Канал рецензий сайта book.ua http://www.book.ua/ Свежие рецензии сайта book.ua Йозеф Рот : Йов: Роман простого чоловіка. Фальшива вага: Історія одного айхмістра рецензия пользователя Конкурс Goethe-Institut http://www.book.ua/review/1781/ Перед тим як розпочати розмову безпосередньо про два романи Йозефа Рота, представлені у пропонованій мною тут книзі, у формі прелюдії до цієї рефлексії, зупинюсь на післямові до цього видання перекладача Юрка Прохаська. Вона має назву “Сяйво і сутінки Сходу”. Окрім аналітичних пасажів, що стосуються пошуків автора романних форм, формування стильового арсеналу прози, у передмові, що видається найбільш тут цікавим, представлений життєпис автора-людини з своїми вадами та, як колись висловлювався Симон Петлюра про ранню творчість Володимира Винниченка &­#8210; “проклятими
питаннями”. Йозеф Рот постає тут у складних контрастах, набуваючи образу, який “одягали” на себе багато тогочасових модерністів, починаючи від Станіслава Пшибишевського, Амедео Модільяні до нашого (лишень фрагментарно, краківський
період) Василя Стефаника, це була своєрідна форма мистецької доби, яку, звісно, “приміряли” на себе не всі: “Рот занедбував себе тілесно, часто неприємно пахнув, мав численні й незворотні ознаки фізичного занепаду. Дивовижним
контрастом до цієї розхристаності є викшталтована форма, дисциплінованість і формальна елегантність його прози. Тут немає жодних так званих типових ознак письменницького алкоголізму” (340). Трагічно прочитується тут шлюб Йозефа
Рота з Фредерікою Рейхлер, у якої з часом загострились приступи шизофренії. Під ковпаком відчаю, ламаючи власну плоть, автор таки знаходить шлюзи, якими входить у творче плесо. Післямова багато говорить зокрема і про те, чому у
творчості Рот зупинявся на східних топосах Європи, що саме тягло його до омовлення батьківського порогу. Але центральним повідомленням післямови є все-таки представлення певних моментів його творчої лабораторії, через що читач
починає розуміти причину формування “ландшафту душі” багатьох персонажів Йозефа Рота: Менделя Зинґера, його сина Йони або Ансельма Айбеншютца, зрештою післямова дає можливість збагнути ментальну конфігурацію всіх героїв обидвох романів. І хоч події в “картинах романного життя” відбуваються у розмаїтих частинах світу &­#8210; від Сходу Європи до Америки, автор обсервації таки схильний, і в цьому є рація, говорити про те, що “головним місцем [романної &­#8210; Б.П.] дії є таки місце внутрішнє, десь близько до людських сердець” (338). Відштовхуючись від цієї тези можна твердити про те, що ці романи не історичні, хоч і представляють уламки певної доби, вони про історію, але внутрішнього порядку, історію, яка перманентно повторюється в житті простих людей, незалежно від історичних циклів Освальда Шпенглера, осмислених ним у “Сутінках Європи”
“Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями” [Книга Йова 14]. Через просте до складного йде оповідь про старозавітного “богобоязного” Йова. Людини,
що побувала під молотом випробувань сатани, та не була полишена Богом. Розпач як дно життя, шукання надії, відсутність ілюзій, передбачення Йовом свого закритого фіналу, наснажує Книгу Йова відчуттям людської самотності та
вразливої відкритості людини перед долею / Богом.
Про біблійні імпульси в літературі проговорено достатньо, згадати хоча би Нортропа Фрая, чи Гарольда Блума, які не стомлювались писати про невідривність біблійної оповіді від європейського духу культури. Ці імпульси можуть мати завуальовану іпостась, яка через мовний прихисток озиває до себе дослідника, показуючи лише сліди, якими варто йти до неї, а може простягатись на поверхні твору, безсоромно ваблячи до себе відвертими, неприхованими алюзіями та
ремінісценціями. До останнього варіанту належить прозова пропозиція Йозефа Рота “Йов. Роман простого чоловіка”. Цей твір виданий у парі з романом “Фальшива вага. Історія одного айхмістра”; їх можна назвати з певною умовністю дилогією, але більше за тембром світовідчуття персонажів, їхнього духовного краху, світоглядних змін, втрат надій, пошуків порятунку. Зрештою можна знайти тут і “переходових” персонажів, які блукають з тексту в текст, набуваючи тим символічного означення.
Історія “простого чоловіка” Менделя Зинґера, сільського вчителя, препарована своєю внутрішньою смисловою структурою під сюжет біблійного Йова. Як і старозавітний чоловік, бідний єврей з Цухнова проходить “без числа” важких випробувань, життя своє мислить виключно у просторі Божого промислу, ламається під тягарем власного душевного болю, але відроджується внутрішньо, коли отримує назад бодай частину забраного. Ця тремтлива своїм психосюжетом, густа історія виводить на перший кін чоловіка, який сумлінний у своїх звертаннях до Бога, невибагливий побутом богобоязник, якому випало щастя бути батьком трьох фізично здорових дітей, але
бути також нещасливим хворобою четвертого &­#8210; маленького епілептика Менухима, який, що видно з самого початку роману, зокрема пророцтва ребе, стає замикаючим елементом сюжету &­#8210; у
фіналі дарує батькові відраду.
Потрібно поставити акцент на сильній стильовій сугестії прози Йозефа Рота, яка має одну з центральних своїх специфік &­#8210; лапідарне (коротке) речення. Це абсолютна відміна реченням-спрутам Томаса Мана, Еліаса Канетті чи Ґюнтера Ґраса. Це скоріше схоже на стиснуту, але концентровану
