Бліц-інтерв'ю «10 запитань»

«За першої-ліпшої нагоди я старанно «ловлю ґав»!»

1. Чому ви почали писати для дітей?

Це почалося після того, як народилася моя найменша донечка Стефа – тепер їй уже скоро шість. То були такі собі домашні приколи – жартівливий поетичний «супровід» її перших слів, перших кроків:

Принесу сестричці кицю,
будем разом гладити –
лиш скажи мені, сестричко,
як іти й не падати…

Відтак я побачив, що мої старші діти і їхні друзі дуже прихильно на це реагують, тож вирішив дещо оприлюднити. І якраз тоді Леся Воронина запропонувала мені дати кілька текстів для «Соняшника» (то був найкращий український дитячий журнал; на жаль, зараз такого немає). Ну, я і «втягнувся», і писання для дітей мене все дужче почало захоплювати…

2. Що ви вважаєте найважливішим у дитячій книзі?

Усе! В дитячій книзі не може бути нічого неважливого – ідеться ж бо про дітей!

Та все ж най-най-найважливіше – щоби вона була написана, намальована, відредаґована, відкоректована, зверстана, видрукувана, зшита – одне слово, геть усе, що з нею робиться, робилося б ІЗ ЛЮБОВ’Ю!!!

3. Чому всі ваші книги більше адресовані дівчаткам, а не хлопчикам, адже у вас дві доньки та син?

Ну, син у мене найстарший, він уже скоро з татом буде коньячок попивати (жартую)…

А якщо серйозно, то вся справа, напевно, в мені – у тому, що коли народжувалися мої старші діти, я сам ще був у душі «малявкою», «пацаном», мені потрібен був час, щоби психологічно зростися з роллю ТАТА. Входить, що вони – Івась і Ліза – не лише вчилися в мене тому, чому зазвичай діти вчаться у свого тата, але й самі вчили мене бути по-справжньому татом. І вже коли народилася Стефка, я до цього виявився більше емоційно – і творчо – готовий. Тому так природно й вийшло, що скажімо, повість «Стефа і її Чакалка» писалася насамперед для старших дітей, але її героїнею виявилася саме Стефа – бо вона найменша, а отже, і найвередливіша, і найкумедніша…

Івась, між іншим, пише п’єсу, а Ліза написала дуже незлецьку, як для свого віку, повість «Через ліс перейти», де героїнею є так само Стефа; відтак кіносценарій (і зараз вони з Івасем на відпочинку самі знімають за ним фільм, де Стефа виконує одну з головних ролей); а тепер узялася за… детектив! Приклад тата виявився «заразним»…

4. Роботи яких художників-ілюстраторів вам найбільше подобаються?

Мені дуже подобаються ілюстрації до всіх моїх книжок, і я щиро вдячний художникам, які до цього доклалися, – Ярославові Коломійчуку, Марії Кисельовій, Ользі Гавриловій, Уляні Мельниковій.

5. Чи читаєте ви дитячі книги?

Безперечно! Незважаючи навіть на те, що я працюю випусковим редактором дитячого видавництва, і читати дитячі книжки є моїм службовим обов’язком, – я все одно їх читаю і поза роботою! Бо цікаво…

6. Які з ваших книжок найбільше подобаються вашим дітям?

Івася останнім часом найдужче цікавлять мої «дорослі» вірші, так що найперше я щойно написані тексти читаю дружині і йому. Лізі, здається, найбільше імпонує «Стефа і її Чакалка». А Стефа завжди обирає «новеньку» книжечку і вимагає читати їй доти, доки практично весь текст не запам’ятає. Зараз у неї період захоплення моїми перекладами чудовий поезій найкращого, здається, сучасного російського дитячого поета Міхаїла Яснова. Тим паче, у Стефи якраз випав перший молочний зуб, і вона все повторює:

Ура! Відпав зубисько мій!
Тепер я більше не малий!
Ж минулим рожпрошчавшя.
Дорошлий я, на шчаштя…

7. Творчість кого з українських авторів вам імпонує?

