 |
| Станція Бодаква
|
Маленька будівля, облицьована кахлем, у стилі 70-х. Всередині – одна тісна кімната, яка поєднує в собі і квиткову касу, і робоче місце для чергового по станції. Перед нами – пост ЕЦ роз’їзду Бодаква. Поруч знаходиться така ж споруда із залом очікування та кімнаткою для начальника роз’їзду. На перший погляд, непримітний архітектурний ансамбль, що зовсім загубився серед величних місцевих дубів та сосен, інших станцій на залізничній дільниці Ромодан — Ромни.
Проте не поспішатимемо з висновками, а трішки поспостерігаємо за ним, так би мовити, з боку. За добу тут проходить три пари приміських і п’ять пар пасажирських поїздів, майже всі вони зупиняються на роз’їзді. Саме в цей час останній і оживає: ось бабусі поспішають на ранню «муху» (народна назва приміського потяга) із торбами до найближчого базару в Лохвицю, за ними – сільська молодь – на роботу чи у справах. Залізницею дістаються до свого робочого місця і троє із п’яти працівників роз’їзду. Увечері всі повертаються до рідних домівок тим же шляхом. Пасажиропотік вирує, а отже, не зупиняється і життя в маленькій будівлі. За 2007 рік виручка від продажу квитків склала близько 23,5 тисячі гривень, а вже нинішнього року за два перших місяці план в приміському сполученні виконано на 104 відсотки.
За цими цифрами й успіхами стоїть маленький, але дружний і відданий колектив. Володимир Ляшенко – місцевий житель, по закінченні Полтавського залізничного училища та служби в армії прийшов сюди стрілочником, а згодом став черговим по станції. Його односельчанка і колега Людмила Солонець «осіла» в Бодакві завдяки своєму чоловікові, тут виховує двох діточок. Різними шляхами потрапили на роз’їзд Валентина Назаренко та Раїса Линник. Перша в минулому працювала черговою з відправлення на станції Кременчук, а тепер – ДСП Бодакви. Друга поєднує роботу чергового по станції з бухгалтерською. Оскільки вона має за плечима досвід головного бухгалтера заготконтори, то веде всю звітність квиткової каси. Своєрідним хранителем місцевих традицій та історії Бодакви є начальник роз’їзду Сергій Гаращук. Хоча свою трудову біографію він починав на роз’їзді Дубровський кінний завод, а потім довгий час працював запасним черговим на станції Сула, проте до роз’їзду Бодаква прикипів, як мовиться, усім серцем і душею. З особливою любов’ю Сергій Петрович збирав серед людей та в архівних документах різні факти із літопису як самого села, так і роз’їзду. Усіляко допомагає йому в цій благородній справі вірна дружина Світлана. З їхніх розповідей дізнаємося, що у різні періоди роз’їзд очолювали І. К. Жарий, І. С. Перепелиця, І. С. Кононенко, Є. І. Кривцова. Єлизавету Іванівну колектив частенько навідує, запрошує на свята, як, зокрема, й інших ветеранів – учасника бойових дій Ф. В. Біленького, Г. П. Мазуку, Н. С. Солонець, К. П. Перепелицю, Є. Ф. Кулик…
Сьогодні для мешканців Бодакви – роз’їзд, як і сто років тому, відіграє важливу роль, адже залізниця залишається найдешевшим і найдоступнішим видом транспорту для селян. Замінивши наприкінці ХІХ століття водний шлях (тоді до центру повіту Лохвиці бодаквяни добиралися на поромі через річку Сула), стальна магістраль не лише покращила сполучення з навколишніми поселеннями, а й сприяла розвитку місцевого підприємництва. Приміром, у 1828 році поміщик Майоров побудував на території села перший в Україні цукровий завод, потужність якого вже через рік сягала 180 пудів за сезон. З введенням в експлуатацію залізничної дільниці до Ромен 1888-го року обсяги виробництва дедалі зростали. Процвітали ремесла та промисли, зокрема шкіряні, гончарські, ковальські вироби жваво розкуповувалися на міських ярмарках.
Щоправда, до найближчих станцій Лохвиці та Сенчі мешканці Бодакви діставалися спершу пішки чи на возах. Принаймні про існування роз’їзду в дореволюційний період в жодній із «Довідкових книжок з особистого складу службовців Південних доріг» не згадується.
Безсумнівно, необхідність у ньому виникла пізніше, у зв’язку з розвитком місцевого буряківництва. Відомо, що після вступу до ладу цукрового заводу «Сталінська цукроварня» (на станції Сула) у 1928 році на роз’їзді Бодаква побудували бурякоприймальний пункт. Там солодкий корінь вручну завантажували на платформу і відправляли на завод. До сьогоднішніх днів зберігся лише колодязь, з якого робітники тамували спрагу.
У 1991 році роз’їзд обладнали електричною централізацією, а ще через тринадцять років для зручності пасажирів побудували нову посадочну платформу. Щоправда, на цьому модернізація, на жаль, завершилася. Напевно, до маленького роз’їзду в глибинці поки що не дійшла черга ремонтів та оновлень, які нині тривають на залізниці. В очікуванні змін зовнішніх працівники роз’їзду, в свою чергу, працюють на підтримку іміджу залізниці, сумлінно та професійно виконуючи свої обов’язки.
Наталія Васюта