ПОДОРОЖУЄМО РАЗОМ З ПЕТРОМ РЯБКОМ

   Понад три сотні портів у більш як півсотні країн – такий «послужний» список Петра Дем’яновича Рябка. Простому пушкарівському хлопцю суджено було стати штурманом дальнього плавання, тоді директором-капітаном риболовецьких суден, тоді мати своє судноплавство, а тоді стати яхтсменом-мандрівником. Ось уже більше 11 років маленька яхта, яку ведуть з порту в порт, з країни в країну, з моря в море, з острова на острів, з континенту на континент, долаючи й Атлантику, перетинаючи екватор, є домом для Петра Дем’яновича та його дружини Гіни, відомої у колишній ГДР журналістки.

   Ще треба сказати, що Петро Дем’янович небайдужа до долі Землі і людства людина. Меценат для рідних Пушкарів. Написав і видав дві книги – «Капитан, родившейся в рубашке» та «SinPatria(Без Родины)». Сторінки останньої, з люб’язної згоди автора, ми й перегорнемо, як обіцяли читачам, сьогодні…

КАНАРСЬКІ ОСТРОВИ

   Колись у 1968 році я вперше зайшов до Лас-Пальмаса на острові Гран-Канарія. У той час для радянських моряків порт цей був справжньою екзотикою… Не думалось в перший захід, що через десять років, «капітан ячи» транспортом «Кенгарагс», я зроблю на ньому 48 заходів у Лас-Пальмас і 23 – у Санта-Крус-де-Тенерифе, а ще через двадцять років ми з Гіною підемо на Канари на маленькій яхті «Педрома».

   Не просто було переконати Гіну, що пройти 600 миль, що відділяють Південну Іспанію від островів, буде не складно. Повагавшись, вона зважилась відірватись від берега, а прийшовши на острови, гордо сказала: «Тепер я справжня морячка…»

   Ми вийшли з іспанського порту Ayamonte15 вересня опівдні і рівно через 7 діб віддали якір біля маленького білопляжного острова Crasiosa. Тут один з небагатьох білих пляжів на Канарах. Є майже білий пляж на півдні острова Гран-Канарія та пляж Сан-Андрес на Тенерифе, правда, на останній пісок привезли із Сахари. Решта численних пляжів чорні, бо ж пісок там вулканічний, вироблений з чорної лави морськими хвилями і вітрами за тисячоліття.

   …Канарські острови відкривались багато разів. В древності їх відвідували фінікійці і карфагеняни. За твердженням Плінія-старшого, на островах було багато собак, тому острови отримали назву Канари (по-латині canes– собаки). А ми ж усі думаємо, що цю назву дали в честь канарок: їх там теж багато, більше, ніж собак… У 1334 році тут побували французькі навігатори. Потім була тяжба між Іспанією та Португалією за володіння цими землями. Папа Римський віддав їх Іспанії. Остаточно Іспанія підкорила острови у 1490 році, винищивши місцевих жителів гуанчів, високих, двометрового росту людей, вихідців із берберів – північно-африканських неарабських племен.

   З Грасіоси, накупавшись за два дні, - на Лансароте, найбільш східний острів архіпелагу. Він отримує на рік 150 міліметрів дощових опадів, зате на нього випадає маса піску з недалекої Сахари.

   Одної світлої днини, коли не було піщаної бурі, ми взяли напрокат автомобіль і об’їхали весь острів. Пустельна безлісна земля, тільки при садибах за високими парканами-стінами видно зелень. Нібито для компенсації відсутності дерев, на всіх перехрестях по всьому острову встановлені незвичні, часто з динамічними деталями, скульптури знаменитого CesarManrigue. Його роботи є на всіх островах архіпелагу, в Нью-Йорку і навіть Москві.

