«Український зріз» – це «проект-проблема», це спроба самоідентифікації, намагання з’ясувати яким є сучасне «українське мистецтво України», це  перша спроба окреслити власне українськість в сучасному мистецтві.

Понад 100 творів  38-ми українських митців у відправляться до польського Любліна, де із 23 липня експонуватимуться упродовж наступного місяця.

Мистці, які пристали на пропозицію щодо участі в проекті: Макс та Олена Афанасьєви, Михайло Барабаш, Василь Бажай, Петро Бевза, Олекса Фурдіяк, Ілля Ісупов, Жанна Кадирова, Олексій Хорошко, Павло Ковач, Юрій Коваль, Віктор Лавний, Павло Маков, Микола Малишко, Микола Маценко, Віктор Мельничук, Ігор Перекліта, Сергій Петлюк, Віктор Покиданець, Сергій Радько, Влада Ралко, Євген Равський, Олександр Рідний, Андрій Сагайдаковський, Роберт Саллєр, Сергій Савченко, Анатоль Степаненко, Олександр Сухоліт, Олег Сусленко, Тіберій Сільваші, Олег Тістол, Володимир Топій, Руслан Тремба, Мирослав Вайда, Гліб Вишеславський, Стас Волязловський, Мирослав Ягода, Ігор Янович 

Чому  „Український зріз”?

  Ще колись, на початку 90-х минулого століття, при заснуванні «Дзиґи» ми вирішили починати всі тексти, що супроводжуватимуть наші мистецькі проект , фразою:

«НА НАШУ ДУМКУ…»

І це не було втечею від  відповідальності чи демонстрацією «позиційної  суб’єктивності»: це була і є наша Свобода — усіх разом і кожного зокрема.

Отож, НА МОЮ ДУМКУ, виставка „Український Зріз” – це зріз нашого сучасного мистецтва, яким воно видається нам нині, у 2010-му році. 

Мені не йдеться про „зріз України”, а саме про „Український зріз”, з наголосом на „українськість”. Йдеться, звичайно ж, про спробу само-ідентифікації цієї українськості,

про постановку запитання про те, що дійсно є  нашим, власним. Які у нас корені, яка ментальність, на що ми можемо опертись, які у нас школи, що нас надихає, яке майбутнє перед нами?

Яким є  нині український митець? Чи він  приречений на вибір: або тиражування  до безконечності „національних” образків, цих вишиванок, козаків з вусами та в шароварах, або „сучасні” жнива з колишнього європейського авангарду, який на Заході тепер вже нікого не цікавить? Я боюсь цих двох крайніх позицій. Мене мало цікавлять митці, які вважають, що вже все знають, але також і ті, які вдало мавпують «великих». Я шукаю вдумливість, а не тупий радикалізм. Тому й вибираю художників, чиє мистецтво має об’єктивний фундамент, хоча, можливо,  мистецтво багатьох з них не таке вже й «сучасне». У нас є чимало чудових художників, які шукають власні відповіді, не забуваючи про спадок. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли – я не маю наміру заперечувати найбільш авангардні напрямки. Лише прагнув би, щоб митці пропускали їх через призму своєї ідентичності.

Нині ми мусимо дуже прискіпливо приглянутись до нашої українськості, найкраще –під мікроскопом… Бо вона – все ще нерозгадане „щось”, яке лишень тепер народжується з величезного обсягу руйнації, відтворюється із залишків у нашій підсвідомості, укладається в нове мислення, здобуває повагу до себе самого, почуття приналежності до країни, незалежно від мови, походження, місця проживання. З’явилась нова формація українських митців, яка відображає це у своєму мистецтві. Це шанс для визначення нашого місця, того, ким ми є насправді, шанс на аналіз витоків нашої культури, нашої ментальності.

„Український зріз” пробує слідкувати за цим процесом.

Влодко Кауфман