Книжная Баннерная Сеть
|
|
|
- ~
- Вход
- ~
- Добавить рецензию
- ~
- Регистрация
- ~
|
Список новых рецензий
- >> смотреть лучшие рецензии
|
 | |  | 1..10 | Ctrl → | | 11..20 | | 21..30 | | 31..40 | | 41..50 | | 51..60 | | 61..70 | |  |
|
Олег Катющенко
|
Книгу прочёл в году 2001. Сразу предоставилась возможность проверить её. Особенно в защите. Получалось! Потом во влиянии. Получалось! С тех пор многие уроки просто вшиты в поведенческую схему.
Книга читается легко и с удовольствием. Изобилует множеством кейсов по прикладным ситуациям.
На днях купил её опять (ту дал почитать знакомому и с концами..). Буду перечитывать и освежать знания.
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Роберта Чалдини
Психология влияния
|
|
Taras Prokopyuk
|
"Искусство управленческой борьбы" Владимира Тарасова - книга для людей, которые уже идут, или только собираются идти "своим путём".
Она поможет разобраться в таком понятии как позиционная борьба. В ней множество уроков для успешного применения и ведения противостояний в обычной и деловой жизни. Автор приводит много уроков из древнекитайских учений а также из личной жизни.
Желательно её читать после прочтения книги "Технология жизни. Книга для героев" того же автора.
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Владимир Тарасов
Искусство управленческой борьбы
|
|
Юра Солодовников
|
С этой книгой была странная история. Так получилось, что я прочел ее дважды. Читая ее второй раз я только ближе к середине вспомнил, что читал ее раньше. Куда подевалась память о первом прочтении для меня до сих пор загадка.
Зато оба раза я получил огромное удовольствие. Собственно книга очень инженерная. Такое впечатление, что Хайнлайн сам занимается каждый день проектированием, настолько порой близки по духу алгоритмы его героя моим собственным. Это так, как будто читаешь фантастический рассказ почти про себя, про какую-то параллельную реальность, где по странной прихоти судьбы тоже есть инженеры, занимающиеся техническим творчеством.
Кроме всего выше сказанного книга дала неожиданный эффект - была преодолена инерция ума годовой давности. По поводу одной штуки у меня было все, что необходимо для немедленной реализации еще год назад, но тогда я даже не рассматривал такой вариант. А теперь, благодаря этой книге, пазл сложился. Вот оказываются какую силу имеют книги:)
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Роберт Хайнлайн
Дверь в лето
|
|
Конкурс Goethe-Institut
|
Вертиголов: наслідки зіткнення галактик
Німецький астрофізик Раймар Люст спрогнозував наслідки зіткнення нашої
галактики Чумацький Шлях із галактикою Туманність Андромеди (М31), яке
відбудеться приблизно через п'ять мільярдів років. За гіпотезою Люста те, що
відбудеться, важко назвати справжнім зіткненням, бо мінімальна відстань поміж
зірками становить декілька десятків мільйонів їх діаметрів. “Колесо М31 пройде
крізь Чумацький Шлях немов примара, - каже Люст, - але ця зустріч, безперечно,
буде мати серйозні наслідки для нас усіх”.
“Зачекайте, - спитали Люста. - а кого, власне, ви маєте на увазі, коли
кажете “нас всіх”? Це надто грубе узагальнення”.
“Звичайно, - відповів Люст. - Я кажу лише про мешканців планети Земля, але
припускаю, що наші сусіди по галактиці теж це відчують. Ймовірно, гравітаційні
сили вижбурнуть Сонце за межі Чумацького шляху, але для нас такий варіант подій
навряд чи можна назвати трагічним, бо до того часу воно перетвориться на
червоний гігант, і атмосфера Землі просто випарується”.
Український дослідник мови Михайло Рагнарюк звернув увагу на гіпотезу
Раймара Люста, коли писав рецензію на переклад-антологію німецької літератури
90-х років ХХ сторіччя “Вертиголов та інші політичні тварини”. На думку
Рагнарюка, сам процес перекладу антології різних авторів групою перекладачів
нагадує процес зіткнення галактик, і тому потребує особливого дослідження. Але
у наведеному випадку треба сказати ще й про тему самої добірки текстів, бо вони
присвячені зіткненню двох культур, що виникло після руйнування Берлінського
муру. Майже всі тексти зображують це зіткнення часто на фізичному рівні.