фолкнерівську подачу, або форму письма Ернеста Гемінгвея. Стильовий магнетизм Йозефа Рота вирізняється також важливим для його письма моментом чуттєвості, або ж, іншими словами &­#8210;
тілесності. Цей елемент з його художнього арсеналу здатний олюднювати персонажа. Сцена годування дитини засвідчує цей момент: “Біла, набрякла і колосальна випиналася її грудь із
розіпненої сорочки і владно притягала погляди хлопців. Здавалося, Дебору смокчуть усі присутні. Її обступали трійко власних дітей, ревниво і хтиво.
Западала тиша. Було чути цмокання немовляти” (14), або: “на тринадцятому місяці життя він почав корчити ґримаси і стогнати, як звір, гарячково дихати і хрипіти, як ніколи доти. Велика голова важко, мов гарбуз, теліпалася на
тоненькій шийці. Широке чоло морщилося вздовж і впоперек, як зіжмаканий пергамент. Ніжки були криві й безживні, як два дерев&­#700;яних луки” (15).
Такий винищувальний образ немовляти відсторонює автора, його голос позбавлений сентиментальної теплоти, коли потрібно &­#8210; він усезнаючий та жорстокий у своїх художніх присудах. Історія з Менухимом в романі нагадує оповідання Андрія
Бєлого “Життя Василія Фивейського”, де священик несе покуту через життя з подібним калікою.
Все ж образ Менухима в романі заряджений енергією для фабульного руху. На довгий час він зникає з сюжетної канви твору. Коли Мендель Зинґер з дружиною Деборою та донькою Міріям (старший син Йона залишився у війську) вирушають до молодшого Шемар&­#700;ї в Америку, Менухим об&­#700;являється лиш у листах, що приходять від їхніх одноплемінників. Але читач після присуду лікаря &­#8210; “у нього життя в очах”, після жахливих знущань братів та сестри, таки вже не вірить, що ця дивна персона може просто так зникнути з роману. Мендель Зинґер залишає хворого Менухима в Цухнові, спокусившись Америкою та, як згодом виявилось &­#8210; позірним матеріальним щастям, що дає ця країна. Втративши на війні обидвох синів, не захистивши від розпусти власну доньку, яка божеволіє і
потрапляє у спеціалізовану клініку, поховавши дружину, що помирає на місці, почувши про смерть синів, Мендель залишається самотнім, нікому не потрібним старцем, який знаходить прихисток у комірчині товариша. Ось слова з Книги Йова, що зможуть випрозорити читачеві внутрішній світ Менделя: “Мій дух зламавсь, мої дні погасають, &­#8210;
зостались мені самі гроби” [Книга Йова, 17]. В подібному стані внутрішнього сум&­#700;яття ми бачимо Менделя, який намагається підпалити мішок з молитовником та атрибутами для повсякденної молитви, яка текла з його серця протягом п&­#700;ятидесяти років. Це говорить про дно зневіри, на якому опинився цей чоловік, ось його монолог: “Я не боюся пекла, моя шкіра вже обпалена, мої члени вже знерухомлені, а злі духи &­#8210; мої приятелі. Всіх мук пекла я вже запізнав. Чорт добріший за Бога. Бо не такий могутній, отож не може бути таким жорстоким” (151). З цього стану його виводить Менухим, що з&­#700;являється в кінці роману в досить незвичний, доволі імпозантний спосіб. Він стає геніальним музикантом, забирає батька до себе, обіцяючи вилікувати Міріям. І хоч зрозуміло, що хепіендові тут не має місця, та все ж Мендель у присутності сина “відпочиває від тягаря щастя і див” (195), так і не пізнавши, чому саме йому випало на долю стільки важких днів.
Роман “Фальшива вага” &­#8210; це оповідь про життя айхмістра Айбеншютца. Поряд з любовною, складною у своїх конфігураціях лінією, тут існує кримінальний сюжет з вкрапленнями авантюри.
Колишній військовий Айбеншютц, змінивши свій фах, переїздить до іншого міста і стає айхмістром (перевіряючий торгівельників). Він втрачає любов до своєї дружини, яка починає йому нагадувати “зів&­#700;ялий овоч”, акохується у циганку Евфемію: “Ніколи в житті у нього не було якогось окресленого уявлення про те, що називають “гріхом”, та тепер йому здалося: він знає, як виглядає гріх. Ось як він виглядає &­#8210; точнісінько як Ядловеркова приятелька, циганка Никич” (228). І в цій любові у Айбеншютца перевертається все його життя. Він поволі спивається, засинає п&­#700;яний на порозі у Евфемії, зрештою, сюжет повертається так, що його вбиває через помсту злочинець Ядловкер. Цікавим у романі є також опис холери, яка викликає у людей міста загальний психоз, власне його форми тут доволі яскраво представлено, вони додатково формують концепт роману.
Окремо слід сказати також про фаховий переклад творів письменника. Імпонує використання певних діалектних форм, видно сумлінну працю у доборі слова, але трапляються незначні “мушки”. Іноді зайва кома, як от у словосполученні на 24 сторінці “третю годину”, сторінка 28 “шоста година” також розділене комою. А ще треба сказати, що “розчиненою горілка” (306 стор.) не буває, а от розбавлена на лихо таки трапляється.
Сучасному читачеві в романі ріже вухо те, що автор західну частину України називає Росією. Це цілком зрозуміло, історично пояснимо, але думається, що методологія Еви Томпсон, викладена у книжці “Трубадури імперії” мала би тут доволі вдячний матеріал. Романи Йозефа Рота здатні кайданити читальника, не відпускати його з сюжету, бути елементом бібліотеки розмаїтого любителя та професіонала книги,
оскільки кожен знайде тут історії, що дотикаються до його власного життя, або ж до історій інших людей, серед яких, власне, і б&­#700;ються наші серця.

