“Я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі” – говорить св. апостол Павло у посланні до Ефесян (Еф 3,14-15). Підставу, щоби могти це стверджувати, має св. апостол Павло (а разом з ним – і ми) на перших сторінках Книги Буття:
На відміну від усіх інших живих істот, які Бог творить, (Бут 1, 1-25), стосовно Адама Бог діє подвійно: і творить його тілесність «з пороху земного», і вдихає йому в ніздрі віддих життя  (Бут 2,7), тобто – будучи Самим Життям і Джерелом життя, передає Адамові Самого Себе. Це значить, що передаючи Самого Себе, Бог стає Адамові Батьком.

Валентине, розкажіть про свій життєвий шлях. Як Господь відкрив Вам покликання, в якому Ви тепер себе реалізуєте?

Мій життєвий шлях розпочався зі стін інтернату ще років 30 тому. Коли мати мене народила, вона, 19-літня дівчина, яка не знала Бога, прийняла рішення залишити мене. Я народився в Одеській області, а виховувався в інтернатах Львівської. Спочатку в будинку для дітей-сиріт № 1 у Львові. Потім мене перевели до дитячого будинку в Добромилі, де навчався 9 років. Інтернат – не найкраще місце для виховання і становлення особистості. Але інколи Бог допускає прохід через низини, щоби потім ми оцінили те, що Він дає, і допомогли тим, хто не має того, про що мріє. Навчаючись, я хотів знайти свою маму, не маючи адреси, писав їй, але, очевидно, відповіді не отримав. Для формування особистості потрібний сімейний затишок. В інтернаті ми його не мали. Хоч там і не все було так погано, як інколи змальовують. Є добрі люди, особливо на Львівщині, де люди ходять до церкви. Тому люди все ж боялись Бога і ставилися до нас непогано, чого не скажу про східні чи південні області України. Діти з тих регіонів кажуть, що там набагато гірше.

 З наближенням свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, що його Церкви Візантійської традиції особливо врочисто відзначають 25 березня (себто, 7 квітня за Григоріянським календарем) у багатьох християн інших віровизнань, зокрема в наших братів-протестантів може виникнути запитання: а які ж підстави такого виняткового вшанування Марії, матері Ісуса, на відміну від вшанування праматері Єви – «матері всіх живих», а також від інших жінок, які теж є персонажами Біблії: Анни, матері Самуїла, Юдити, Естери, врешті – новозавтніх Анни-пророчиці та Єлизавети, матері Івана Хрестителя? Чому саме Марія вдостоїлася такої честі? Полишивши глибші богословські міркування про єдність двох природ – Божої і людської – в одній особі Ісуса Христа, а отже – про той факт, що Марія, на противагу до інших біблійних жінок, породила Богочоловіка, Відкупителя й тим поклала основу нашого спасіння, я хотів би звернутися до іншого, а саме – морального аспекту цього питання. Справа у тому, що Марія вперше в історії, якраз на відміну від праматері Єви й усіх її дочок, вперше в історії виявила автономну моральну поведінку. Роз’яснити це допоможуть такі міркування з царини етики:

Романе, яке місце займає греко-католицьке богослов’я на тлі православного та католицького богослов’я?

  Існує певна асиметрія цих трьох богословських традицій, оскільки наша греко-католицька традиція була перервана, а дві інші перерваними не були. Коли патріарх Йосиф Сліпий після повернення із сибірського заслання з’явився на сесії ІІ Ватиканського собору у Римі, він говорив про свою «мовчазну Церкву» в СРСР. Ця мовчазна Церква після 20 років виходу з підпілля промовила, видала світові свій віровчительний документ - Катехизм. Цей катехизм відмінний як від православних, так і від католицьких катехизмів. Вірю, що і богослов’я УГКЦ вийде зі стану мовчазності, бо вже є перші ознаки цього. У 2005 році відбулася конференція молодих богословів «Кайрос», а згодом перша міжнародна патристична конференція, доповіді з якої були опубліковані в одному з найфаховіших світових богословських періодичних видань – Studia Patristica. Таким чином весь патристичний світ ознайомився зі скромним, але власним доробком молодих богословів УГКЦ. Якщо церковна єрархія всесторонньо підтримуватиме богословів у своїй Церкві, про що вже йшлося детально на різних форумах в соціальних мережах, то ми побачимо греко-католицьке богослов’я в його самобутності та життєдайності.

Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог" (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?

  Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.