Наприклад, в уривкові з роману Томаса Брусіга “Такі з нас герої” східні німці
(оссі) стикаються з прикордонниками та поліцією при спробі проникнути по той
бік муру у західну зону міста. У романі Свена Реґенера “Пан Леман” зіткнення
відбувається вже після падіння муру, коли натовпи оссі поринули на Захід.
“Упорядники антології досить вдало обрали тематику перекладених текстів, -
вважає Рагнарюк. - бо руйнування, зсув, зіткнення — це процеси швидкі та
динамічні, вони створюють напруження сюжету та надають психологічної правди
характерам, а отже література, яка після смерті автора зійшла на симулякр,
починає поступово викараскуватися із такого вельми незавидного становища”.
Але особливу увагу дослідника привернули зусилля українських перекладачів,
які намагалися відтворити місцеві німецькі жаргони, говірки та субкультурний
сленг. Звичайно все це представлено також і в Україні, але наша мова із її
особливими культурними традиціями віддалена від німецької, немов Чумацький Шлях
від Туманності Андромеди. Після зіткнення, що відбулося в результаті перекладу,
ми можемо спостерігати дивовижні результати. Як передати говірку одного з
персонажів фейлетону Лотара Куше “Чотириногі берлінці” офіціанта з ресторану
східного Берліна, аби вона викликала в українця реакцію, аналогічну
західно-німецькій? Перекладач Світлана Саюк зробила припущення, що це звучить
приблизно так: “Сюди з собаками не мона... чи Ви ніко' нічо' не чули про хіхієну?”
Також і в уже згаданому “Пані Лемані” перекладач Лариса Федоренко ризикнула
зімітувати говірку гомосексуаліста Сильвіо з усіма його “йо-майо”, “ясний
перець”, “ні фіга собі”, “зуб даю” та іншими прикрасами. “Іноді, - каже
Рагнарюк. - у мене виникало відчуття, ніби українська, підхоплена могутніми
енергіями, що звільнилися внаслідок зіткнення мов, була просто вижбурнута за
межі нашого традиційного Чумацького Шляху, бо що таке, власне, Чумацький Шлях з
погляду філолога? Це зовсім не астрофізичне утворення, а скоріше певний
фольклорний конструкт на відміну від німецького “Milchstraße”, яке є просто
метафоричним записом побаченого. Коли Раймар Люст дивиться на Чумацький Шлях,
йому навіть на думку не спадає те, що уявляє собі пересічний українець: волів,
возів із сіллю та “добрих чумаків” із рушницями, списами та відповідним запасом
пороху та куль. Але українська мова надто укорінена у традиціях і “чумацтва” в
ній поки що більше, ніж модерного сленгу або словотворень, що з'являються
внаслідок експериментів письменників.
Тому переклад є дуже дієвим способом збагатити й удосконалити мову у
найкоротші строки.
На жаль, - журився Рагнарюк, - тираж
“Вертиголова” у видавництві “Грані-Т” лише 2000 екземплярів! Таку краплину навряд чи хто помітить, окрім
студентів та вузьких спеціалістів. Це нагадує Сонце, яке силами гравітації
вижбурнуло за межі Чумацького Шляху, і тепер на самоті воно перетворюється на
червоного гіганта. Чи буде у тому якась користь для національної культури?”
Рагнарюк розповів про своє трактування антології “Вертиголов” літературному
критику Анатолію Перебийносу, але той лише скептично посміхнувся: “Ти кажеш про
зіткнення далеких галактик, але хіба були Східна та Західна Німеччина такими
вже далекими? Зрештою вони лише на порівняно короткий у історичній перспективі
час були розділені штучним кордоном, але внутрішньо вони відрізнялися
несуттєво. Так, я погоджуюсь, що декілька десятиліть тоталітаризму занапастили
хист “оссі” до приватної ініціативи, але ж головні проблеми людини далекі від
цього. Зверни увагу на уривок з твору Каті Ланґе-Мюлер “Надто рання любов до
тварин”, там йдеться про клептоманію та страх перед свавіллям поліції — хіба
все це не є властивим для людства взагалі? Упорядниця збірки Неля Ваховська
звертає нашу увагу, що хоча дія й відбувається у Східному Берліні 1972 року,
“всі реалії... можна розмістити у Західному або Сучасному Берліні”. Отже я не став би говорити про зіткнення
протилежностей, а скоріше — про возз'єднання подібностей. Зрештою у Німеччини
завжди був об'єднавчий фактор — мова, чого я не можу сказати, наприклад, про
Україну. Кріста Вольф та Гайнріх Бьоль
мають більш подібного, ніж, скажімо, Леонід Жаріков та Василь Стус, хоча обидва
останніх — зі Східної України”.