Рецензія з 100buch.in.ua ]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Конкурс Goethe-Institut) Wed, 11 Apr 2012 14:50:20 +0200 http://www.book.ua/review/1781/
Райнер Марія Рільке : Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе рецензия пользователя Конкурс Goethe-Institut http://www.book.ua/review/1780/ «Нотатки Мальте Лявридса Бригге» – це записки молодого збіднілого аристократа, що, озираючись, виявляє себе на переломному етапі життя, споглядає його уважно і пише про нього болісно, з гідністю затираючи манжети старого, але доглянутого одягу. У його нотатках досвіди, набуті у дитинстві, страхи слави і смерті, втраченого часу, любов
рідних, які так стараються і яким, насправді, так мало йдеться про об’єкт свого піклування. Це тонке і вигадливе мереживо спогадів. Це саме ті «спогади, які слід уміти забувати, уколи їх багато, і мати неабияку терплячість дочекатися, поки вони повернуться». Їх власник, Мальте, переживає саме таке повернення і бачить знедолених міста, що блукають завулками, людей, для яких часова послідовність немає ані найменшого значення, псів і котів, що упроводжують їх, мов ангели. Вони переслідують його, ці божевільні часу, неймовірно складного століття, що «справді заземлило Небо і пекло: воно жило силами їх обидвох, аби тільки перетривати самого себе». Як хворий король Карл V Безумний, як П’єр де Люксембург-Ліньї, що став кардиналом у Авіньйоні уже у 17
років, щоб померти у 18 у своїй передчасно дозрілій святості, як Клементина де Бурж, яка зав’яла від суму за вбитим коханим – «з поєднанням двох лише зростає
самотність.»… Ці диваки, що не можуть зносити рух Землі, люди, відкинуті життям – звідки приходить їх «божевілля»? У чому сила усіх молодих людей, що пішли з дому, і вже перестали бути чиїмись дітьми? І як повернутися, коли «майже забув Бога за тяжкою працею наближення до Нього»?
«Стережися світла, що увиразнює порожнечу простору», – говорить Мальте і виходить у сутінки, міцно загорнувшись у цупке пальто, збирати досвіди, шукати обличчя нового часу,
писати. Бо «кожним рядком ми надпочинаємо світ» з надією щоразу побачити його хоч трохи кращим.

