Автор: Юлія Козлюк

Рівень розвитку суспільства, як і інтелектуальний рівень кожного члена суспільства, повинен і має оцінюватися по тому, як суспільство в цілому і кожен його член окремо відноситься до інвалідів.

Франклін Делано Рузвельт

Минулого року я разом з однодумцями подорожувала Європою. Ми з друзями та колегами приймали участь у міжнародному проекті інтеграційного табору для людей з інвалідністю “Євроконтакт”, в якому мали нагоду спілкуватися та обмінюватися досвідом з людьми з різних куточків Європи (Німеччина, Польща, Люксембурга, Угорщини, Росії та Білорусі). В рамках цього проекту українська делегація, до складу якої входили люди з інвалідністю та волонтери, що їх супроводжували, отримали можливість відвідати кілька європейських міст, серед яких Франкфурт, Париж, Брюссель та ін. Те, що нами було побачено та почуто під час цієї неймовірно цікавої подорожі, і досі не залишає мене у спокої не тільки, як громадського лідера та активного діяча, а й простої звичайної людини, яка пересувається на інвалідному візку. Мене вразили та надихнули умови та ставлення європейського суспільства до людей з інвалідністю, що проявлялося у толерантному відношенні до таких людей, забезпеченні їх прав та без бар’єрному середовищі. Подорожуючи Європою я бачила багато таких самих людей на візках на вулицях, в супермаркетах та громадському транспорті. Цим людям було абсолютно не страшно виїжджати на вулицю, оскільки їх держави створювали для них усі необхідні умови для їх достойного існування та життя в цивілізованому суспільстві.

Першим містом, який ми відвідали був Франкфурт-на-Майні. Це місто великого бізнесу, що вражає своїми гарними хмарочосами і неймовірним змішанням жанрів архітектури. Прогулюючись затишними вуличками міста, можна натрапити на невеликий парк, де бігають справжні кролі. Незвична картина як для мегаполіса, але саме це робить його особливим. Найпоширеніший засобом пересування містом є велосипед. Дуже незвично бачити таку кількість велосипедистів у ділових костюмах. Вся інфраструктура міста пристосована для людей на колесах, в тому числі для людей на візках. А ще мене вразила та кількість спеціально пристосованих туалетів для людей з особливими потребами, в яких все працює автоматично, що навіть тяжко хвора людина може скористатися ним не прикладаючи при цьому великих зусиль. У всій поїздці це місто мені сподобалось найбільше, а точніше не саме місто, а ті відчуття, які я відчувала, перебуваючи там. Сподіваюся ще колись туди повернутися.

Після Фракфурту ми поїхали до Парижу. Мрія багатьох людей побувати хоч раз в Парижі. Зізнаюся, це було і моєю мрією також, і вона здійснилася, хоча доводилося постійно ловити себе на думці «Не може бути, я в Парижі!». Для мене Париж виявився одним суцільним великим музеєм. Там все прекрасно, все красиво, все так, як про нього говорять, все так, як ми і представляємо. От тільки відчуття непередавані, коли ти знаходишся там. У цьому місті дуже важко бути простим туристом, тому що він тягне своїм ритмом, своєю розкішшю, цими чудовими маленькими ресторанчиками прямо на вулиці і цієї красивою французькою промовою, яку ти чуєш там всюди. Особливо мені запам’яталися французькі громадські автобуси, що оснащені автоматичним пандусом та спеціальним звуковим сигналом для входження в автобус людини на візку. Крім того, що мене також здивувало, що на зупинці ніхто з пасажирів не заходить в автобус до тих пір, поки не зайде і не влаштується в автобусі людина на візку.

Будучи в Парижі ми не могли не відвідати Діснейленд. У Діснейленді особлива атмосфера, атмосфера щастя, справджених бажань дитячих мрій, це робить його справжнім раєм для дітей. Діснейленд занурив мене в дитинство. Ці неймовірні атракціони, від яких аж подих захоплює. І знову ж таки все прилаштовано для людей на візках. При вході в парк мені дали спеціальну карту Діснейленда, де були відмічені всі атракціони які прилаштовані для інвалідів-візочників, це були майже всі атракціони за винятку 2-3. Вхід для людей з інвалідністю в парк розваг Диснейленд безкоштовний, хоча для всіх інших людей він складає близько 60 євро. На всі атракціони є спеціальний окремий вхід для людей з інвалідністю. А ще, що мене взагалі шокувало, пандуси є при в’їзді у сам вагончик атракціону. Це справжня казка! Отримала масу позитивних емоцій, які запам’ятаються на все життя.

І нарешті ми приїхали на “Євроконтакт”. У Німеччині я була і раніше, але по-справжньому закохалася в цю країну після “Євроконтакта”. Але більше захвату в мене викликала не сама Німеччина, а інтеграційний табір «Євроконтакт», який ось вже багато років запрошує до себе людей з інвалідністю з різних країн світу для спілкування, обміну досвідом і допомоги один одному. У маленькому містечку Нордвальде я побачила стільки різних і цікавих людей, стільки емоцій та незабутніх моментів, стільки спілкування, при чому на різних мовах, стільки ігор, дискотек, поїздок і все це за 10 днів. У цьому таборі особлива атмосфера, за весь час я не побачила жодну людину чимось незадоволену або роздратовану, всі були такі доброзичливі і такі товариські. Я захоплювалася тим, як за один день можна стільки всього підготувати і організувати, причому робити все дружньо і весело. А головне, що ніхто не нудьгував, там на це часу не було. Неподалеку від центру в якому ми жили, був супермаркет, який ми часто відвідували, і майже кожного разу коли ми заходили до нього я бачила там місцевих людей на візках. “Це зовсім маленьке місто, і в ньому люди на візках вільно з’являються на людях” – подумала я, – “не боячись про те як на них будуть дивитися, чи може як взагалі вони зможуть потрапити в цей магазин”. Думаю нам багато чого можна навчитися один в одного, і для мене це була хороша школа.

Це лише мала частина того, що можна розповісти про цю незабутньою поїздку, але головне що я підкреслила для себе і те, що для мене дуже важливо, як для людини в інвалідному візку, це те, як, все-таки, хотілося б, що б і наша країна була такою ж безбар’єрною, як всі ті країни, які ми відвідали. Різниця суттєва і це дуже засмучує, але так само і дає більше бажання щось змінити в своїй країні.

Під час цієї подорожі я відчувала гострий біль за ту різницю, яка існує в умовах існування людей з інвалідністю в Україні та в таких країнах, як Німеччина, Франція, Бельгія або Голландія, які мені пощастило відвідати. Моє серце з одного боку раділо, що такі умови можливі і вони існують десь у світі і я їх змогла побачити, а з іншого боку серце краялося, що таких умов нема в моїй країні. Протягом всієї подорожі я все більше і більше стверджувалася у своєму бажанні зробити усе, що є в моїх силах та можливостях, щоб впровадити існуючі світові стандарти щодо життя людей з інвалідністю і в Україні та зробити її такою ж без бар’єрною та прилаштованою для людей з інвалідністю, де б кожна людина з обмеженими фізичними або психічними можливостями могла відчувати себе вільною, не зважаючи на свій фізичний стан та соціальний статус.