Перебийніс, як завжди хизувався своїми майстерними провокаціями: він
спеціально робив двозначні заяви та висмоктував з пальця довжелезні абсурдні
теорії, аби обурена аудиторія накинулася на нього і подарувала йому всю свою
увагу.
“Шкода, що я не читаю німецькою, - думав Рагнарюк, - і не можу скласти
свого враження про твори антології цілком: уривки надто короткі, а коментарі
Нелі Ваховської хоча й дають уявлення про сюжет, але більше зосереджені на
літературному і навіть психоаналізі. Тож я бачу лише ретельно проаналізовані
рештки непрочитаних книжок. Це все одно якби, замість обіду, вам запропонували
переглянути рецепти і фотографії блюд та розповіли про їх смак. Втім, це
особливість будь-якої антології: вона лише дає уявлення про певні тенденції та
імена, які потім вдячний читач буде розшукувати самостійно. Так коротка збірка
перекладів Каті Ланґе-Мюлер вже з'явилася в українських книгарнях”.
Рецензія з 100buch.in.ua
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Упор. Неля Ваховська та Денні Клаппер
Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років ХХ ст.
|
|
Конкурс Goethe-Institut
|
Журналістська творчість необмежена, вона народжує нові
суспільні цінності, духовні переживання, іноді виходить за межі реального
світу. Той, хто пройшов шлях журналіста, або стоїть на цій стежці, знає, що
журналістика потребує неабиякої професійності, психологічної підготовки та
дотримання морально-етичних норм. Нині ця галузь науки досить розвинута,
налічує велику кількість жанрів, серед яких репортаж займає лідируюче
положення. Однак, потрібні були роки, аби з’явилася професія репортера та стала
затребуваною. І, безумовно, цьому сприяв розвиток та поширення телебачення.
Очевидно, не завжди навіть досвідчені журналісти можуть
створити дійсно якісний репортаж, а початківці, тим паче, написати та
відокремити репортаж від інших жанрів. Тому існує потреба у новому підручнику,
зорієнтованому на глибокий аналіз історії та практики цього жанру, аби
безпомилково визначати, коли репортаж є дійсно репортажем. Новоспечена книга
«Репортаж» відомого німецького дослідника мас-медіа Міхаеля Галлера заклала
основи цього журналістського жанру, навчить читачів практичних навичок роботи, ознайомить
їх з поглядами та стилями роботи відомих репортерів. Є очевидним, що книга М. Галлера
матиме неабияку цінність для студентів, які обрали журналістський фах, та для
практикуючих журналістів.
Необхідно взяти до уваги доцільно репрезентовані
теоретичну та практичну частини підручника. Уже перше знайомство з книгою
викликає позитивні емоції, та вцілому мова автора легко сприймається.
Зазначимо, що помітною особливістю підручника є короткі узагальнені висновки
для кожного підрозділу перед презентацією основної частини.
Говорячи про структури наукової праці, необхідно
відзначити глибоко опрацьовані три частини «Про репортаж», «Практика репортажу»
та «Репортери пишуть про свою роботу». У першій частині висвітлюється
походження, становлення цього жанру, розглядаються ріноманітні його визначення,
позначаються споріднені з репортажем форми викладу. Аналізуючи матеріал, варто
зупинитися на другій частині підручника, де пропонується практичний вступ до
написання репортажу. Автор переконливо доводить, що створення репортажу проходить
у декілька етапів, кожний із яких потребує особливої підготовки. Крім того,
необхідно враховувати подані автором рекомендації для подолання свого страху та
невпевненості в собі. Особливо значимою є третя частина підручника, в якій М.