Рецензія з 100buch.in.ua ]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Конкурс Goethe-Institut) Wed, 11 Apr 2012 14:43:53 +0200 http://www.book.ua/review/1780/
Беньямін Лєберт : Крейзі рецензия пользователя Конкурс Goethe-Institut http://www.book.ua/review/1779/ Крейзанутість та самотність Беньяміна Лєберта

Яка література стає культовою серед тінейджерів, тобто, якщо іти за логікою англійської мови, людей віком від тринадцяти до дев’ятнадцяти? Дуже часто такими стають твори, що
розповідають про звичні і знайомі для молодих людей проблеми, конфлікти і переживання, просто формулюють їх більш майстерно, аніж підлітки могли б зробити це самі. Світове літературознавство дало чимало визначень для так
званого молодіжного роману. Це і класичне німецьке поняття Bildungsroman, що простежує формування характеру головного героя у складній взаємодії з зовнішнім світом та приблизно відповідає англійському coming-of-age novel, і дотичний
жанр Entwicklungsroman, який, на відміну від попередніх жанрів, не доводить розвиток героя до закономірного фіналу – дорослішання. Є ще problem novel, де описується конфронтація підлітка з певною соціальною проблемою. І, певне, перелік цим не вичерпано. Окрім деяких поверхових ознак, часто притаманних цим жанрам, на зразок неформального (часом і нецензурного) сленгу, існує ряд більш тонких літературних прийомів, завдяки яким твори і завойовують довіру молодих
читачів: це розповідь від першої особи, тобто від імені героя-підлітка, а відтак – суб’єктивність суджень та характеристик, з якою нерідко майстерно переплітається імітація літературної недосвідченості.
Розглядаючи твір Беньяміна Лєберта «Крейзі», що розповідає про епізод з життя підлітка-інваліда, таким чином включаючи елементи problem novel та Entwicklungsroman (але аж ніяк не Bildungsroman – дорослішання тут ще нема, адже автору було 16 років на момент написання твору), обов’язково потрібно брати до уваги те, що, на відміну від багатьох молодіжних романів, ретельно продуманих дорослими письменниками, цей є
автобіографією – і першим твором автора. Це відразу натякає на імовірні сильні та слабкі сторони твору. З одного боку, це додаткова легітимність, чесність, щирість. З іншого – нездатність дистанціюватися від свого власного досвіду. До
того ж, будь-яка літературна недовершеність буде тут радше не художнім прийомом, а, власне, незрілістю письма.
Втім, враховуючи нинішню популярність «суб’єктивного журналізму», блогів та інших нових засобів медіа, можна припустити, що саме таке написання, хай недосконале, але щире, буде користуватися популярністю. Крім того, стиль роману-бестселера не викликає зауважень. Лєберт уміє достовірно описати свої почуття, а ситуації та характери
у романі виглядають цілком переконливо. І коли Беньямін говорить речі, якими можна було б знехтувати як типовими проявами підліткового максималізму, цілком доросла впевненість і довершеність його мови змушують їм вірити. То в чому ж проявляється незрілість автора і чи є вона, власне, недоліком? Перед тим, як відповідати на це питання, ознайомимось із твором поближче.
Беньямін, він же Бенні – інвалід: його ліва рука і нога не функціонують, однак приносять йому біль. Змінивши багато шкіл через погану успішність (у першу чергу з математики), він опиняється у школі-інтернаті Нойзеєлєн. Беньямін не любить розповідати усім навколо про своє каліцтво. Його напружують вимушені пояснення батьків на цю тему, і сам він їх робить неохоче. Тож натяк на те, що у шкільних невдач автора можуть бути тілесні причини, зустрічається лише один раз: «Я дивлюся на своє креслення на дошці. Воно виглядає жахливо. Як витвір руки п’ятикласника. Мені соромно. На жаль, краще я не вмію. Фізіотерапевт, до якої я ходжу, каже, що причина у моєму каліцтві. Мені бракує чогось логічного чи що. Бо справа не лише у фізіології. Тому у мене з математики “шість”. Але то не може бути так просто. Я так думаю, що кожна людина має бути в стані опанувати математику…»
Тож від Лєберта неявно дістається і німецькій освіті загалом, і не лише злощасному уроку математики, але і, наприклад, викладанню літератури, з його жорсткими канонами того, яким повинен бути хороший твір. Так, Беньямін в захваті від роману Стівена Кінга «Misery», у той час як
твори шкільної програми йому нецікаві і незрозумілі, однак це нікого не обходить. Іронія полягає в тому, що Лєберту довелося побачити, як саме «Крейзі» задають школярам для аналізу на екзамені з німецької мови – можна вважати, що
система освіти прийняла і врахувала його критику.
Сім’я – це тема, яка мучить Бенні не менше, аніж його хвора нога. Власне, хлопець стає жертвою сімейних проблем – саме через те, що батьки постійно сваряться і все йде до
розлучення, його і відправляють до інтернату. Однак необхідність приїжджати додому кожні вихідні, очевидно, все лише ускладнює. Бенні боляче бачити сльози матері, однак разом з тим, відчайдушно не хочеться повертатися до інтернату щонеділі. Батько ж, замість того, щоб сказати синові якісь слова підтримки, дарує йому диск Rolling Stones, які, мовляв, «додадуть волі до життя», або ж
пише листи наступного змісту: «Любий Бенні, я знаю, що тобі нелегко. І я знаю, що багато в чому ти можеш розраховувати тільки на себе. Але пам’ятай, це для тебе найкраще і будь мужнім!» Ні одного, ні іншого, вочевидь, не вистачає для
того, щоб полегшити біль від того, що батько йде від матері до молодшої жінки.
Тим важливішою для Беньяміна стає інтернатська компанія, з якою він наважується на найрізноманітніші витівки. Вони пробираються вночі до дівчачого крила інтернату, потай розпивають алкоголь, зрештою усі разом тікають з інтернату до Мюнхена.
Бенні змінив багато шкіл, і у більшості, на що натякається в тексті, потерпав від своєї інвалідності, був аутсайдером. Попри всі свої недоліки, інтернат – перше місце, де він знайшов справжніх друзів, компанію, до якої би повноцінно
належав. Саме тому йому так важливо написати про це, достовірно описати саме цей, незабутній, період його життя. Беззаперечний лідер групи – Янош. Це він вводить у вжиток слово «крейзанутий» на позначення чогось неймовірного і
крутого, організує вилазки і втечі, говорить більше і впевненіше за всіх і тримає компанію в тонусі. Янош ділить кімнату та дружить з Бенні, і Бенні захоплюється ним. Це не означає абсолютного підпорядкування; так, скажімо, Беньямін
далеко не завжди погоджується з його безапеляційними філософськими сентенціями.
Одного разу Янош починає просторікувати про літературу: «Література – це коли ти читаєш книжку і готовий підписатися під кожним реченням, бо воно правдиве… Якщо ти, читаючи кожний абзац, маєш відчуття, що діяв і думав би точно так
само, як герой роману. Тоді це література.» На це Бенні має що заперечити:
«Звідки ти знаєш?» – питаю я… «…Скільки книжок ти взагалі
прочитав?»
«Можливо, дві», – відповідає Янош.
«Можливо, дві? І ти мені розказуєш про літературу?»
Однак річ не у змісті сентенцій, а радше у тоні, в якому вони виголошені – тоні, сповненому оптимізму, ентузіазму, впевненості. Незважаючи на часті в’їдливі жарти, Янош
підтримує їх усіх, і зокрема Бенні. «Янош – це скеля. Це знають усі. Навіть грубий Фелікс це знає… Поки Янош тут, я не боюся. Це при тому, що він не є великий. Чи сильний. Він просто Янош. І цього досить.» Є в компанії і повна протилежність Яношу: це Трой, котрий ніколи не говорить. Загалом, описуючи інших хлопців, автор постійно повторює найбільш визначальні риси поруч з їхніми іменами: грубий
Фелікс, Флоріан, котрого всі називають дівчинкою… Це теж цілком правдоподібно відтворює підліткове максималістично-схематичне сприйняття інших, часто спільне для групи, що не визнає багатьох відтінків особистості. Їх здатність розуміти
один одного обмежена здатністю розуміти себе самих.

