Цезар Андрійович Клавдій

Олександр Михельсон , для «Телекритики» 30-06-2009

Римський імператор мав своїх «трипільців», і взагалі дуже нагадує одного знайомого нам президента.

ч.1: Юлія Володимирівна Цезар

Гая Юлія Цезаря, першого римського імператора-популіста, вбили змовники з числа аристократів. З нього в Римі почалась епоха принципату - тобто перша фаза переходу до повноцінної імперії.

За цієї епохи верховний правитель ще не вважався всезагальним паном («домінусом»), а вважався, скромно і просто, лише «першим і найкращим» серед римлян («принцепсом»). І, оскільки час тоді йшов, у певному сенсі, повільніше за нинішній, першу сотню років принципату цілком можна прирівняти до десяти-двадцяти років Української Незалежності.

Клавдій, племінник хтивого принцепса

Ім'я «Клавдій» для багатьох із молодих українських інтелігентів асоціюється в першу чергу з характеристикою одного з невмирущих персонажів Леся Подерв'янського: «Хтивий дядько принца».

Одначе імператор Клавдій більшу частину свого життя був відомий не як дядько, а, навпаки, як небіж. Конкретно - двоюрідний небіж імператора Октавіана Августа, прямого спадкоємця Гая Юлія Цезаря.

В ХХ сторіччі персону Клавдія уславив відомий американський письменник Роберт Грейвз; його дилогію («Я, Клавдій» та «Клавдій-бог») авторові цих рядків пощастило читати і в оригіналі, в блискучому пізньорадянському перекладі російською - і, думаю, кожен, хто прочитає ці книги, не може не відчути симпатії до невдахи-імператора.

Грейвз показав Клавдія справжнім інтелігентом, котрий дуже добре розуміє, що відбувається навколо нього, але не здатен захистити ні власні переконання, ні навіть самого себе.

Утім, римляни мали щодо Клавдія іншу думку.

Проблемою була вже дитяча хворобливість Клавдія. Римляни, слідом за греками, сповідували ідеали «каллокагатії» - поєднання в одній людині якнайвищих розумових, духовних та фізичних якостей. (Ми більше знаємо цей ідеал у формулюванні відомого мізантропа Чехова: «В людині все має бути прекрасним...»).

З фізичними якостями в малого Клавдія не склалося настільки, що всі оточуючі були переконані: з розумом у нього теж не все гаразд. Так, майбутній імператор страшенно затинався в розмові, що було для римлянина шляхетного походження неприпустимим.

А оскільки традиція передбачала однаково хороше володіння як письмовою, так і усною риторикою, не дивно, що Клавдія - просто за інерцією - ще замолоду обізвали не лише затинайком, але й безграмотним.

При цьому є безпосередні свідчення, що юний Клавдій неабияк працював над подоланням своїх недоліків. Скажімо, Светоній - хроніст, що працював у імператорських архівах за добрих п'ятдесят років по смерті Клавдія, - наводить щодо нього такий фрагмент із листа самого імператора Августа: «Втямити не можу, як він зумів, декламуючи, говорити все, що треба, і то настільки до пуття; адже зазвичай він говорить і не до пуття, і здебільшого не те, що треба».

Усе це не стосується безпосередньо того українського політика, який авторові цих рядків нагадує імператора Клавдія. Але краще дозволяє зрозуміти, як воно стається так, що людина, котру широкі маси сприймають в один спосіб, у підсумку виявляється відчутно іншою.

Для доповнення картини слід ще сказати, що Клавдій прийшов до влади цілком випадково. Після вбивства напівсхибленого Калігули змовниками з лав римських вершників держава ледь не потрапила в новий вир анархії. Проте попередники Клавдія - вже згаданий Калігула і Тиберій - добре подбали про те, щоб у них не лишилося ніяких рішучих та популярних суперників, особливо в межах Риму.

Тож головною силою, що визначила «політичний вибір держави», вперше виявилися преторіанці - особиста гвардія імператорів, яка тоді ще, втім, не мала навіть постійних казарм на території самого міста. Ті преторіанці були нормальними варварами-тевтонами, котрі в принципі не розуміли, як можна існувати без вождя. І саме вони (за загальною канвою, якої дотримуються абсолютно всі римські хроністи пізніших часів) оголосили Клавдія імператором просто тому, що він був першим, хто потрапив їм на очі з імператорських родичів.

Неправильна Клавдіатура

Подальші події показали, що Клавдій виявився далеко не таким кепським імператором, як можна було би чекати з огляду на його, даруйте на слові, імідж. Так, він не став переслідувати практично нікого зі своїх колишніх ворогів - за що його вихваляють ті самі хроністи, жоден із яких не вважає його вдалим правителем.

Утім, враховуючи історію його правління, важко не побачити зв'язку між цією гуманністю й тим, що згадане правління тривало досить недовго - якихось сім років.

Головна проблема Клавдія-імператора виглядала для римлян дивним збігом обставин. Але сучасна людина, озброєна теорією та практикою комунікативно-маніпуляційних технологій, побачить у цьому «збігові» лише сувору логіку життя. Для римлян цей імператор був непослідовним, незрозумілим, а головне - смішним. Таким він і увійшов в історію з подачі його пізніших співвітчизників. Клавдій був уразливий уже тому, що мав за собою усталений «імідж». А між тим, на час випадкового отримання влади він прожив уже 51 рік. В такому віці людям не лише важко буває змінитися самим - ще важче їм буває змінити думку, яку мають щодо них інші люди.