   Природною гордістю Лансароте є діючий вулкан. У 1730 році він «прокинувсь» і бушував шість років. Виверження йшло не лише з головного кратера, але й з сотні маленьких вулканчиків біля його підніжжя. Четверта частина острова виявилась під лавою. Загинуло 11 поселень і найродючіші землі. Жерло вулкана досі дихає жаром… Винахідливі «вулканологи» поклали на дірку, що вогонь видихає, стальну решітку, збудували ресторан і готують на безплатному «пекельному» вогнищі asado– національну страву з м’яса. Поруч з рестораном «дикі» туристи розгрібають вулканічний пісок-попіл, ставлять в ямку каструлю з водою і яйцями, і скоро вода закипає. Ходити по цьому піску босоніж не рекомендується, але взутими – терпимо.

   Застигла лава, що покрила солідну частину острова, зберегла свою структуру з чудернацькими вежками, начебто виверження пройшло минулого тижня, а не триста років тому. Американські астронавти перед висадкою на Місяць тренувались на Лансароте кілька днів.

   …Ми провели на острові LaGomeraбільшу частину нашого «канарського» часу. Марина в порту Сан-Себастьян була державною, з помірними цінами. У непроглядно далекому минулому на рейді цього порту стояла флотилія з трьох суден. Керував флотилією авантюрист Христофор Колумб. Каравели Христофора приводили своє господарство в порядок (перед плаванням через Атлантику; Петро Рябко на відкриття Колумбом Америки має свій погляд – ред.). Поки екіпажі кораблів працювали не покладаючи рук, «адмірал» поселився в домі-балиті колишнього губернатора Ла Гомера. Гостинна і закохана вдова губернатора проводила дні і ночі зі своїм гостем. Інколи зранку, вибравшись з удовиних обіймів, Колумб підіймався на верхній поверх башти, щоб глянути на флотилію, що піджидала його. Втомившись від чарів та ласк губернаторші, «адмірал» (невідомо, де адмірал раніше плавав) дав, нарешті, команду підняти якори. Кораблі пішли строго на захід…

   Ми з Гіною оглянули башту губернаторші, я потрогав і спробував підняти подвійні, скріплені ланцюгом ядра, якими англійці обстрілювали острів. Але це бомбардування відбулось через століття після любовної історії Колумба. Справжні це  ядра чи підробка для музею – дізнатись не вдалося. Оглянувши на верхньому поверсі кімнату з широким ліжком, ми залишили вежу «Кохання».

   Вершини острова, покриті лісом, довго приманювали нас, і одного ранку ми сіли до автобуса і поїхали в гори. Проїхавши 17 кілометрів по асфальтованому серпантину, на відмітці «висота 983 м» ми вийшли. Пройшлись туди-сюди лісом, і, знайшовши козячу стежку, що вела униз, почали спуск. Я зробив посохи із сухих гілок, на «трьох ногах» стало йти легше. Ми з цікавістю дивились на біднувату флору, що причаїлась серед скель, на численні тераси, розсипані по схилах пагорбів, де в минулому вирощували овочі та зернові; в цих терасах бачився тяжкий труд багатьох поколінь островитян, але зараз вони заросли травою – ніхто не хоче займатись важким і невдячним (за нинішніми мірками) землеробством, вигідніше розважати туристів, а продукти закуповувати в країнах третього світу…

   …У нас була одна не зовсім приємна пригода на острові LaPalma.Острів цей, як і  майже всі острови архіпелагу, утворився з вулкана і прилеглої до нього території. Як нема у світі двох однакових островів, так і нема двох однакових вулканів, хоч деякі класичні конуси виглядають, як близнята… Вулкан острова Ла Пальма має кратер незвичайний.  Піднімаючись до нього, ми бачили лише глибокий гігантський яр, що нагадував згори своєю конфігурацією ополоника (погляньте на фото). Жолоб, що звужується (по ньому в 1994 році текла лава), доходить до берега і торкається вод, ніби розсікаючи острів на дві частини. Геологічна структура острова така, що при черговому виверженні шмат його може зісковзнути в море, викликавши, на думку вчених-вулканологів, гігантське цунамі висотою до 100 метрів. До речі, Гінин зять – вулканолог з Чилі підтверджує це. Якщо, не дай Бог, це станеться, то хвиля зі швидкістю 500 вузлів дійде навіть до Нью-Йорка…

