ХОЛОД - це актуалізація на зникнення та реакція на нього. Невідворотність зникнення природного холоду на тлі глобального потепління як метафоричний аналог перевиробництва зображень вже майже без-образною цивілізацією (чи не єдиним ликом якої є однорідність), що актуалізує і водночас є метатекстом процесу втрачання Культури.

Ситуація "спорожнілих" знаків та образів - новоповсталий контекст сучасності. Сьогоденність пропонує продукування і тиражування, але не-творення ідеї-образу, твору. Природний холод - це простір чіткої дихотомічної опозиції, консервації/перевідкриття, зникнення/збереження, втрати/віднайдення, циклічності/випадковості, конфлікти якої є частиною діяльності природного процесу змінності, відносності прогнозування події, можливості появи нового. Втрата однієї з частин внутрішньої опозиції призводить і до пошкоджень зовнішнього вияву, а втрата дихотомічної цілісності стає розривом культурних комунікації і приводить до домінування однієї полярності. Поглинання цивілізацією культури - наслідок відсутності, чи швидше, зникання однієї з опозицій, зокрема такої її частини як ідентичність, культурна, ментальна ідентичність. Холод, у сенсі позитиву і негативу, є частиною ідентичності нормального існування природи. Теза про опозиційність сенсу сьогоденної Культури до глобального тепла/глобалізації цивілізації дедалі актуальніша. Чим є сьогоденна Культура в Україні? Як вона позиціонує себе? Кому і чому опонує? Як актуалізується її опозиція? Як швидко вона може зникнути / трансформуватися / мутувати?

ХОЛОД - це актуалізація актуального/contemporary мистецтва як частини культури, яка зникає, зокрема, через не-вивіреність дистанції між візуальним, образом та змістом, контекстним наповненням і бажанням бути прочитаним.
ХОЛОД - це актуалізація актуального/contemporary мистецтва як частини культури, яка зникає/твориться, входить у стан "перед потеплінням" і є актуалізацією, акцентуванням межі переходу одного стану в інший, можливістю трансгресії, простором буття, де зникнення і поява перебувають на іншому чуттєвому рівні сприйняття/інтерпретації.

ХОЛОД - це актуалізація дихотомічних просторів, дистанції в яких постійні і змінні, явні та фантомні. Пошук комунікативних ліній та зв'язків, можливостей трансформацій дає "конструкції" та "деконструкції" культурних текстів, просторів, станів, меж, форм.

"Холод"

(Юрко Кучерявий – міркує ,майже вголос …)

    Протягом довгого часу, коли ми з моїм поколінням важко і повільно дорослішали, виник новий аспект прививання підростаючим гуманістичних орієнтирів – екологічне виховання. Свого часу ми застали виховання любові до тварин, братів наших менших. Нас було занурювано в масовий потік російськомовної мультиплікації, норми суспільної поведінки ми вивчали методом підспудного і несвідомого копіювання поведінки вовка з "Ну погоді". Заєць уособлював для нас хитро-правильну систему речей з дитсадковими виховательками, шкільними вчителями, жовтенятко-піонерством та паралельною реальністю університету, в якому вчитися на гуманітарія означало хіба що займатися самоосвітою. Вовк уособлював вічний спротив.

    Ми дорослішали у світі, де можливість метафізичного сприйняття була тотожною зі збереженням здорового глузду, і оптику людяності задавав їжачок, якому крізь туман таки вдавалося намацати горизонти дійсності, не хижої і не абсурдної. Його естетика промовляла до нас de profundis і ми вслухалися в неї крізь усі ментальні глушилки епохи пізнього Брежнєва і ще далі – епохи маразму, зведеного в тотальність. Його промовляння вселяло тим більшу надію не загубитись у цьому сні життя, що їжачок таки бачив зорі в кінці своєї ініціації, своєї одісеї. Важливо також, і це не проходило для нас непомітним, що на своєму шляху він мусив поглянути в дзеркало озера, зустріти себе у собі.

    В екологічному ж вихованні важливе те, що тепер ми знаємо, що від року до року льоду на планеті стає усе менше. Щоб зустріти його наживо, вам треба їхати до Львова, подібно як, щоб побачити антилопу, треба йти до зоопарку.

    Вже кілька років у Львові проходять льодові фестивалі. В сезон, коли з другого боку світу нестримно топляться льоди Антарктиди, незворотньо оголюючи мрії людства про вічнозелений континент, означений таким ще на найдревніших картах, копійованих потім Оронтеусом Фініусом чи Меркатором, у Львові сніги тануть тільки під літо і зовсім не тануть у наших серцях. Ми плекаємо лід – в цей сезон, чи будь який інший. Бо він є скульптурою – затвердлою думкою в формі, графікою – малюючи форми на вікнах і інших площинах, у просторі, наприклад у сніжинках, про які писав трактат Галілей, і пам’яттю – він зберігає усе в чистоті недоторканності.