Отже, чого додає автору ота не-відчуженість від предмету оповіді, якої немає у, скажімо, Селінджера, що написав свій класичний молодіжний роман «Ловець у житі», коли мав більше
тридцяти років? Напевне, саме завдяки їй Лєберт і зумів так достовірно відтворити захват, втілений у винесеному в назву роману запозиченому з англійської слівці: крейзі, крейзанутий, божевільний. Такі палкі, перебільшені почуття можливі лише у певному віці – віці безапеляційності, коли про все, що не подобається, можна сказати «відстій», а про все, що подобається – що це божевільно. І Беньямін таки уміє змусити навіть старшого за цей вік читача разом з ним пережити ці емоції. Інша перевага безпосередньої залученості до сюжету тексту – це легітимність, не-вигаданість почуттів. «І нехай хтось заїкнеться, що юність то легка річ. Це кажуть люди, які її вже подолали», - говорить нам Лєберт, і ми віримо йому, як старанному репортерові з місця подій.
З іншого боку, Лєберт, який вже вміє доступно і пронизливо описувати свої спостереження і почуття, не здатний свідомо конструювати текст, аби той залишав цілісне, усвідомлене
автором враження. Можливо, він ще не знає, що саме хоче сказати. Для порівняння звернемося до вже згадуваного роману Селінджера «Ловець у житі». Тут уже в назві відбивається символічний зміст усього твору: герой прагне рятувати дітей,
що граються над прірвою, що метафорично означає бажання утримувати їх від небезпек і марнот молодості. Назва ж роману Лєберта не є метафорою. Він усім єством відчуває ту «крейзанутість» себе і своїх друзів, що служить йому
химерною підтримкою на тлі занепаду надійного «тилу» – сім’ї та нерозуміння з боку соціуму. Однак зробити з цього відчуття переконливий месидж для читачів будь-якого віку йому допоможе час і досвід письма.
Та хвиля зацікавлення, що її здійняв «Крейзі» у Німеччині, має подвійну причину: молодь пізнає у героях себе і свої проблеми, дорослі починають краще розуміти своїх часто досить відсторонених від них дітей. Книжковий ринок України не надто переймається проблемами підлітків, тож за достатнього рекламування роман, незважаючи на специфіку німецького контексту, мав би свою аудиторію і у нас. Тим більш корисною була би популяризація цього твору тут через те, що проблеми інвалідів у нашому суспільстві не є пріоритетними ані в державній політиці, ані в публічному
дискурсі. Адже, крім інших чеснот, роман містить важливе нагадування про те, що «інваліди теж люди. Хоч трохи своєрідні»…