Отже, не дивно, що всі його ініціативи викликали в Римі дуже неоднозначну реакцію. Так, він ніколи не намагався відновити республіку (всупереч тим думкам, які вкладає йому в голову Грейвз). Проте чисто в республіканському стилі завжди виявляв пошану до обраних магістратів - вищих посадових осіб держави.

Він також особисто розглядав численні судові справи, причому вершив суд із достатньою мудрістю. Скажімо, коли одна матрона відмовлялася визнати свого позашлюбного сина й обидві сторони не мали жодних доказів, Клавдій на місці наказав їй вийти за цього парубка заміж. Матері не лишалося нічого іншого, як зізнатися в своєму материнстві.

І все ж таки всі ці кроки викликали лише кпини серед освічених римлян. І тут справа не лише у невмінні Клавдія вигідно подати себе публіці. Адже коли, скажімо, він вимагав присутності в суді всіх свідків, це виглядало справедливим - проте лише доти, доки не виявлялося, що імператор періодично вимагає появи до суду давно померлих, та ще й штрафує їх за відсутність. А коли Клавдій вимагав дотримання старих республіканських законів, це далеко не завжди викликало звичну для римлян повагу до традиції - бо чомусь імператор у якості прикладів знаходив такі закони, котрих не пам'ятали уже й наймудріші римські юристи...

Словом, це була людина, яка цілком могла би сказати: «Голубе мій сизий, інколи вісник з палацу імператора може бути вищим за Закони Дванадцяти таблиць!». І при тому - з найщирішими намірами.

«Трипільці» імператора

Де вже тут промовчати про своєрідні інтелектуальні вправи, які полюбляв імператор Клавдій? Плутарх твердить, що весь Рим сміявся з Клавдія, коли він видав за один день двадцять едиктів - римляни не розуміли, що ж такого важливого можна придумати протягом одного дня, щоб цього стало аж на двадцять документів всезагальної важливості.

Светоній глузливо додає, що один із цих едиктів стосувався того, як найкраще смолити діжки для зберігання вина. Для виноробської Італії це могло бути справді важливим питанням. Але доля імператорів залежала не від виноробів, а від «благородних» сенаторів, «олігархів»-вершників та бойовиків-преторіанців. Ніхто з них сам вина не виробляв - зате всі вважали, що цікавитися такими справами не личить не те що імператорові, а й простому патрицію.

Клавдій збудував найбільший водогін, організував непогану на той час пожежну бригаду та створив, як ми тепер сказали би, систему державного страхування морських перевізників. Але прості римляни співали не гімни цьому «будівничому держави», а куплети про розпусність його сумнозвісної Мессаліни.

На «Сторічні ігри» він вирішив по-демократичному пройти через лави рядових громадян - а вони кепкували з нього за те, що імператор так принижує свій статус. І так далі. Чи не найбільшої шкоди Клавдієві завдала його схильність до «ученості» за повного нерозуміння інтересів оточуючих. Наприклад, він чи не першим написав історію Карфагену та історію етрусків. І це було б іще нічого, але він наказав читати їх у деяких храмах; пихаті римляни були від цього приблизно в такому ж захваті, як були б сучасні росіяни від викладання на істфаку МГУ історії Ореста Субтельного. Кожен шляхетний римлянин чудово знав грецьку класику - але коли Клавдій назвав грецьку мову своєю «другою рідною», йому хіба що не кричали на вулицях «Валіза, Остія, Афіни!» - і то, мабуть, лише тому, що римляни не знали валіз як таких.

Нарешті, Клавдій реформував алфавіт згідно з давно назрілими вимогами фонетики (наскільки це розуміють сучасні вчені). Проте одразу по його смерті ці реформи було скасовано.

Отруїв його хтось із родичів; чимало істориків, як і белетрист Грейвз, сходяться на думці, що це була Агріппіна Юлія, його дружина та матір його наступника. Втім, щодо цього моменту паралелей між імператором Кладвієм та президентом Віктором поки що не простежується ніяких. Треба сподіватися, що не стануть обґрунтованими й деякі інші паралелі. Адже спадкоємець Клавдія увійшов в історію лише завдяки своїй жорстокості. А звали його Нерон.

Післятекст

На відміну від Роберта Грейвза, автор цих рядків не має жодних спеціальних симпатій до імператора Клавдія (хіба що за схильність до «вченості»). Навпаки, Клавдій - це яскравий приклад того, яким не повинен бути лідер т. зв. перехідного суспільства.

А саме таким суспільством був Рим першого століття нашої ери, а вже сучасна Україна є ним і поготів.

Водночас доводиться вчергове сказати, що будь-які паралелі в даному випадку є дуже й дуже умовними. Юлія Тимошенко - не Цезар, Віктор Ющенко - не Клавдій, Степан Бандера - не Гай Муцій Сцевола, а ваш покірний слуга - не Плутарх.

На жаль, вузько обраний жанр не дозволяє провести аналогічні роздуми щодо Віктора Януковича чи кого-небудь із політиків «другого ешелону». Вся проблема в тому, що давньоримські історики писали лише про тих, хто в кінцевому рахунку приходив до вищої влади.

А чи прийде до неї врешті-решт Віктор Федорович, усе ще сказати дуже важко - незважаючи на всі тенденції, які забобонні римські хроністи обов'язково обізвали би «знаменнями».

До того ж, римським історикам було легше: здебільшого вони писали про те, що відбувалося за сотні або хоча б десятки років до їхнього народження.

Одне добре: як сказано вище, в ХХІ столітті час біжить швидше. Якщо Віктор Федорович (чи хтось інший) усе ж таки зробиться нашим «імператором» у 2010 році - продовження «давньоримського» розгляду їхніх фокусів не забариться :).

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.