими римами.
Ми можемо як завгодно гніватися на Ющенка за його незрозумілу політику, але там нема жодної політики — лише література. Й що надважливо — у світовій літературі це новий образ. Був Шейлок — жорстокий лихвар, проте замріяного банкіра не було в жодного Шекспіра. Це нове. Цікавими для літературної розробки можуть бути периферійні фігури: багатодітна Мата Харі (Катерина), Балога — власник замку в Карпатах (містична фігура).
Коли я чую слово «Балога», моя рука тягнеться до Біблії. Коли Іуда написав заяву на Господа нашого Ісуса Христа, допоміг розшуку й слідству в справі цього небезпечного екстреміста, він (Іуда) не тільки не порушив кримінального кодексу, але виступив як законослухняний громадянин, і саме тому залишився в нашій пам'яті еталонним стукачем. Натомість, першим разом із Христом до Царства Небесного увійшов розбійник (рецидивіст, можливо навіть член організованої злочинної групи). Боюся, ця тенденція збереглася й надалі — у раю розбійників більше, аніж законослухняних громадян.
Якщо Ющенко справді трактує себе як месію (новий парламент мав би називатися "синедріон", принаймні, іншого змісту існування він не матиме) цілком природно для нього було взяти з собою до секретаріату закарпатського контрабандиста, а не когось із його опонентів, у яких ніколи не вистачить духу перетнути кордон Царства небесного з контейнером контрабандних цигарок. Всі, хто видушував Балогу з секретаріату грішили супроти інтересів літератури, бо пара Ющенко-Балога дозволяла на цікавішу сюжетну інтригу.
Юля — теж Мазепа (по відношенню до Павла Лазаренка чи до того ж Ющенка), хоча за зовнішністю більш подібна на Мотрю, а за вдачею — на Карла ХІІ. Завжди в атаку на чолі фракції, організованої, як маленька армія. Одинока трагічна фігура. На першому місці в БЮТ, натурально, Юля. На другому — Юля, на третьому — Юля, на четвертому — Юля... На сотому — Турчинов, всі інші соратники складають другу сотню.
Якщо всі інші літературні персонажі української політики більше люблять літературу, аніж політику то Юля — єдина, хто владу любить більше, аніж гроші. “Also shprach Julia!” - написав би Ніцше, якби жив не у нудній Німеччині, а в сучасній Der Ukraina.
Якщо в нас політика має сенс лише як література, то на Заході політика продукується кінематографом. Кажуть, "Голлівуд — фабрика снів". Вірніше б було сказати — фабрика матеріалізації снів, впровадження снів у реальність. Матеріалізація зазвичай має стадії: стрічка — сіквелл — реальність, або просто може здійснюватися як трилогія: Конан - варвар, Конан - руйнівник, Конан - губернатор Каліфорнії.
Можна було б сказати, що український аналог Шварценеггера — Янукович — спродукований радянським кінематографом 30-х років, проте це не вповні так. “Там на шахте угольной паренька приметили” - поза сумнівом, про Януковича, але це не стільки література, скільки римована журналістика. В якості літературного персонажа, Янукович — статуя Командора. Каталізатор перетворення комедійної мелодрами поцілунків дона Хуана й донни Анни на трагедію. Наявність в сюжеті Януковича свідчить, що наприкінці всі помруть.
Україна з надміром постачає світові літературні сюжети й образи. Де література? Де сучасні Байрон, Проспер Меріме, Пушкін? Отож, це світ недосконалий, а не ми погані.
До українського політичного життя марно підходити з політологічними схемами. Щоб усе стало ясно у Києві, варто скористатися настановами Рьоскіна мандрівникам до Флоренції: “Прочитайте перший том Вазарі, дві перші книги Тіта Лівія, дивіться навкруги, не розмовляйте й не слухайте базікання.”