Це був зовсім інший Олег Скрипка — кремезний, суворий з лиця, втомлений і мрійливий. З шашкою та наганом при боці. Соліст групи «Воплі Відоплясова», автор численних мистецьких проектів, театральний актор несподівано постав в образі українського козака, в якому можна побачити святість рідної землі. Проникнув у таємницю часу, щоб зіграти свою роль у міфологізуванні національної історії. Може, і вам так здаватиметься.

Свого часу один відомий львів’янин, художник Роман Турин, казав іншому майбутньому львів’янину та лауреату Шевченківської премії художнику Володимиру Патику: «Шукай, Влодку, своє місто... свій куточок. А знайдеш — і засвітиться воно тобі раз і назавжди, і вже з цим світлом, прояснений, будеш ходити Львовом і малювати його. Шукай до міста свого ключа, чоловіче...»

Луцьк і Рівне відіграють величезну роль у житті і творчій долі лідера добре відомого у Західній Україні гурту «Чорні Черешні» Юрія Поліщука, адже він має диплом почесного жителя міста Рівне, крім того, може сміливо вважати себе улюбленцем усіх лучан. Ми можемо запросто зустріти його на вулицях і у закладах нашого міста — завжди усміхненого і у хорошому гуморі, з купою цікавих пісень і гітарою за плечима. Юрій з задоволенням погодився поділитися з читачами «CITY LiFE» своїми думками з приводу пісенної традиції Волині, сучасного стану культурного і мистецького середовища.

Такої концентрації «наворочених» тіл народний дім «Просвіта» у Луцьку ще не знав — тут уперше відбувся чемпіонат України з фітнесу і бодібілдингу. Для участі у ньому прибули сто сорок вісім спортсменів з дев’ятнадцяти областей України, а також з Києва і Севастополя. Кращі атлети визначалися у дев’ятнадцяти категоріях, чотири з яких — абсолютні.

Якість освіти напряму залежить від рівня умов, у яких вона здобувається. Очевидно, європейські чиновники цю життєво важливу аксіому усвідомлюють краще за своїх українських колег, позаяк те, що, скажімо, у Франції чи Британії називають словом «hostel» (дослівно — «студентський гуртожиток»), на пострадянському просторі нарекли б «чотиризірковим готелем».

Ну, ніяк не забувається гасло «Мир — хатам, війна — палацам». Дарма, що настали часи, коли війна вже виключається стосовно палацу — його беруться возносити після забуття, поєднуючи з хатами. З’єднуватиметься те, що було так жорстоко і несправедливо роз’єднано. У селищі Клевань Рівненської області друге життя настає для замку князів Чарторийських. Ось-ось має розпочатися документальна робота з тим, щоб його включити до європейської програми фінансування реконструкцій історичних пам’яток архітектури. Комісія із Польщі має визначити, скільки коштів потрібно для того, щоб створити тут великий туристичний комплекс.

Коли в XVI столітті лікар-іспанець приписував французькій королеві Катерині Медицейській нюхати тютюн від мігрені, він і не здогадувався, що фактично породжує нові звички в Європі. Невдовзі, наслідуючи свою королеву, до тютюну пристрастився її двір, а ще за якийсь час мода перекинулася не лише на інші верстви населення, а й держави. Власне, мода не стільки на тютюн, як на коробочки (табакерки), в яких його носили при собі.

Перетнувши вкотре за час свого «єврогалопу» кордон Бундесу (або Німеччини), я зі своїми німецькими друзями без будь-яких перешкод потрапила до іншої країни — Великого Герцогства Люксембург. Дорога за маршрутом Трір — Люксембург приємно потішила око своїми краєвидами: гориста місцевість (скелі, сланцеві породи), покрита мішаними і хвойними лісами, з долинними річками та виноградниками, що мирно вживаються з маленькими, просто казковими містечками. Кордон між Німеччиною та Люксембургом пролягає по річці Зауер, що впадає у річку Мозель і є спільною для обох країн.

Тарас та Святослав Силенки — батько та син, обоє грають на старосвітських бандурах. Святослав уперше вийшов на сцену в шість років, він наймолодший старосвітський бандурист в Україні. Пише музику. Тарас навчався при державній капелі бандуристів. З 1997 року грає на старосвітській бандурі. В його репертуарі — думи, історичні, духовні, обрядові пісні.

В одному з листів до поета з міста Дубно Миколи Тимчака Іван Драч вибухнув одкровенням: «Миколо, ти далі пішов від мене». А ще один класик Дмитро Павличко визнав: «Я вожу в машині твою поетичну збірку «Співаниця» і зачитуюся нею». Повірте, ці двоє видатних людей не злукавили. Ну, хіба не афоризми-діаманти такі строфи Миколи Тимчака, як, наприклад: «Не бийте, вуйцю, чорного крота. Він знає завше, де землі болить» або «Нема окроме вогнища народу — воно отут, де світим його ми»?

У XVIII столітті він міг би бути мандрівним філософом. У ХХ-му він — «філософ-рослина», що споживає вуглекислий газ фактів побутової історії рідного Івано-Франківська й околиць, а натомість виробляє кисень інтелектуальної літописної есеїстики. Тарас Прохасько фіксує важливі у його відчутті світу деталі й персонажі. Насправді все це вже стало історією, але ми ще цього не усвідомили. «Людина — істота передусім історична» і «Історій є багато» — ці дві цитати з самого ж Прохаська є, як на мене, ключем до розуміння «дерева» його літератури. Хоча він часом подорожує, але невід’ємний від плоті Станіславова — Франківська. Львів’ян тішить той факт, що теж маємо свого Прохаська: молодший брат Юрко — філолог-германіст, перекладач, есеїст, живе і працює у Львові.