Рецензія з 100buch.in.ua ]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Конкурс Goethe-Institut) Wed, 11 Apr 2012 14:39:01 +0200 http://www.book.ua/review/1779/
Музіль, Роберт : Людина без властивостей рецензия пользователя Конкурс Goethe-Institut http://www.book.ua/review/1778/ Ні, річ аж ніяк не у складності письма. Спосіб мислення, плин думки у «Людині без властивостей» настільки переконливі і природні, що починаєш вірити: про це можна говорити лише у такий спосіб. І розлоге синтаксичне плетиво сприймається як даність.
До того ж, підсвічена сяйвом іронії оповідь спочатку справляє враження такого собі затишного і знайомого світу. Дійсно, попри сто років, що відділяють нас від героїв Музіля, його Австрія навдивовижу сучасна. Уже тоді уявлення про життя поставали не результатом емпіричного досвіду, а сукупністю образів, тиражованих засобами мас-медіа: «Ймовірність дізнатися про що-небудь незвичайне з газети багато більша,ніж імовірність стати свідком цього самому; інакше кажучи, важливіші речі нині стаються у сфері абстракцій, а менш важливі – в дійсності». Уже тоді, на
світанку століття, в інтелектуальному просторі було тісно від нескінченної штовханини проектів і зіткнення досвідів: «Нині неймовірно багато людей відчувають прикрі суперечності
між неймовірно багатьма іншими людьми». Уже тоді сушили собі голову над тим, як відгадати (вигадати) національну ідею; душею внутрішньої політики був бюрократизм, у державних та громадських установах панував безсмертний кафкіанський абсурд. Уже тоді стосунки між чоловіком і жінкою набули
зворушливої простоти («За два тижні Бонадея вже чотирнадцять днів була його коханкою»), а старомодні добропорядні обивателі й далі собі вважали, що вбивство – «не менший жах, ніж сімейна сварка чи розладнані заручини». За сто років мало що змінилося, бо світ загалом консервативний.
Годі й пошукати вичерпнішої характеристики початку століття (нашого чи минулого), ніж оця: «Любили надлюдину і недолюдину; обожнювали здоров’я, сонце й обожнювали
тендітність дівчат із хворими легенями; захоплено сповідували віру в героїв і віру в суспільно-пересічну людину; були довірливі й скептичні, природні й манірні, міцні й немічні; мріяли про давні алеї замків, […], скляні ставки, […], гашиш, […], демонізм, […], кохання первісних пар і руйнацію суспільства. То були, певна річ, суперечності й дуже різні бойові кличі, але вони мали спільне дихання; якби хто-небудь розклав той час на частини, то вийшла б нісенітниця на кшталт кутастого кола, яке прагне складатися з дерев’яного заліза, хоча насправді все стопилося в мерехтливий сенс. Ця ілюзія, що втілилась у магічній даті зламу століть, виявилася такою глибокою, що одні захоплено кинулися на нове, ще не вживане сторіччя, а другі поквапно давали собі волю ще в старому, як у будинку, що з нього однаково доведеться вибиратись, до того ж ні ті, ні ті аж такої великої різниці в манерах своєї поведінки не помічали». Одне слово, хоча «міста, як і людей, впізнають по їхній ході», Відень 1910-х років крокує приблизно у нашому темпі. Злочинці, письменники, вчені, дипломати, підприємці,
військові, з коханками або дружинами – така собі «людська комедія в балаганній постановці», за проникливим спостереженням головного героя.
І виникає щемке відчуття спорідненості. Не з мешканцями роману (хоча і в них – наївному цинікові Ульріху, менторі Арнгаймі, безпорадній ідеалістці Діотимі, змученій докорами сумління зрадливій дружині Бонадеї чи й Кларисі, яка тут аж ніяк не Делловей і не Воґан, - можна було б пошукати себе). З епохою загалом. Єдина різниця: ті люди вперто намагаються бодай у щось вірити. У прийдешнє Тисячолітнє царство. У «велику ідею», що поєднає всіх мешканців кишенькової провінційної імперії. У те, що можна віднайти себе в повному злитті з іншою людиною. В експерименти любовних ігор брата і сестри.
Сподівання, як і годиться великим сподіванням, не справджуються, даючи можливість читачеві скрушно похитати головою над підсліпуватим оптимізмом героїв - патріотів, кар’єристів і мрійників. Їм уже нічим не зарадиш. А що ж буде з нами, тими, хто прочитав цей роман? Музіль не дописав його, але, навіть якби йому стало на це часу і сил, очевидно, текст би справляв таке саме враження: неможливості завершення. Що ближче до кінця, то сильніше проступає лагідно-гіркий сум: усвідомлення марності людських зусиль і захват перед повінню, що її не ладен вмістити жоден роман – життям «яке ведуть люди і яке веде людей».
Для чого ж у цьому іронічно облаштованому і по-своєму затишному просторі сміливість?
Річ у тім, що світ роману, світ без авторитетів і абсолютів, навіює усвідомлення тотальної відносності. На що можна покластися?
На спілкування? Взаєморозуміння між людьми неможливе. Поліфонія інтроспекцій, що їх розгортає перед читачем
Музіль, демонструє, наскільки по-різному відчувають і мислять герої, об’єднані, здавалося б, тією самою ситуацією (до схожого прийому вдаватиметься Мілан Кундера). Ульріх доброзичливо наставляє Аґату, не підозрюючи про те, що своїми розумуваннями штовхає її до самогубства, а вона під час їхніх бесід своєю чергою весь час говорить «не те». А ось молодята – Вальтер і Клариса – разом грають на роялі. Від однієї і тієї самої мелодії чоловік відчуває піднесення, а дружина – роздратування. Комунікація – звичайна утопія. Не з чиєїсь злої волі, просто a priori.
А просторова ідентичність? Це вже, мабуть, щось певне? Місце дії визначальне, але водночас це лише одна із декорацій: «Питання про те, де ти перебуваєш, люди переоцінюють ще від тих часів, коли вони кочували племенами й треба було запам’ятовувати місця пасовищ».
А нація? Зі сторінок роману, у салонних балачках поважних Діотиминих гостей, вона постає вигадкою, звичайним собі конструктом, до того ж недолугим. Але треба ж світським людям про щось говорити. От вони й обирають собі за тему Австрію.
Та це ж усе авторська іронія, правда? Звісно. Однак усі спроби героїв протиставити їй щось «серйозне» і «справжнє» приводять їх (і читача) до висновку, що нічого сталого і
беззаперечного просто немає. І дійсність – романна, а може, й наша з вами – позбавлена властивостей: ціннісних орієнтирів і центру.
Вона розпадається на безліч рівноправних точок зору; недарма Ульріх називає нове світосприйняття есеїзмом.
«Неуважно вжахнувшись» цього відкриття (говорячи словами Музіля), ми продовжуємо свій шлях крізь текст – за міражами нової моралі, до миттєвостей порозуміння, у родове гніздечко
(повернення Ульріха, зустріч з Аґатою та їхні спогади про батька і дитинство ніби створені для фільмів Інґмара Берґмана)… до усамітнення.
Людина пов’язана зі світом настільки тісно, що часом годі збагнути, де закінчується власне життя і починається чуже. З речей, що переходять із рук в руки, збігів обставин і зустрічей плететься прозоре мереживо. Ось безнадійно (а тому платонічно) закоханий генерал Штум, кумедний романтик від раціоналізму, вчащає до бібліотеки слідом за світською інтелектуалкою Діотимою. Він замовляє ті самі книжки, що й вона, а потім звіряється Ульріхові: «Коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це – просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу
яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!» Герої весь час опиняються у повторюваних за принципом контрапункту ситуаціях, а це породжує надію на те, що у світобудові існує бодай якась система і можна її збагнути. Однак вірний собі Музіль одразу позбавляє нас цієї ілюзії. Генерал Штум розробляє прекрасний план наступу на гуманітаристику: за допомогою лектури осягнути «прожитковий мінімум» духовності. Тоді, озброєний до інтелектуальних баталій, освіченістю він дорівняється коханій жінці, а головне – врешті розбереться у довколишній балаканині. Завітавши до величезної «божевільної бібліотеки», горе-стратег з подивом і острахом усвідомлює, що цілого життя не стане на прочитання бодай вагомої частини її вмісту: «Тієї миті ноги мої просто-таки вклякли на місці, і світ видався мені суцільною облудою. Але й тепер, коли я вже вгамувався, запевняю тебе: тут щось не так, геть не так!» І знову ми всміхаємося, однак за кепкуванням зі Штумового учнівства і буквалізму ховаємо власні сумніви і непевність. Що могли б відповісти йому ми? Справді-бо, як вписати себе у текст життя, не маючи загального уявлення про сюжет, не знаючи навіть власної ролі? І отак ми щодня
звершуємо подвиг життя всліпу, а десь у Вавилоні між книжкових полиць блукає сучасник Музіля – борхесівський бібліотекар.
А «людина без властивостей» - хто вона? Експеримент Музіля – дистиляція життя крізь згущення прози, спроба віднайти людину «як таку», поза її переконаннями, місцем в історії та соціальній ієрархії, емоціями. Поза властивостями. Нагромадження деталей потрібне для подальшого їх відкинення, називання того, чим людина не є.
Чи може такий експеримент бути успішним?
Відповідь на це питання уможливив би «погляд згори». Однак він доступний лише автору, а коли йдеться про Ульріха чи нас із вами, усі ми – лише герої невидимого роману без кінця і
початку. Ніхто не здатний стати «автором» щодо себе. Годі й намагатися у власних переживаннях і вчинках відрізнити «своє» від «чужого», а за цим криється страх, що «свого» надто мало чи й взагалі немає. Стираються кордони між дійсністю та уявою, бо нікому не доступне об’єктивне бачення: «Коли голка падає на підлогу в порожній, без меблів, кімнаті, то у звуці від її падіння є щось надмірне, ба навіть безмірне. Але те саме стається й тоді, коли порожнеча панує поміж людьми. У такому разі не знаєш – ти кричиш чи стоїть мертва тиша.
Бо все неправедне й фальшиве, як тільки ти, зрештою, не маєш чого йому протиставити, набуває притягальної сили надзвичайної спокуси. Тобі теж так здається?»