   Ми побували у двох портах. Відважились на екскурсію островом і, крім головного, досить «некласичного», як я говорив, кратера вулкана CumbreVilja(«Стара вершина») побачили ланцюжок мінівулканчиків, що йде гребенем гори до самої низовини у південній частині острова. Вони виглядали як штучно створені піраміди, і ми називали їх «бонсай-вулканами» (карликові дерева, що вирощують в Японії, називаються «бонсай-дерева»). Лава колись пробивалась крізь грунт, як гейзер, і, застигаючи, зробила ці пірамідки.

   …Підняли обоє вітрил. Обидва полотнища непогано забрали легкий бриз, що дув з берега, ми зупинили машину (мотор) і побігли, радісно щебечучи, понад обривистим берегом. Ми йшли в одній милі від берега, лінія якого дозволяла триматись ближче до нього, але попереду мали бути скоро «замаячити» скелі, винесені в море, як ваяння.

   Ми вже бачили їх чорні зламані обриси, як вітер став різко посилюватись. Я схопився за линву, а Гіна ослабила шкот стакселя. Треба було закріпити стаксель (одне з вітрил – ред.) до мінімуму, а тоді прибрати грот (друге вітрило – ред.). Але щось сталося з цією системою, і стаксель не хотів закручуватись.

    …Яхту різко розвертало на вітер. Як тільки це сталось, я бачив: чорні скелі приводяться на ніс, і якщо ми не справимся з вітрилом, нас просто викине на них. Хвилин 10-15 ми мучились в недоброму передчутті біди.

   …Ми з великими зусиллями спустили грот. Я запустив машину. Вітер уже ревів до 10 балів, море вкрилось білими хвилями… Від острова ми почули шум вертольота, і скоро він завис над нами з включеним яскравим прожектором. Промайнула думка: «Хтось з берега побачив, що ми наближаємось до скель, і повідомив береговій охороні». Вертоліт був готовий зняти нас з яхти у випадку катастрофи.

   …Ми знову і знову старались закрутити стаксель. Він полоскався на вітрі, як скажений, потрясаючи мачту і такелаж. Я зрідка поглядував на вертоліт і про себе промовляв: «Ні, ні, справимся». Був навіть момент, коли вітер ледь-ледь ослаб, і я впівголоса сказав-проспівав: «Черный ворон, черный ворон, что ты вьешься надо мной», ні в якому разі не бажаючи порівнювати вертоліт-рятувальник з вороном. Ми не могли розкрутити повністю стаксель, щоб, ослабивши, спустити вітрило на палубу. Щось заїло капітально.

   Все це пекло тривало уже хвилин тридцять-сорок, як раптово черговий сильний порив вітру розірвав стаксель по шву на дві частини, і ми побачили, що парус розкрутився. Я кинувся до фалу, дав слабину, а Гіна схопила румпель і повернула «Педрому» ближче до вітру. Пригинаючись під майже ураганним вітром, я пішов-поповз на ніс, чуючи позаду тривожний голос Гіни: «Страховочный пояс! Страховочный пояс!». Який там пояс, нема часу, хвиля не така вже велика, ще не захлинає нас. Спустив розірваний стаксель на палубу; поки закріплював його, Гіна розвернула яхту по хвилі, подалі від скель. Я заскочив в кокпіт, і ми вперше за останню годину запосміхались один одному: «Тепер все в порядку». Я зв’язався з вертольотом. «Спасибі, спасибі, величезне спасибі»…

   …Довелось повернутись… Ми згорнули наш порваний стаксель (ремонт його обійшовся в 90 доларів), дістали старий, запасний, ледь не просмолений, який піднімався на додатковому форшатазі «класично», без закручування, і наступного дня прибули в Сан-Себастьян. Всю дорогу Гіна обнімала мене, цілувала, і ми раділи життю, як діти.

Скорочено. Переклад Ганни ХАЛІМАН.