Галлер зібрав розповіді, поради, зауваження відомих репортерів щодо створення
репортажу. Важливою є точка зору таких авторитетів у цій галузі, як Германа
Шрайбера, Юргена Ляйнеманна, Сибілле Краузе-Бургера, Яни Зімон, Корда Шніббена,
Йенса Вайнріха та Петер-Матіаса Геде, які збагатили книгу своїм досвідом та
знаннями.
Варто звернути увагу у підручнику на презентовані
таблиці, цікаві життєві історії, короткі газетні репортажі. Є впевненість у
тому, що така форма викладу матеріалу значно полегшить сприйняття читача
теоретичного тексту та зосередить увагу на тих моментах, які потрібно запам’ятати.
Рецензія з 100buch.in.ua
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Міхаель Халер
Репортаж: Навчальний посібник
|
|
Конкурс Goethe-Institut
|
Доля
метафізики після І. Канта є для філософії однією з гострих і навіть дратівливих
тем. Сучасний мислитель Вольфґанґ Рьод підходить до цієї проблеми з особливою
увагою та фаховою обережністю. У праці «Шлях філософії» за допомогою методу
трансцендентальної топології він намагається наблизитися до царини досвіду, за
гранями якої метафізика здатна говорити про себе сама. Пошук універсальних
характеристик досвіду дає змогу залучити до дослідження напрацювання суміжних з
філософією наук і тим обґрунтувати їхню значущість. Однак успіх цієї справи
залежить від прийняття читачем попередніх вимог. Головною з них є визнання
рівнодоповнюваності історії понять та рефлексивної метатеорії дослідження.
Звична для українського інтелектуала словосполука «історія філософії» на цьому
тлі розуміється як один з продуктів метафізики, який відтак не може бути (у
своєму класичному вигляді) застосований з претензією на об’єктивність. Обраний
Рьодом метод сповнений критичного кантівського пафосу й звільняє нас від
мовчазного поклоніння доксографії на користь пошуку відповідності між предметом
міркувань та багатоманітністю явлених у нім сенсів.
До
свого проекту Рьод підходить з належним розмахом. Насправді його дослідження є
одночасним диспутом, в якому беруть участь філософи Нового часу від Р. Декарта
до Ґ. Геґеля, пред’являючи на суд розуму свої аргументи та сумніви. Поступ
західної метафізики, з погляду Рьода, визначило протистояння трьох провідних філософських
течій: раціоналізму, анти-раціоналізму (в його широкий контекст автор зараховує
класиків емпіризму та представників німецького романтизму) та трансценденталізму.
Як і в будь-якому диспуті, сторони обстоюють власну позицію, міряючись силою
аргументів, отже осердям філософії є змагання між концепціями істини, при чому,
оскільки кожна з них є конкретним тлумаченням істини, узгодженої з життєвою циркуляцією
ідей, жодну з цих концепцій не можна вважати остаточно хибною.
Завдання
метатеорії досвіду полягає у необхідності подвійного рефлексивного акту: змусивши
філософську доктрину «заговорити», диференціаціювати у цьому «мовленні» смислові
структури, аби згодом відтворити їх у вигляді загальних умов мислення як такого.
Стаючи «сучасниками» Декарта чи Канта, ми усе ж не в змозі подолати
інформативну «обтяженість обізнаністю» з їх філософським спадком, що
часто-густо спонукає бути суддею за правом останнього. Але метатеорія досвіду
так само дає змогу вписати в русло фундаментальних розумінь про досвід буття
окрему тезу, і цим розширити горизонт його споглядання. Якщо головне відкриття
модерного мислення міститься у принципі «мислю, отже існую», то трансцендентальна
філософія – це варіації довкола сутності самосвідомості. І якщо європейська
філософія починає з Я, то справа критичного метафізика дати раду природі самого
Я. З іншого боку, дистанцію між вказаними парадигмами увиразнюють і відтіняють
психологічні альтернативи Й. Ґ. Гамана, Й. Ґ. Гердера чи Й. Ф. Гербарта. Вони окреслюють
той третій шлях, в якому жадання компромісу виходить за межі даного дискурсивного
поля і чинних у ньому правил.