Рецензія з 100buch.in.ua ]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Конкурс Goethe-Institut) Wed, 11 Apr 2012 14:32:50 +0200 http://www.book.ua/review/1778/
Harvard Business Review : Ведение переговоров и разрешение конфликтов рецензия пользователя Taras Prokopyuk http://www.book.ua/review/1777/ Авторы серии "Harvard Business Review" предлагают помочь руководителям в вопросе решения конфликтных ситуаций в деловой среде. В первую очередь они обращают внимание не так на важность их устранения, как быстрее на важность управления ими. Так как конфликты не только могут нести в себе сложности и проблемы, они также могут быть даже очень выгодными, если умело ими управлять.

Конфликты всегда были, есть и будут. Эта книга помогает заглянуть глубже в их природу и понять корень их проблем. Она также включает в себя рассмотрение таких важных вопросов как умение слушать замечания оппонента, нахождение общих интересов между сторонами, побуждению к их объединению, а также нахождения компромиссов и рассмотрения способов решения проблем.

В данной книге рассмотрены несколько примеров конфликтных ситуаций с их глубоким анализом и предлагаемыми способами выхода из них. Понятно, что этого не достаточно. Конфликты могут быть очень многогранны. Именно поэтому авторы не пытаются дать всевозможные сценарии и планы решения сложных ситуаций, а только помогают понять их природу, принципы и методы их устранения.]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Taras Prokopyuk) Mon, 09 Apr 2012 11:01:11 +0200 http://www.book.ua/review/1777/
Джим Кемп : Сначала скажите "нет" рецензия пользователя pro100olga http://www.book.ua/review/1776/ Толковая книга. Системное изложение и отсутствие "воды" (ну хоть у кого-то!)

Сначала автор показался мне слишком однобоким и резким (что я тут же списала на его военное прошлое), но чем дальше читала книгу, тем более приятным человеком он становился в моих глазах.

Большое плюс - что автор не призывает никого обманывать, использовать все эти дурацкие манипуляции и прочее. Наоборот, все его советы по ведению переговоров формируют открытый и доброжелательный разговор. Всегда бы так!]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (pro100olga) Mon, 09 Apr 2012 07:45:10 +0200 http://www.book.ua/review/1776/
Маэда Джон : Редизайн лидерства. Руководитель как творец, инженер, ученый и человек рецензия пользователя Алексей Мась http://www.book.ua/review/1775/ Очень хочу эту книгу, потому что поклонник книги "Законы простоты" http://book.ua/book/114
Кстати:
а) мне не кажется, что из Маэды хороший менеджер (ну не получается из творческих натур хороший менеджер)
б) но я в таком восторге от "Законов простоты", что просто не могу себе отказать в прочтении и этой книги и в заранее ее высокой оценки

У меня кстати, написана глава о "простоте в лидерстве", интересно знать, как бы оценил ее Маэда. Но мне еще 6 глав предстоит упростить, прежде чем книга будет готова к публикации.]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Алексей Мась) Sun, 08 Apr 2012 21:45:23 +0200 http://www.book.ua/review/1775/
Стюарт Крейнер, Дез Дирлав : Брэнды, которые изменили бизнес. Полная коллекция величайших брэндов мира рецензия пользователя Taras Prokopyuk http://www.book.ua/review/1774/ От книги "Брэнды, которые изменили бизнес" я ожидал большего. Скорее всего, такое чувство из-за того, что в аннотации к этой книге обещалось больше, но самого интересного и ценного оказалось очень мало.
А именно не хватает описание истинной ценности брендов, их подлинных секретов и тех качеств, которыми они обладают и несут в себе. Также не хватает информации о мнениях, которые существуют в умах потребителей об их ценностях, об ассоциациях и других важных качеств того или иного бренда. Ещё ожидалась информация о том, как определялись, создавались и формировались ценности каждого из брендов, как проводились исследования на спрос выше описанных ценностей будущими или уже существующими потребителями, проводились они ли вообще, или создавались «слепо», на интуиции, и другим подобным образом.

Но если рассматривать книгу как гид в историю самых популярных и успешных мировых брендов, то должен признать, что данная книга в этом ракурсе удалась. О данных великих 50 брендах написано очень кратко, но о самом главном, и без лишней ненужной информации. Здесь множество основных фактов, которые сопутствовали успеху каждого бренда, о важных исторических событиях в их истории, об их взлётах и падениях на рынке, об основателях и руководителях компаний благодаря которым их бренды стали столь известными, чтоб оказаться в этой книге.
]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Taras Prokopyuk) Sat, 07 Apr 2012 23:23:39 +0200 http://www.book.ua/review/1774/
Голдрат Элияху : Цель 2 рецензия пользователя Юра Солодовников http://www.book.ua/review/1773/ "Цель 2"мне понравилась значительно больше чем "Цель", главным образом благодаря тому новому, что я получил от ее прочтения. Художественная составляющая осталась примерно прежней - это оболочка для иллюстрации идей. А вот сами идеи оказались внове и актуальны. Особенно меня порадовали техники составления и разбивания тучи, а также выход в надсистему при исчерпании возможностей системы.

Благодаря этой книге я серьезно заинтересовался системным анализом и теорией принятия решений. В ближайшее время я попробую последовательно изучить азы этих дисциплин, и тем самым восполнить пробел в образовании. Ну и само собой продолжу знакомство с произведениями Голдратта. ]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Юра Солодовников) Sat, 07 Apr 2012 14:11:53 +0200 http://www.book.ua/review/1773/
Крістіан Тільманн : Близнюки рідко грають поодинці рецензия пользователя Конкурс Goethe-Institut http://www.book.ua/review/1772/ Найбільше захоплення близнюків Пауля й Пії, дітей учителів математики пані Ренате й пана Юрґена Маєр-Гогенштайнів, – футбол. З огляду на це можна уявити, до яких хитрощів їм доводиться вдаватися. Щодня. На перманентну боротьбу з батьками накладається суперництво між братом і сестрою (недарма ж усю серію з шести книг названо «Суперники»). Пауля злить, що через Пію він постійно спізнюється на
тренування, а то й на саму гру: «Пауль стиснув кулаки. Ось чим закінчилася цього разу вічна потреба Пії сходити в туалет у невідповідний момент! Їхня мама вже прокинулася після свого обіднього сну» (а мама, як відомо, змусить
спочатку поприбирати у своїх кімнатах, і зробить це саме тоді, коли часу катма).
Тож час від часу Пауль вдається до не зовсім чесних учинків: то переведе стрілки годинника, то кине сестру саму, точно знаючи, що дороги вона не знає (а тим часом тренер суворо попередив: три запізнення – і ти вилітаєш із гри).
Та й узагалі, що це за прикол такий, вона дівчинка, чого їй пхатися у футбол, – розпалює свій гнів Пауль.

Та після боротьби протилежностей у житті близнюків-футболістів неодмінно настає мир. Ба більше: вони не просто не шкодять одне одному, а вже разом працюють на спільний результат. І нічого дивного: футбол – командна гра, каже тренер, тож свої стосунки з’ясовуйте за полем, а тут забудьте, що ви брат і сестра, які пересварилися. Співпрацювати доводиться не лише на футбольному полі: Пія прикриває брата, покараного прибиранням у садку, аби той зміг потрапити на тренування. Втім, дівчинка робить це не просто так: вона й сама не проти потрапити на тренування до
старшої команди.

У цій постійній «єдності й боротьбі протилежностей», закрученій навколо футболу, брат і сестра вчаться простих, але важливих речей. На власному досвіді Пауль бачить, що не варто брехати: навіть дуже вправна брехня врешті-решт несподівано виринає назовні, і то в найменш годящий момент. Так, знаючи, що батькам не подобається його захоплення футболом і виключно ним, Пауль не наважується просити їх підписати згоду на тренування у новій команді. Але й відмовлятися від такої можливості він не хоче. Тож вдається до хитрощів, майстерно граючи на слабостях матері. Але здобути материн підпис – не єдина проблема: бракує ще
50 євро внеску… Крадіжку було викрито в найгірший момент, який можна було тільки вигадати: просто в день найважливішої гри. Паулю здавалося, що шлях до футболу тепер закрито назавжди. Та врятувала ситуацію Пія, показавши братові (а
заодно й дітям-читачам), що навіть із найбезвихіднішої ситуації можна вийти переможцем, якщо не вдаватися до хитрощів, а звернутися по допомогу.


Власне, вся книга сповнена таких – абсолютно життєвих – ситуацій. Герої вчиняють на свій розсуд, а час показує, чи правильним було їхнє рішення і чи не краще вчинити інакше.
Часто автор пропонує юним читачам одразу два варіанти реагування, даючи їм можливість наочно побачити різницю. Так, дивна поведінка воротаря напередодні вирішальної гри викликає в Пауля підозру. Яка одразу ж підтверджується самим
розвитком подій: хлопці з команди суперників напали на Пауля та його друга Ямайку, погрожували й вимагали, аби ті умисно зіграли погано. Коли з’ясувалося, що воротарю теж погрожували, стало очевидно: краще не боятися й приховувати, а поділитися проблемою з тренером і друзями, адже разом знайти вихід із такої неприємної ситуації значно простіше.

Конфлікт, який умовно можна назвати «дівчина у футболі», теж розв’язується не на користь стереотипів: з’ясувалося, що Пія грає не так уже й погано, а її подруга – чудовий воротар. Та, власне, у футболі важливою виявилася не тільки й не стільки перемога. І взагалі не результат у вигляді рахунку: нічию варто святкувати як перемогу не лише через кількість очок і, відповідно, місце у турнірній таблиці. Повість показує, що надзвичайно важливою є воля до перемоги, бажання боротися до кінця, коли навіть надії на перемогу немає. Саме в таких випадках, коли втрачати вже нічого, відкривається друге дихання і творяться чудеса. І хоч би заради цих чудес перемоги над собою, над своєю зневірою й песимізмом варто грати у цей суперечливий, вибухонебезпечний та водночас примирливий футбол. Бо футбол, виявляється, у своїй діалектиці такий самий, як життя двох близнюків, хлопчика
й дівчинки.

Рецензія з 100buch.in.ua ]]>
Рецензия пользователя xx@book.ua (Конкурс Goethe-Institut) Thu, 05 Apr 2012 20:52:21 +0200 http://www.book.ua/review/1772/