Шановний пане Генеральний прокуроре!

8 листопада 2005 року Європейський Суд з прав людини (далі – Суд) виніс рішення у справі „Ґонґадзе проти України", заява № 34056/02, в якому констатував порушення прав заявниці, Мирослави Ґонґадзе, передбачених статтями 2 (право на життя), 3 (заборона катування) та 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Це рішення набуло статусу остаточного 8 лютого 2006 року.

Констатуючи порушення статті 2 Конвенції (у матеріальній частині), Суд зазначив, що чоловік заявниці, журналіст Георгій Ґонґадзе, у відкритому листі до Генеральної прокуратури України від 14 липня 2000 року виклав ряд фактів стосовно допитів працівниками міліції його рідних та колег щодо нього та спостереження за ним невідомими особами. Він просив провести розслідування цих фактів та вжити заходів для забезпечення його безпеки.

Суд зазначив, що влада, перш за все прокуратура, мали усвідомлювати, що журналіст, який висвітлював гострі політичні теми, опинився в той час один на один з нею.

Суд також вказав, що завдяки своїм повноваженням, наданим законом, Генеральна прокуратура України мала право та була зобов'язана здійснювати нагляд за діяльністю міліції та розслідувати законність будь-яких її дій. Незважаючи на чіткі аргументи, викладені у листі п. Ґонґадзе щодо незрозумілого інтересу до його особи з боку правоохоронних органів, відповідь Генеральної прокуратури була не тільки формальною, але й засвідчила явну недбалість з боку її посадових осіб.

У зв'язку з цим Суд зробив висновок, що скарги п. Ґонґадзе та наступні події, які свідчать про можливу причетність працівників державних органів до його зникнення та смерті, були знехтувані або просто залишені без належного розслідування протягом значного періоду часу. Також не було реагування на факти можливої причетності працівників міліції до зникнення п. Ґонґадзе, коли про це було публічно оголошено. „Той факт, що порушники, двоє з яких були працівниками міліції, були викриті та звинувачені у викраденні та вбивстві журналіста через кілька днів після зміни керівника країни, викликають серйозні сумніви щодо справжнього бажання попередньої влади належним чином розслідувати цю справу", - йдеться в рішенні Суду.

Суд також зауважив, що заявниця скаржилась на те, що розслідування факту зникнення її чоловіка було переведено на тяганину та здійснювалось із суттєвими недоліками. Деякі з цих недоліків були визнані органами влади. Суд дійшов висновку про те, що факти цієї справи свідчать, що протягом розслідування до грудня 2004 року державні органи скоріше намагалися довести відсутність вини вищих посадовців держави, ніж встановити істину обставин зникнення та смерті чоловіка заявниці. З огляду на зазначені висновки Суд вирішив, що у цій справі мало місце порушення статті 2 Конвенції (у процесуальній частині).

Крім того, у цій справі Суд вказав на непослідовність дій правоохоронних органів, які неодноразово спочатку підтверджували, а потім спростовували факт належності тіла, знайденого в Таращі у листопаді 2000 року, чоловікові заявниці. Також Суд звернув увагу на те, що заявниці було відмовлено в доступі до матеріалів справи. Суд дійшов висновку, що ставлення слідчих органів до заявниці та її сім'ї завдало їй серйозних страждань, які прирівнюються до такого, що принижує гідність, поводження. Це є порушенням статті 3 Конвенції.

Стосовно дотримання статті 13 Конвенції Судом було зазначено, що ця стаття Конвенції вимагає наявності на національному рівні ефективного засобу юридичного захисту порушених прав та свобод. Ефективність засобу захисту полягає у наявності на національному рівні можливості надати потерпілій особі відповідну компенсацію. Суд зауважив, що відповідна компенсація може бути призначена за скаргою особи в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України. Проте така скарга має бути подана проти конкретної особи чи осіб.

Засіб захисту виглядає марним, якщо правопорушника не визначено або проти нього не порушено кримінальну справу. Тому відсутність будь-якого результату в розслідуванні кримінальної справи не дає можливості заявниці ефективно використати цей засіб захисту, оскільки на практиці цивільний позов про компенсацію не може бути розглянутий до остаточного встановлення фактів у кримінальному розслідуванні, що триває.

Також Судом було зазначено, що розслідування, котре триває більше чотирьох років, не може вважатися ефективним відповідно до вимог статті 13 Конвенції, які є схожими із зобов'язанням провести ефективне розслідування за статтею 2 Конвенції. Таким чином, заявницю було позбавлено ефективного засобу захисту. Відповідно, у цій справі мало місце порушення статті 13 Конвенції.

Як випливає із статті 46 Конвенції, Україна зобов'язана виконати рішення Суду. Нагляд за таким виконанням здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Виконання рішень Суду має включати відповідні індивідуальні (наприклад, виплата сатисфакції, поновлення чи відкриття провадження/судового розгляду) та загальні заходи (усунення структурних проблем, внесення змін до законодавства).

З тим, щоб виконати належним чином рішення Європейського Суду з прав людини в справі „Ґонґадзе проти України", відповідним органам влади слід вжити заходів індивідуального характеру. Одним із таких заходів могло б стати порушення кримінальної справи щодо неефективного розслідування зникнення Г.Ґонґадзе органами державної влади, зокрема посадовими особами Генеральної прокуратури України, посадовим обов'язком яких було вжиття відповідних заходів. При цьому слід враховувати висновки, яких дійшов Європейський Суд з прав людини у зазначеному рішенні.

З повагою,

Міністр юстиції України

Сергій Головатий

Текст перекладу рішення у справі "Ґонґадзе проти України".

Прес-служба Міністерства юстиції України
Tел. 271-16-76
E-mail: press@minjust.gov.ua