Рьод
не випадково приділяє значну увагу саме таким позиціям. Це пояснюється
необхідністю зберегти «непорушність» контексту, в якому однаково чітко виражені
докритична, критична й посткритична настанови. Зрештою, ці моделі мислення
поєднані спільністю предмета: співвіднесенням явища і мислення про нього, отже
зв'язком рефлексивного аналізу з конститутивною рефлексією. Тому, приміром, теорії
Й. Гамана й М. Мендельсона Рьод розглядає не порізно, а у зв’язку з кантівським
поступом до метафізики як систематичної науки. Характерно, що мислителі
докантівської доби у заданому Рьодом ідейному спектрі набувають не просто ролі історичних
«попередників», а уособлюють перехідні, чи то пак, синкретичні моделі
філософування. Виявляється, що Локові критична думка завдячує фактичним саморозвінчанням
раціоналізму, Берклі – виправданням свободи через критику здорового ґлузду [с.
90-93], а Г’юмові – обґрунтуванням межової сутності суб’єктивності, поза якою
факти індивідуального досвіду є воднораз як об’єктивними, так і
невідтворюваними.
Спершу
категоричність висновків, що задані таким підходом, може здатися занадто презумпційним
(книжка поділена на розділи, що сеґментують поступ філософії на до- й
післякантівську епохи). Проте не слід забувати, що презумпція є частиною
процедури верифікації знання. Від канонічної історії філософії підхід Рьода відрізняє
те, що він обґрунтовує достатність написання інтелектуальної історії без занурення
у соціальний простір їх походження. Строго кажучи, те, що ми дізнаємося з
соціальної історії про поняття «справедливість», дуже опосередковано стосується
сенсу цього поняття як такого. З такого погляду побачити відмінне й спільне між
конкурентними вченнями можна через деперсоналізацію їх авторства; тоді імена
«Декарт», «Фіхте» чи «Спіноза» використовуються лише як знаки для контраверсійного
кругообігу ідей. І тут ми мусимо запитати: що за таких умов робить можливим сходження
думок у єдиному полі традиції?
Відповідь
повертає нас до суті трансцендентальної доктрини. Поняття «трансцендентального»
Рьод розуміє у вузькій прив’язці до потреби самої свідомості обґрунтувати й
описати засади власної універсальності, не тотожні ані умовам предметного світу,
ані інструментарію рефлексії. Звернувшись до математичної топології, ми без
труднощів подибаємо приклади одночасного відношення безперервності та незмінюваності.
Ця аналогія виправдана і щодо ідей (а радше понять) «справедливості», «блага»,
«істини». Орієнтація на нескінченість досвіду як висхідну передумову
філософського запитування спонукає до готовності формулювати питання у термінах
їх історичної актуальності. Теорія досвіду описує межі їх контекстуалізацій,
послуговуючись власними критеріями, при цьому історичне слідування цих
концептів не нормує, а лише підкреслює їх сутнісний взаємостосунок. Вищим
критерієм спорідненості таких розумінь є власне відкритість досвіду до
інтерпретацій. Тож у картині формоутворень «самосвідомого розуму» історично «вичерпані»
ідеали Просвітництва, поставши з картезіанського революційного скепсису щодо
об’єктивно існуючих ідеалів, набувають продуктивного продовження у трансценденталізмі.
Топологічно-поняттєвий
відбір, що ним послуговується автор, знімає мертвий панцир класичного викладу
історії ідей, а це, своєю чергою, позначається і на зміні акцентів. Книжка
Рьода рясніє прикладами перевтілення сутностей у різних (часто ворогуючих)
вченнях. Так, Рьод показує, що філософія Й. Фіхте як «наука про досвід» зазнала
численних видозмін, узасадничених первинністю Абсолютного: від речей самих по
собі – через Абсолютний зв’язок суб’єктивного й об’єктивного в Я – до Бога як
Абсолюту, в якому сходяться скінченні свідомі Я. Це ступеневе, за допомогою
осяяння (Einsicht), сходження до виправдання свобідної дії дає Рьодові право
проголосити Фіхте прихованим містиком. Добу Просвітництва автор виводить за
усталені хронологічні рамки, ототожнивши з нею, найперше, панування теорії
людського розуму, що закликають подолати природні упередження на шляху до його
«повноліття». Рьод переконує, що соціалізм на кшталт Сен-Симонового був
реакцією на строге тлумачення прогресу: якими б не були суспільні зміни, в
їхньому характері обов’язково виявить себе логічна залежність від минулого. З
марксизмом, який накинув соціалізмові ярлика «утопічного», однозначності ще
менше: як і Сен-Симон, Маркс не був ані фаховим філософом, ані економістом-практиком,
а радше персоніфікацією соціальної критики. Схоже термінологічне
«перетасування» спостерігаємо і щодо діячів консерватизму – Е. Бьорка, Ф. Р. де
Лямне та Л. де Бональда. Для них повернення до забутої природної гармонії не
суперечить монархічному світоглядові так само, як не є суперечністю «освічена
монархія». Цікаво, що хід міркувань Рьода проливає світло й на антипросвітницький
дух творів Ж. Ж. Руссо.
