Мій Ворошилов

Існують такі люди-метафори. З ними завжди цікаво говорити, про них цікаво писати. Причому писати про них можна безкінечно, тому що як будь-яка інша метафора, людина-метафора вміщає в собі весь огром цього світу, всю його привабливість, невичерпність та незбагненну недосконалість. Крім того, спілкування з такими людьми багато чому вчить, головне вміти слухати й робити правильні висновки.

Юрія Ворошилова я знаю років сто. Відповідно, й писав про нього разів сто. Вперше був на його чорнобильській фотовиставці ще десь на початку дев’яностих (себто, сто років тому). З того часу він мало змінився – все так само не може заспокоїтись, все так само намагається комусь щось довести, все так само ображається та обурюється, зіткнувшись із повним нерозумінням чиновників.

За цей час я бачив, мабуть, усі його фотокартки, вислуховував безліч разів його концепції розбудови держави й погоджувався кожного разу з його оцінкою діяльності представників різних ешелонів влади. Ми визволяли з ним письменника Кокотюху, котрого заламали органи правопорядку на відкритті ворошиловської виставки до десятиріччя Незалежності. Ми робили фотосесії в харківських прохідних дворах і фотовиставки на панківських фестивалях. Ми готували дивні альбоми з цитатами з Котляревського та портретами якихось голів колгоспів.

Ворошилов познайомив мене з безліччю надзвичайно цікавих і колоритних персонажів, оскільки йому якось постійно вдається збирати навколо себе саме таких, найбільш цікавих і найбільш колоритних: художників, студентів, екологів, ліквідаторів, патріотів, космополітів, священиків, атеїстів, науковців і черевомовців. Його знає персонал усіх барів від вулиці Пушкінської до площі Поезії. Коли йдеш із ним вулицею, з ним вітається кожен другий перехожий. Решта не вітаються демонстративно. Він живе у сусідньому зі мною будинку, і за бажання ми могли би з ним перегукуватись із вікон. Проте ми стільки разів із ним говорили, що перегукуватися нам просто немає про що.

Для мене він – метафора старого Харкова, Харкова кінця вісімдесятих – початку дев’яностих, Харкова багатотисячних мітингів і демократичних виборів, міста справжніх бунтівливих, міста художників та журналістів, котрі ламали систему об коліно, пролазили крізь потаємні люки й напівпрочинені двері, аби розповісти про те, про що більшість населення слухати насправді й не хотіла. Мені пощастило застати їх у фазі найбільшої активності, найвищого їхнього цвітіння, трапилося спостерігати, як їх стає все менше, і як все менше стає у них сили продовжувати цю безкінечну боротьбу з порожнечею.

За останні двадцять років більшість із них просто позникали з довколишнього ландшафту, відступили до своїх підвалів, відійшли вбік. А багато хто просто помер, все-таки двадцять років – серйозний термін для партизанської боротьби. А ось Ворошилов і далі намагається проникнути за напівпрочинені двері, розуміючи, очевидно, що саме там, за ними, й знаходиться щось найважливіше, чого нам усім тут, по цей бік, бракує. Така собі метафора, можливо дещо сумнівна.

Останнім часом він готував чергову виставку до річниці аварії на ЧАЕС "Чорнобиль – я там був". На відміну від більшості подібних проектів, в ньому йшлося про людей, живих і вже померлих, котрі мають до цього всього стосунок. Мені найбільше й імпонує, що він показує живі обличчя, очі людей, говорить про приватне, з якого, за великим рахунком, і складається загальний пазл. Це теж така собі метафора, якою він керується. Ліквідатори з усієї області звозили йому на квартиру свої архіви, просто приїздили, аби щось розповісти. Його часто можна було побачити коло під’їзду в оточенні людей, котрі щось енергійно й відчайдушно йому доводили. Він далі воював із владою, намагаючись відстояти право виставляти портрети живих та померлих.

Ну, і ось учора виставка відкрилась. Урочисто. За участі керівництва. Прийшло багато ліквідаторів, виголошувались цікаві й не дуже промови. Увечері я дивився репортаж із цього відкриття. Ворошилов як завжди пробував усе пояснити й довести, намагався продавити ці двері, які перед ним ввічливо, проте наполегливо хтось і надалі причиняв. Помітно було, як він добирає слова, аби не сказати на камеру всього, що про все це думає. Тому що на камеру таке не говориться. Камери таке не витримують, у них від цього сідають акумулятори.

________________________________________________________________________________

Любов, комсомол і весна

Перебути ранню весну в місті, де головним кольоровим наповненням є різні відтінки сірого, доволі складно. Але не в Харкові...