 |
| Станція Водяна
|
Станція Водяна 5-го класу Сумської дирекції залізничних перевезень розташована якраз посередині дільниці між Харковом та Полтавою. Серед родючих садів та густих лісів розтяглися вулички довколишніх сіл Дублянка, Високопілля, Червоний Прапор, Олексіївка… На диво, жоден з цих населених пунктів не став історичною першопричиною при виборі назви для самої станції.
— Це тому, — розповідає старожил Водяної Микола Тищенко, який пропрацював тут понад три десятиліття і за цей час склав своєрідний літопис станції, — що її коріння тісно пов’язане з кінцем 60-х років ХІХ століття, коли стрімкими темпами будувалася Харково-Миколаївська залізниця. 15 червня 1871 року відкрився рух на дільниці Харків — Полтава. У цей час з’явилася і наша станція.
За словами Миколи Андрійовича, оригінальній назві вона завдячує «водному минулому», а точніше – водопроводу довжиною 2,7 км, водонапірній башті та двом заправочним колонкам по – одній у кожній горловині станції. Саме з них паровози, вперше після зупинки в Люботині, запасалися технічною водою.
Двоповерхова споруда, в якій розташовувалися службові приміщення, зал очікування, квиткова каса, товарна контора, «червоний куточок», майже неушкодженою пережила дві революції, дві Світові та Громадянську війни. В період Великої Вітчизняної дісталося хіба що колійному господарству: його намагалися знищити спочатку наші солдати під час відступу в 1941-му, кінцеву ж руйнацію завершили вже німці. Щоправда, у вересні-жовтні 1943 року залізничні колії було відновлено в першу чергу, і Водяна запрацювала на повну потужність, переправляючи боєприпаси у «гарячі точки».
У 1969 році тут було відкрито двоколійний рух поїздів, встановлено системи двостороннього автоблокування та електричної централізації стрілок і сигналів. На п’яти під’їзних коліях майже цілодобово не припинялися вантажно-розвантажувальні роботи, якими залізничників забезпечували великі місцеві підприємства – Дублінський спиртовий та Новоіванівський цукровий заводи, Водянський ХПП, філія Харківського облавтодору та СПДФО «Левада».
Свідок усіх позитивних змін – вокзал – вірою і правдою прослужив 136 років. Лише в 2007-му на його місці збудували нову сучасну будівлю, справжню окрасу якої підкреслили різнобарвні квіткові клумби та розкішні каштани й дуби. Довершеності навколишній території додають дві відреставровані посадочні платформи, які вкрито тротуарної плиткою.
Радують око зовнішні особливості задуму дизайнерів: «піщано-сонячний» фасад, незвичний «зубчастий» дах, світлі й просторі пластикові вікна та двері. В приміщенні ж на стелях – оригінальна штукатурка, а на підлозі виблискує кахель, попід стінами вишикувалися зручні крісла.
Затишно тут не лише відпочивати в очікуванні електрички, а й працювати. Невеликий, але дружний колектив станції одразу полюбив свої нові робочі місця. І не дивно, адже у будівлі для цього створено всі умови: тут тобі й душові кабіни, й побутові приміщення, і сучасні водопостачальна та комунікаційна системи, навіть кімната для прийому їжі. На місці старенької топкової – газова установка, тож у кабінетах завжди тепло, а навколишнє середовище не засмічується шкідливими викидами.
Уже протягом шести років станцією Водяна вміло і по-жіночому мудро керує Ірина Олексіївна Резуненко. Колеги її поважають за ініціативність та працелюбність. Ці якості Ірина Олексіївна успадкувала від батьків, які в молодості також працювали на Південній: батько – кочегаром локомотивного депо Смородине, а мати – стрілочником станції Люботин. Загалом же на станції вітається спадковість поколінь. Усі працівники, немов одна велика родина, в якій поруч трудяться батьки й діти, куми й хрещені…Приміром, черговий по станції Микола Тищенко щоранку приходить на роботу разом із дружиною – квитковим касиром Зоєю Миколаївною. Жінка має чималий досвід, а ще – особливий дар дохідливо й зрозуміло розтлумачити молоді усі тонкощі професії. Разом з чоловіком виховали трьох дітей, які закінчили залізничний вуз і починали свою трудову біографію саме на Південній.
Про кожного із працівників станції можна написати окрему статтю, адже це люди не випадкові, закохані у свою справу, віддані їй протягом не одного десятиліття. Скажімо, Надія Миколаївна Нагорна працює ДСП вже 28 років. А старший касир Неля Сергіївна Логіна вправно справляється не лише зі своїми службовими обов’язками, а й з профспілковою діяльністю. Лідер за характером, вона готова в будь-який момент повести за собою і молодь, і ветеранів.
— Наш колектив дуже згуртований, — стверджує Ірина Резуненко. — Причому «своїми» вважаємо і колійників, і енергетиків, і зв’язківців…
Батько й син – Олександр та Сергій Бервіни – віддають всі сили для підтримки безаварійної та безвідмовної роботи пристроїв СЦБ. Колійне господарство утримує у відмінному стані команда дорожнього майстра Валерія Зубчика.
За словами начальника станції, її підлеглі уміють не лише плідно трудитися, а й активно відпочивати. Тому в колективі давно прижилася традиція разом відзначати професійні та державні свята, дні народження, ювілеї тощо. А нещодавно з’явився ще один привід: В. М. Зубчика визнано кращим дорожнім майстром за бальною оцінкою серед служб колії «Укрзалізниці». Саме в таких професіоналах і сила станції Водяна.
Наталія Васюта.