Іншою
у світлі метатеорії досвіду стає також постать Геґеля. Як фігура підсумкова для
класичної метафізики, він, спускаючи віжки поривань розуму, долає обмеження
критичного вчення Канта. Але разом з тим Геґель стає кульмінацією німецького
ідеалізму, знявши зі спекулятивної метафізики догматичне нашарування. Рьод не
забуває зауважити, що джерелами такої надмірної сміливості були «недооцінка
досвіду й досвідних наук» та культивація діалектичної логіки як «сконструйованої
з самого початку… на якусь припущену ціль». У порівнянні з Кантом, взірцем
філософської зваженості, ідеалізм Геґеля ввижається Рьоду «пірровою перемогою»
філософії: за свободу абсолютного духу доводиться платити марґіналізацією природничих
наук та прислужництвом гуманітарних.
Зазначу,
що однією з особливостей рецензованого видання є наявність необхідного
бібліографічного та термінологічного апарату, чого, на жаль, бракує багатьом
українським перекладам гуманітарних текстів. Приправлена згустком
інтелектуальної провокації, книжка Рьода вимагає від читача готовності
поступитися наявним запасом знання на користь такого, чия істинність потребуватиме
перевірки. Гадаю, певність Рьода у правоті свого методу завдячує саме такому
шляху.
Рецензія з 100buch.in.ua
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Вольфґанґ Рьод
Шлях філософії: з XVII по XIX ст.
|
|
Алексей Мась
|
Уникальное пособие по поиску собственного предназначения
и ресурсов в себе для реализации стартапа.
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Майк Михаловиц
Стартап без бюджета
|
|
Алексей Мась
|
Изначально я брался читать эту книгу с некоторым скепсисом.
Что могли написать по делу об эмоциональном интеллекте.
Но эта информация была мне нужна дял моей главы, и книга показалась мне подходящей.
Общий вердикт: очень толково.
В первых главах мне казалось, что книгу пишут эмоционально ограниченные люди (ну знаете, такие люди, которые главное правило в эмоциях - контроль), но потом все исправилось и авторы вышли на достаточную для раскрытия темы мощность.
Эмоционаьный интеллект по Бредбери (замечательная фамилия) и Гривзу состоит из:
- Самовсприятие (читай знание себя)
- Управление собой (мотивация и сдерживание)
- Социальная восприимчивость (наблюдение за ситуацией)
- Управление отношение (способность влиять)
Самоосознание авторы не раскрывают, полагаясь, что это философская проблема.
А вот по каждому из пуктов 2-4 они приводят 17 правил их развития.
Доходчиво, понятно, особенно понравилось правило "Впадайте в бешенство целенаправленно", хотя я и считаю его вредным - но я видел его в деле.
Рекомендую тем, кто хочет строить эмоциональные коллективы или в них участвовать.
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Тревис Бредберри и Джин Гривз
Эмоциональный интеллект 2.0
|
|
Валерий Пекар
|
Человек, консультировавший десятки правительств в разных странах мира, наверняка видел достаточно, чтобы понять что-то важное. Даже не будь он создателем одной из самых популярных методологий в менеджменте, то и в этом случае его записки стоило бы почитать. Но «озарения» Адизеса — это не путевые впечатления, а методические рекомендации по «капитальному ремонту» нашего мира, который, очевидно, неисправен.
Действительно, почему бы не применить разработки Адизеса — управленческие витамины (PAEI), жизненный цикл организации, методика управления изменениями на основе слитых воедино власти, полномочий и влияния (CAPI), интеграция и дезинтеграция и т.д. — для нахождения решений сложных проблем внутренней и внешней политики? Ведь, в сущности, социальные системы любого размера развиваются по одним тем же законам, будь то семья, компания или страна.
