Еротичні машини

До Праги я потрапила вже втретє. І вкотре, блукаючи потемнілими від часу кам’яними провулками, відкриваю для себе нові цікаві місця. Наприклад, Музей еротичних машин. Його я, на превеликий жаль, знайшла в останній момент, коли в кишені самотньо гуляв вітер. Тому лише потусувалася на вході поміж захоплених іноземців, одним оком примудрившись роздивитися частину колекції, яку задля заманухи демонстрували на спеціальних екранах.

А подивитися там було на що – окрім залізних ажурних корсетів часів Ренесансу та заводних фалосів XIX сторіччя, експозицію прикрашав дивний середньовічний прибамбас – нічний горщик із прикріпленим до нього витонченим люстерком на ланцюгу. Це щось уже для збоченців, які люблять розглядати себе під час справляння нужди. Ну, й таке буває.
У Празі цього разу я була недовго, але кожного ранку ставила в плеєр якусь класичну музику (добре йшли композиції чеха Антоніна Дворжака та німця Макса Брюкнера) і, добряче поснідавши в готелі, мандрувала світ за очі.

До речі, наш готель «Піраміда» зручно розташувався в центральному районі Праги, тому мій маршрут починався або зі Страговського монастиря, або з Лоретанської церкви, де під скляним куполом затишно влаштувалася скульптурна сім’я Христа. Перший варіант мені більше припав до душі – перетнувши монастирське подвір’я, зненацька наче злітаю в повітря! А все тому, що стою на горі над Прагою і, вдихаючи на повні груди свіже, зимне повітря, дивлюся на вигнуту смугу Влтави, перекинуті через неї мости, готичні вежі соборів та червоні дашки будинків. Тут колись стояла засновниця міста, княгиня Лібуше, і в екстазі пророкувала виникнення Златої Праги. Праворуч – пагорб закоханих, Петржин – копія Ейфелевої вежі. Кажуть, ясної погоди звідти видно не лише місто, але й центральну Чехію. Туди ходить фунікулер – щоправда, я ніяк не дійду до нього. Не йду чомусь і цього разу – мене більше приваблює прогулянка вуличками вниз, до центру. Там смачно пахне смаженим м’ясом і кавою, звідусіль лунає класична музика, а строката людська юрба покращує настрій.

Музей Кафки та пісяючий фонтан

Звісно, краще за все ходити там, де немає туристів, але у Празі вони є всюди. Це вдома, у Києві, мене нервує натовп, а в Празі я з подивом відкриваю, що знову люблю людей! Ба, вони, здається, теж мене люблять – привітно вітаються в магазинах і музеях, посміхаються посеред Карлового моста. А взагалі втекти від натовпу можна хіба що пірнаючи у вузькі провулки, де знайдете все, що завгодно... окрім сміття. Ну як чехам вдається зберігати чистоту та ще й при такій кількості туристів? Напевно, без потойбічних сил тут не обійшлося!

До речі, щодо потойбічних сил. Якось зупинилася з’їсти перепічку прямо під Карловим мостом. І, споглядаючи річку Чортівка, що відділяє острів Кампа від міста, згадала, що саме тут живе найвідоміший празький водяник. Кажуть, він полюбляє пиво й тому іноді пристає до туристів, вимагаючи кухля хмільного напою. Мене водяник зігнорував. Повитріщавшись трохи на старовинні машини під мостом (як у кіно про Штірліца), я пішла вуличкою вгору. Хотілося вийти до того місця на березі Влтави, де я з моста вгледіла лебедів. І раптом навпроти розмальованої стіни якоїсь пивниці я помітила цікавий фонтан – два металевих чоловіки один навпроти другого, тримаючи в руках причинні місця, «пісяють» в одну калюжу. Як гадаєте, що це за місце? Будинок-музей класика чеської літератури – Кафки. Отакі провокативні витівки чеських скульпторів.

Ода туалетам

Взагалі добре відвідувати Прагу влітку та навесні, коли відкриті пишні та квітучі сади. Коли мрячить, вулиці пустіють, а в паркових калюжках відображаєтеся лише ви, пес, який заблукав, та темне покручене гілля старезних дерев – теж непогано. Зліва шумить дамба на річці, звідкілясь долинають сумні звуки скрипки. І саме в цей ліричний момент зненацька припікає в туалет. І от чим ласкава Прага до туриста – після швидко випитої кави тут не треба терміново шукати ресторан із відповідним приміщенням. Таблички із вказівниками, де саме розташоване таке потрібне WC і скільки метрів до нього слід пройти – на кожному кроці. У дальньому кінці парку я знаходжу будиночок на кшталт «Ч» і «Ж», де привітна тітонька закриває мою парасолю й показує, куди йти далі. Замість електрики в конторці горіла свічка, а в туалеті – пронизливо синя лампочка. Доки я мила руки, дивлячись на своє синюшне відображення у дзеркалі, навіть запідозрила недобре. Згадала фільми жахів, як-от «Хостел», і подумала, чи не чекає мене на виході ця привітна тітонька з сокирою...

Останній вечір у Празі

Якщо ви вперше потрапили до Праги і бачите натовп, який із витріщеними очима кудись несеться – не лякайтеся. То туристи поспішають, аби встигнути подивитися, як у віконечку легендарного годинника пропливуть дванадцять апостолів, а смерть задзвонить у дзвоник. Тим часом я прогулююсь спорожнілим Старомєстським намєстьєм, п’ю «зваржене віно» із солодким смаженим тістом – тридлом.

Потім, прощаючись із Прагою, йду до Тинського костелу й виявляю, що в сусідньому з ним будинку – виставка малюнків Альфонса Мухи. За хвилину я стою та милуюся плавними лініями, якими він виліплював жіночі фігури, фантастичним колоритом робіт майстра. Непомітно будинки навколо огортає ніч і з вікна виставкової зали видніються зірки, що висипали над старовинним майданом. Непогане закінчення подорожі.


/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей