За нашу побєду!

Можливо саме тепер, і можливо більше, ніж будь-коли, ми потребуємо перемог. Бодай якихось, бодай незначних і неважливих. Але обов'язково перемог. Щоби хоча б іноді не побиватися й не скиглити, не роз'ятрювати старих ран і не наживати нових, не впадати в депресію й не шукати винних. Перемоги потрібні нам бодай як терапія. Без них ми швидко втрачаємо здатність до опору й віру у власні можливості, без них ми стаємо недовірливими й легкодухими, в кожному зустрічному вбачаючи зрадника та запроданця. Ми так звикли до поразок, підступів та зрад, що це не могло не відбитись на нашому характері. Шукаючи винних і вимагаючи виправдань, ми звинувачуємо всіх і у всьому, перебуваючи в постійній зневірі та апатії.

Поразками легко прикривати власне небажання щось змінювати, за поразками звично можна побачити теорію змови й тіні невидимих замовників, від поразок стають щемкими голоси й тужними співи. Поразки складають повноцінне історичне тло й формують строгий літературний канон, поразками визначаються ментальні особливості та регіональні відмінності, поразками пояснюється відсутність почуття гумору та відповідальності, на поразках ми вчимося простіше й спокійніше переживати нові поразки, поразки роблять нас такими, якими ми є – себто, достатньо потріпаними й не надто цілеспрямованими. Змінити все це можуть лише перемоги.

 Ми просто потребуємо позитиву, потребуємо героїв, оскільки з нашою кармою, з нашою історією поразок, лише справжні герої можуть чимось зарадити. Героям ми здатні пробачати вчорашні недолугі заяви й негідну поведінку, героїв ми ладні захищати до хрипу в голосі (хай і ненадовго) та носити на руках (хай і недалеко). І нехай уже завтра ці герої будуть викликати в нас хіба що легкий скепсис і стриману посмішку, все одно – ми потребуємо перемог, ми потерпаємо без героїзму, ми просто приречені на прориви та откровення.

Я говорю, звісно ж, про футбол. Потрібно було перечекати всю цю хвилю офіційної брехні й державного маразму, всі ці недолугі спроби української влади виглядати пристойно на тлі тотального катаклізму, що продовжує насуватися, аби потрапити на трибуни, разом із десятками тисяч жовто-синіх співгромадян, які співають гімн і підтримують збірну. Варто було туди потрапити, аби самому переконатися, наскільки спільними та єдиними можуть бути наші бажання, наша радість і наші емоції. Варто було піти на стадіон, аби відчути, наскільки чужою всім нам є ця влада з її намаганнями бодай якось покращити власні показники за рахунок футболу. Варто було почути реакцію київської фан-зони на появу в кадрі президента, аби зрозуміти, що з їхніх спроб привласнити собі чемпіонат нічого не вийшло, скільки б вони не висиджували на трибунах і як би не демонстрували свою турботу про суспільне благополуччя. Футбол – можливо, останній прихисток справжньої демократії, він не визнає дутих авторитетів та вірнопідданства. Переповнені трибуни мало зважають на формат та цензуру, на охорону, статус та покращення іміджевої складової. Ніхто не вболіває з примусу, ніхто не радіє й не плаче за наказом. На стадіонах все по-справжньому – і національна гордість і національна зневага. Тому дуже добре, що ми перемогли, дуже добре, що кожен із нас мав можливість кричати "Україна" й знати, що тебе обов'язково підтримають. Добре, що ми мали це почуття ейфорії та пафосу, оскільки футбол не боїться пафосу, футбол це  місце, де пафос не виглядає недоречним. Тому що краще щирий і веселий пафос, аніж вимучений, холодний апломб і відсторонена іронія. Останнім часом лише лінивий не говорив щось проти цього чемпіонату, змішуючи футбол і політику, впадаючи в істерику й займаючи позицію зневажливого коментатора. А ось після цієї перемоги подібне коментування й подібна відстороненість виглядають настільки жалюгідно, що навіть не варто про них згадувати, особливо пам'ятаючи жовто-сині трибуни, котрі мало зважають на те, якою мовою ти говориш і за який клуб ти вболіваєш. Все, що я можу сказати: дорогі брати і сестри, якщо ви не знаєте футбольних правил, ви просто не знаєте життя, ви боїтеся захованої у вас під серцем відваги та щирості, ви боїтеся нових поразок та не вірите в нові перемоги. Тож проблема не у футболі, дорогі брати і сестри, проблема зовсім не у футболі.

Я розумію, що все це може змінитися. Вже в наступній грі. Можуть бути цілком інші емоції та цілком інші відчуття. Розумію також, скільки жовчі та зловтіхи може викликати наступна поразка. Можливо тому, що ми краще навчені реагувати саме на поразки, у нас уже виробились певні поведінкові механізми, котрі вмикаються після чергового прольоту. Але що б там не було, ті, хто чекав на цю перемогу, хто вірив у неї, хто їй радів – спробуйте якомога довше зберегти в легенях це гаряче дихання тріумфаторів, солодке відчуття щастя на піднебіннях. Нам воно ще знадобиться.