Доктор Адизес, не боясь быть неправильно понятым, смело вскрывает нарывы самых больших проблем: мировой экономический кризис, палестинско-израильский конфликт, бесконечные балканские войны, экологический кризис, мировой терроризм, мультикультурность и двуязычие, глобализация и культурная экспансия, проблемы власти в Латинской Америке и в постсоветских странах, преступность и безработица в США. Для него нет табу, нет закрытых тем и священных коров.
Рецепты доктора Адизеса вполне логичны и прозрачны для тех, кто знаком с его методологией, и при этом абсолютно нереализуемы — для этого нет ни политической воли, ни достаточной глубины понимания проблем элитами соответствующих стран. Ибо все предлагаемые решения — для долгой игры, и результаты не поспеют к ближайшим выборам, о которых только и думают политики от Мехико до Москвы, от Иерусалима до Белграда. Как тяжелому больному, нашему миру нужен здоровый образ жизни, который вести совсем несложно с ближайшего понедельника, нужно только захотеть, но как раз с этим проблема. Не говорите потом, что вас не предупреждали. Будет хуже, существенно хуже, уверен Адизес: должно стать совсем плохо, чтобы появилась решимость что-то изменить.
Зачем читать эту книгу? Во-первых, чтобы понять, есть ли решения мировых проблем хотя бы теоретически. Во-вторых, чтобы разобраться, как работает методология на больших системах, — а это позволяет эффективнее применять ее на системах поменьше, с которыми мы с вами и встречаемся каждый день.
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию (13)
|
Ицхак Адизес
Политические озарения
|
|
Валерий Пекар
|
Поклонники Виктора Суворова наверняка будут в восторге от этой новой повести, а его ненавистники однозначно будут плеваться. Таким образом, как и предыдущие документальные и художественные произведения этого автора, эта книга никто не оставит равнодушным.
Действие повести происходит в 1936 году. Три силы противостоят друг другу, три силы борются за власть в стране: старые большевики-ленинцы — популярные в народе создатели партии и государства; командование Красной Армии, увенчанное лаврами победителей гражданской войны; и всесильное НКВД, возглавляемое Генрихом Ягодой, человеком с острым умом и феноменальной памятью, фантастическим коварством и предусмотрительностью. Кто победит? Хрупкий баланс трех сил может нарушиться в любой момент. Но есть и четвертый игрок, и его имя уже провозглашается с восторгом и ненавистью. Его тень уже нависла над страной, но каждая из трех мощных группировок всё еще верит в свою победу, ведь у каждой из них в руках невероятные по масштабу ресурсы.
Эта повесть — приквел к романам «Контроль» и «Выбор» и, таким образом, всего лишь третье по счету художественное произведение Виктора Суворова, советского разведчика, бежавшего в Великобританию и написавшего там дюжину документальных бестселлеров о Великой Отечественной войне, довоенном и послевоенном времени. Суворов — один из самых читаемых и проклинаемых авторов: читаемый за свои смелые гипотезы, подтвержденные глубочайшим анализом архивов, и проклинаемый за это же. Не довольствуясь реконструкцией событий в документальном жанре, автор создал удивительную историю вымышленного персонажа Насти Стрелецкой. В новой повести читатель снова встретится с ней, а равно и с другими любимыми героями: узнает, откуда взялись Ширманов (он же «Змееед») и Сей Сеич, с удивлением обнаружит, что Настя «Жар-птица» встречалась с «Драконом» Холовановым еще до знакомства в «Контроле», и окунется в кремлевскую атмосферу заговоров и интриг. Виктор Суворов утверждает, что персонажи созданы на основе реальных прототипов. Так или иначе, архивы путинской России, похоже, никогда не откроют нам правды. Придется верить суворовскому вымыслу. Или не верить. В конце концов, его документальные реконструкции тоже являются предметом веры или отрицания, поскольку архивы молчат.
Остается добавить, что книга издана в хорошем подарочном исполнении и включает полсотни уникальных фотографий.
взять код для блога
ссылка на рецензию, отзывы на рецензию
|
Виктор Суворов
Змееед
|
 | |  | 1..10 | Ctrl → | | 11..20 | | 21..30 | | 31..40 | | 41..50 | | 51..60 | | 61..70 | |  |
|