Поза форматом

За відсутності повноцінного музичного та літературного процесів, коли помітні музичні імпрези чи літературні події за рік можна перерахувати на пальцях однієї руки, вітчизняний "культурний продукт" давно й, здається, надовго перейшов у фестивальний формат. Фестивалі виступають певним замінником регулярних клубних виступів та масових читань, фестивалі збирають зацікавлену публіку у великих кількостях, фестивалі створюють ілюзію й лишають сподівання. Фестивалі – це загалом прекрасно. Навіть із урахуванням того, що ними переважно все і обмежується, фестивалі - це все-одно добре й корисно. Передусім для учасників, котрі мають змогу побачити зблизька свою публіку й ближче відчути її інтереси.

Схоже на те, що фестивальна культура в Україні великою мірою якщо й не стимулює, то принаймні зафіксовує тенденції, адже де як не на всіх цих численних фестивалях, що тривають Україною від травня до вересня, зацікавлений слухач (а особливо – зацікавлений слухач зі Сходу чи Півдня країни) має змогу побачити й почути всіх тих виконавців чи поетів, котрі визначаються найбільшою активністю та, відповідно, найбільшою відомістю. Ну і, звісно, справжній фестиваль – це ще й спроба витворити на кілька днів цілком незвичне середовище, специфічну атмосферу, насичену братанням, порозумінням та взаємними уподобаннями. Бо, за великим рахунком, порозуміння – поняття загалом не ринкове, і крім як у таких польових умовах, його сьогодні взагалі годі знайти.

Цьогорічний фестиваль "Артполе", що відбувся минулого тижня в селі Уніж, зібрав десь коло двох тисяч відвідувачів. Можливо навіть трішки менше. Чи багато це? Очевидно, що ні. Особливо, з огляду на програму дійства – майже без проколів, з деякими неймовірними потрапляннями (чого варті лише австралійці та британці, присутні у фестивальній програмі!), протягом усіх п’яти фестивальних днів, на кількох майданчиках, в неймовірному місці на березі Дністра (за що окрема подяка агенції "Наш формат"). З іншого боку – чия це проблема? Очевидно, знову ж таки, тих, хто до "Артполя" не доїхав. Проґавити таку кількість якісного музла – шкідливо для карми, чесне слово.

Але, дивлячись на строкато й барвисто одягнену публіку, спілкуючись із досвідченими "фестивальниками", чи тими, хто потрапив на подібний захід уперше, я ловив себе на думці, що фестивалі – екологічні, музичні, патріотичні, чи будь-які інші – насправді дуже добре характеризують чи не найголовнішу проблему існування та розвитку вітчизняного культурного простору – проблему тотального форматного неспівпадіння. Адже, якщо говорити про культурний простір, нас усіх розділяє, на моє глибоке переконання, не мова, не ідеологія, і не ментальність.

На фестивальних майданчиках в Унежі вільно й безпроблемно уживалися як фантастично-космополітичні растамани в дредах, так і цілком тверді в своїх переконаннях патріоти у вишиванках, російської було багато, і жодних проблем ні в кого це не викликало – фестиваль зібрав на диво позитивних людей, здатних слухати різну музику, за єдиної умови – аби ця музика була чесною і щирою. Натомість, якщо де-не-де й можна було почути стару-добру російську попсню, то хіба що в радіоприймачах місцевого населення, яке теж приїздило на фестиваль із метою щось продати. Такий дивний парадокс – які-небудь студенти з Одеси чи Донецька приїздять на Франківщину, аби послухати місцеві народні колективи, а мешканці цієї самої Франківщини з куди більшим задоволенням крутять усі ці безнадійні ефемки, наповнені одноманітним відформатованим лайном. І скажіть, до чого тут мова чи ментальні особливості регіону?

Нас усіх поєднує музика, яку ми слухаємо, і книги, які ми читаємо. Вони ж нас і роз’єднують. Причому – роз’єднують куди потужніше за політику чи історію. За великим рахунком люди, позбавлені ідеологічного фанатизму, збираються саме навколо сцени, з якої лунають позитивні для них вібрації. І те, що в кожного з нас вони, ці вібрації, свої й ні на що не схожі, і робить нас неймовірно близькими один до одного, чи так само безкінечно чужими. Тому що яка може бути спільна зовнішня політика, чи перспективна економічна програма в людей, частина з яких слухає реггі, а інша частина – блатняк? Причому, я зовсім не хочу розставляти акценти й агітувати когось за реггі. Тим більше – за блатняк.

Але так чи інакше – щоби послухати справжній неформат на великій сцені з гарним звуком, ти маєш щонайменше вибратися кудись подалі за місто, на який-небудь найближчий фестиваль. Причому, доки ти будеш туди їхати, по дорозі ти просто приречений будеш слухати щось дуже конкретно заточене під "вітчизняного масового слухача". І те, що в одному місці можуть зібратися близько двох тисяч громадян (хай навіть малолітніх), котрі масовими слухачами не є – вже надихає та сповнює надією. Тому що так чи інакше ми всі дуже різні. Ми по-різному проживаємо наші життя, ми по-різному спілкуємося один із одним, ми по-різному один одного любимо й ненавидимо. Ми слухаємо різну музику, ми читаємо різні літери, ми носимо різний одяг. І тому важливо вирізняти поміж співвітчизників тих, хто тобі близький і зрозумілий, пізнаючи їх за позитивними вібраціями їхніх сердець. Важливо знати про їхнє існування й підтримувати з ними зв’язок. Хоча би для того, аби обмінюватися з ними неформатною музикою.

__________________________________________________________________________________

Читайте також:

Життя як домашня заготовка

За кого більшість із нас вболіває? За чемпіонів і фаворитів, за зіркових форвардів і харизматичних тренерів, за щедрих президентів, здатних купити будь-яку перемогу. Яке вже тут вболівання, так – спроба отримати свій катарсис за рахунок чужих інвестицій. А хто буде вболівати за аутсайдерів?