    Панта реї заливається в прозору дзеркальну пластику льоду. Метаморфоза води в лід – це насправді метаморфоза дзеркала у фотографію. Погляд, заглиблений в плесо води ризикує залишитись там, застрягнути, або бути втягнутим кимось, кого ти можеш збудити, дивлячись в прірву. Адже прірва теж дивиться в тебе. А збудивши когось, ти обуджаєш щось у собі, чи когось, якийсь дух у тобі прокидається. Демон, як називав його Сократ, але тепер його хибно трактують як совість. Це безмежний простір у тобі, це всесвіт без хаосу руху, але вже з хаосом думки, світ до Великого вибуху, крижана порожнеча, в якій якраз зараз народиться щось, ніби думка творця, художника, музиканта, яка іще не народилась. І можна відчути тільки пружину порожнього простору, ще плоского, але який зараз розгорнеться.

    Лід був з самого початку, життя починається з таяння льоду, але він же мусів перед тим застигти з води чи якоїсь субстанції, чи хтось одразу ліпив, наче з глини, подобу життя, яке буде жити після того, як стопиться остання крапля і впаде? І рука – це тесак, льодоруб і матерія, ця деревина Арістотеля – абсолютний, універсальний лід. У ньому закладені всі подоби, всі можливості, він абсолютно гнучкий зсередини, не як дерево, що має власну структуру, не як глина, яку ще треба спекти. Він льоду можна лише віднімати. Він – камінь і вода одночасно. Лід – це метафізичний монумент. Рух – це температура. Ідеальний лід – якнайхолодніший. Але при абсолютному нулі, при температурі 0 за кельвіном електрони завмирають і перестають рухатися, абсолютний нуль – це знак стоп у всіх напрямках. Матерія перестає існувати. Отже матерія – знову насправді ніщо, і все знову залежить від руху руки і кута, під яким різак входить в матеріал. Рух приносить молоток, який б’є по стамесці, молоток скульптора.

    Вода – не цілком та стихія, з якою працював досі скульптор. Але в галицькій столиці усе можливо. Звірята, люди і ангели застигли, як після погляду Медузи, яка вирішила змінити клімат Середземномор’я і тепер живе в мистецькій печері в кінці Вірменської і вилітатиме кожного року, щоб зловити у погляді всі можливі метаморфози невидимих духів, макабр чи інші фантастичні і безсмертні створіння, що останні п’ятнадцять років заходять на променад до галереї "Дзиґа" чи в Бернарденгарден, спускаючись в підземелля до Олеся Дзиндри. Адже Медуза дбає про туристичні потоки. Вона доглядала туристів Італії, Греції, випасала їхні культурні потреби, наче дбайливий вівчар свою отару. Але час змінився, нове тисячоліття змінило мейнстріми, і вона знає: новий туристичний Гольфстрім тепер виноситиме їх саме тут – на Вірменку, до Львова, до Дзиґи. Разом із нею тут ходить Льодяна королева, шукаючи принца в мистецькій еліті –ВЛОДКАУФМАНА, Лавріна, Лініка, Бажая, може ще когось. Культурним ідолам, як от Медузі чи Льодяній королеві із казки, теж властивий патріотизм. Їхня батьківщина тепер тут.

    Тепер вони надихають Хорошка, Барабаша, Вайду, Петлюка того ж Дзиндру тепер вже Ореста . У них кам’яніють обличчя, думки, всі ідеї і плани, наприклад плани на день, і лишаються маски, які стоятимуть на міському бруці подобами, які можна побачити потім на фото на сайтах. Концепції тануть, як тануть слова і скульптури, частини тіл – руки, очі і крила. Не тане крижана мрія про Холод у Марека, не тане муза-медуза, яка опікується туристами і нашим екологічним, тепер, вихованням. І невідомі створіння далі розбиватимуть в небесах дзеркала і Льодяна королева буде пильнувати льодяні скалки у наших очах і серцях, бо без них ми нічого не втямимо в вічній естетиці холоду.

    В кожному з нас є ця скалка як символ. Насправді це холод – є вічна субстанція спокою й руху, основний елемент світобудови, перша цеглина у ній. Це відсутність і водночас присутність усього, що нам заманеться, бо холод усе консервує. Щойно це місце було ще порожнім – тепер тут скульптура. Але далі вона розтопиться, вода піде в землю. Що залишиться? Місце і можливість нової скульптури. Скульптура розтане, бо це у природі речей. Холод стверджує цикли природи і сам їх долає, бо холод в природі є вічно присутній, така собі неминуща підстава, фундамент речей. Холод вселяє нам жах і долає його. Він консервує, водночас очищує. Все заморожене витаює чистотою, долаючи будь-яку подобу, навіть найзаскорузлішу форму, бо тане в калюжу. Він долає усі забобони й дочасні гидоти, бо робить дзеркальним. Цей якісно змінений лід – він нас кличе. Така діалектика…

    Холод – це вакуум, місце для всього, температура космосу. І він не мовчить. Що він каже? Приходьте на площу Музейну, до Дзиґи – погляньте. Тут духи говорять з творцями.