СМОЛОСКИП

Шинкаренко Олег. ЯК ЗНИКНУТИ ПОВНІСТЮ: Збірка оповідань. / Передмова Юрія Ганошенка. 2007. 214 с. (Серія “Лауреати Смолоскипа”). Ціна: 5 грн.

Олег Шинкаренко – молодий автор із Запоріжжя, стверджує, що в дитинстві був вражений казками Вільгельма Гауфа в українському перекладі, що надавало їм особливого жаху, потім – фантастичними історіями з-за кордону. Захоплення незбагненними могутніми силами, які уособлювала література, призвело до того, що у 17 років, будучи повністю дезорієнтованим, він вступив до технічного інституту. Наступні десять років марно намагався стати інженером. Нарешті, отямившись, почав працювати журналістом у місцевій газеті. Зараз здобуває диплом професійного перекладача з англійської і відчуває те саме, що й 13 років тому.

Густо незаселений світ

Ах, дівчинко! Як не соромно! У вашому віці – і бухати!

О.Шинкаренко

Абсурд – твердження, що не має ніякого смислу в межах однієї теоретичної системи, але може мати смисл в іншій.

Якийсь філософський словник

Якось Маша і Вітя з відомого старого радянського фільму-казки раптом непомітно виросли і зрозуміли, що Діда Мороза в казковому лісі знайти легше, ніж сенс у дріб’язковій повсякденності власного життя. Система їхнього життя, як виявилось, містить якусь незбагненну помилку і тому легко руйнується, перетворюється на абсурдний нікому не потрібний діалог про незначуще. Олег Шинкаренко з неабияким письменницьким хистом, майже математичним розрахунком (може інженерна освіта дається взнаки?) і хитринкою в очах відбирає для своїх творів саме такі системні помилки, що дають змогу героям фетишизувати власну алогічність, ритуалізувати власну байдужість і популяризувати власне ж таки божевілля.

Життя, не втрачаючи фантастичності чи навіть фантасмагорійності,  перестає для персонажів бути казкою, традиційним романним середовищем існування чи просто реальністю, а перетворюється на липкий і тягучий у своїй безвиході абсурд, на заплутаний химерний сон, з якого можна перейти лише в точно такий самий сон, який врешті втрачає свої межі й перетворюється на справжній і основний закон існування. І протягом читання збірки потроху стає зрозуміло – таких системних помилок настільки багато, що вони утворюють реальність іншого порядку, в якій будь-яке абсурдне твердження постає найбільшим одкровенням, а ненормальність – єдиним способом пристосування до системи.

Життя постійно дурить персонажів, як розумна Марійка з однойменного оповідання, зводячи їх лише з їм же подібними особинами. Тому й виникає цікавий феномен творів Шинкаренка – хоча тексти переповнені розмовами й діалогами (автор навмисне акцентує на посиленій комунікативності своїх героїв), але все це словесне полотно очевидно розпадається на окремі взаємно не почуті монологи байдужих одне одному людей. Персонажі замкнені всередині власної самотності, наче в темній шафі чи в механізмі пральної машини, звідки будь-які їхні меседжі заздалегідь приречені на непочутість. І ніякий активний бунт проти такого життя принципово неможливий, ніякі зміни чи слова не дадуть відчуття справжності чи значущості, ніякого хепі-енду не буде:

“- Василь Федоровичу, це ж ви якусь казку написали, чи що?

         - Так, саме так. Маєте рацію.

         - То де ж там у вас добрі злих перемагають?

-         Ет чого захотіли! То вони десь ТАМ перемагають...”

І навіть якщо врешті персонаж, втомлений нав’язливими порожніми й повторюваними деталями свого існування, захоче приречено здатися на розтерзання системи (як, скажімо, Марина з оповідання під такою ж назвою), то загальна жага лінчування абсурдно завершиться розмовами про незадоволеність успіхами дітей у школі й розчиниться в черзі за рибою чи в найближчому пивбарі. І нічого не зміниться. Тому й остаточна розв’язка – непритаманний елемент прози Олега Шинкаренка, оскільки вона просто неможлива та, напевно, й непотрібна, головне це процес у його триванні. Саме з цих причин, як на мене, у текстах цього автора майже ніхто не помирає остаточно, а залишається чи то привидом, чи то частиною якогось механізму, чи залишається автором напередодні: “Ось вже котрий тиждень він прикидає, як би це донести до рота ложку супу і при цьому не розплескати жодної краплі. І ще хоче винайти найлегший спосіб мандрувати у часі, використовуючи при цьому тільки мильницю, консервний ніж та шворки від старих черевиків. Але про що б він не розмірковував – весь час приходить до висновку, що не пізніш як післязавтра необхідно вкоротити собі віку”.

Відтак і сам персонаж пристосовується, стає невід’ємною частиною загальної абсурдної системи, її носієм і втіленням. Цим можна пояснити ще одну особливість оповідань – маскарадність. Герой завжди розкривається перед читачем поступово, шар за шаром злушує з себе свої не те щоб несправжні, а скоріше додаткові обличчя й сенси. Завдяки цьому створюється ефект нежиттєвості дійової особи, її певний схематизм та ілюзорність справжності взагалі. Персонажі постають такими собі симулякрами (недарма в одному з творів з’являється персонаж саме з таким ім’ям) самих себе і людини взагалі. Досить часто вибір тієї чи іншої маски теж не залежить від людини:

“- Але ти ж не вибираєш, ким бути – це тебе вибирають!

- Вибір тут взагалі ні до чого!  Просто  ірраціональний світ шляхом перетворення  в  художні образи знаходить своє вираження в об'єктах раціонального змісту! Замість мене міг би бути будь-який інший персонаж у зовсім іншій ситуації, але методом порівняльного зіставлення власник образних трансформацій, або, іншими словами, художній актант,  вирішує, що в даному випадку саме ця раціональність пасує для вираження, трансляції ірраціональної моделі!”

Яскравими домінантами збірки також є її урбанізм та технократизм – назви, незбагненні технічні характеристики та особливості будови найрізноманітніших і найхимерніших приладів чи технологічних процесів постійно зустрічаються на сторінках Шинкаренкових творів, витісняючи людину і створюючи враження штучності всього оточення. Це підкреслюється також і найпоширенішим місцем дії – нетрями переходів міст-мегаполісів, таємними ходами в пивбарах і кафе, традиційною обмеженістю квартирного простору. Людина поступово губиться у всьому цьому і розчиняється. Тому й простий простір (коридор, кімната, сходи) долається надзвичайно важко, з якимись перешкодами, а географічна відстань зникає як така – персонажеві легше поплисти на Землю Франца-Йосипа, полетіти до блакитної зірки, подорожувати в часі й просторі за допомогою книги чи проплавати в череві риби, ніж знайти сірники чи закрити двері в кімнаті.

Перша повноцінна збірка Олега Шинкаренка являє собою свідому деконструкцію суспільного стереотипу як ідеологічного, так і поведінкового. Засобами фантастики та абсурду автор представляє цілу галерею невротичних, самотніх, смішно трагічних і трагічно смішних персонажів, за плечима яких відкривається цілий всесвіт безглуздя, в я кому наша логіка – лише системна помилка.

Юрій Ганошенко