Найдужче я люблю «смаковиту» поезію – і дитячу, і дорослу. Якщо мовиться про дитячі тексти, то це насамперед поезії Романа Скиби, «Неслухняники» Сергія Пантюка, «Тьотя Бегемотя» Юрія Бедрика… Два останні – це наразі рукописи, але я дуже сподіваюся, що незабаром вони побачать світ книжками у видавництві «Грані-Т», і ними зможуть насолоджуватися не лише мої діти і діти моїх друзів, але й тисячі українських дітлахів. Бо вони того варті – це тексти, писані з великим «кайфом» і з великою любов’ю!

А щодо прози, то тут поза конкуренцією Леся Воронина – я вважаю її, разом із патріархом Всеволодом Нестайком, найкращими сучасними українськими дитячими письменниками. І ще з мого покоління – Марину Павленко.

8. Яку книгу ви прочитали останньою?

Зараз читаю «Європейську літературу і латинське середньовіччя» Ернста Роберта Курціуса – направду мудру медієвістичну студію. А перед цим прочитав блискучу збірку поезій Петра Мідянки «Ярмінок» і напрочуд цікаву етнографічну студію «Чумаки» нині, на жаль, практично невідомого, але направду класного українського письменника позаминулого століття Григорія Данилевського (між іншим, першого біографа Квітки-Основ’яненка).

9. Що вас стимулює та надихає до творчості?

Любов. І батьківська, і в значенні «кохання», і природна людська любов до світу, який нас оточує, – до кожної билинки, листочка, пташки… Останнє насправді дуже важливе для людини – жити в єдності з природою. На жаль, місто цьому дуже мало сприяє – але природа є й тут; і хай вона, може, не така ефектна, однак усе одно – жива…

10. Нам стало відомо, що ви останнім часом захопилися світом птахів. Чи не думали ви над тим, щоб написати про них книгу?

Це почалося з минулого літа, коли щовечора, доки я був у відпустці, на димар бабусиної хати всідалася дивовижна птаха й починала виспівувати так хвацько, що я ладен був слухати її годинами – якби не кляті комарі… Ось лише ніхто не міг сказати мені, як та пташка зветься – і це мене «завело»!

А потім я як редактор працював з дуже цікавою книжкою Олеся Ільченка «Круки, шуліки, мартини та інші птахи України» – і вона мене ще «простимулювала». Так що тепер я за першої-ліпшої нагоди старанно «ловлю ґав»… І це буває страшенно цікаво – скажімо, коли ми з Івасем фотографували жайворонків чи перегукувалися з перепілками; або коли зі Стефою спостерігали за тим, як рибалочка голуба полює на маленьку рибку, а тоді несе її в дзьобику, щоб годувати своїх діток…

Сподіваюся, що цього року, коли я знову поїду у відпустку на Ворсклу, сорокопуд (а то, виявляється, був один із видів сорокопудів, який уміє наслідувати спів інших пташок!) знову співатиме для мене на димарі бабусиної хати…

Про книжку в цьому контексті я не думав – але принаймні в моїх «дорослих» поезіях пташки останнім часом почали зринати доволі активно. Ось, скажімо, один із нових текстів:

грицики стрибають по дорозі
лузають вишневі кісточки
майже сумовиті майже босі
майже Божі нібито пташки

нібито не кісточкою з вишні
вигодуй крилатих дітлахів
нібито колись не так Всевишній
три хлібини розламати вмів

нібито ж не тільки політати
знаючи до кого ти летиш…
м’якуші солодкої – про свято
кісточки вишневої – з узвиш

а тоді в одвічній насторозі
пилом омиваючись гірким –
грицики стрибають по дорозі
лузають вишневі кісточки

Грициками цих пташок називають у народі, а офіційна їхня назва – костогриз звичайний. Вони завбільшки з горобця, але мають значно масивніший дзьоб, щоб видобувати найулюбленішу для них смакоту – «серединку» вишневої кісточки…

11. Як ви плануєте провести відпустку?

Моя сім’я наочно ілюструє органічну єдність України: я гуцул, родом з Косівщини, а моя дружина – харків’янка, рід якої походить із мальовничих країв неподалік від Охтирки. Відтак половину відпустки ми традиційно проводимо в Карпатах, а половину – на Ворсклі. Карпатську половину відпустки – з походом на Криворівню – ми цього року вже «відгуляли»; а Ворскла з її пташками та з неодмінними мандрівками по древньому Гелону ще на мене чекає…

12. Ваші плани на майбутнє?

Я, власне кажучи, нічого не планую, а пишу те, що мені цікаво, що мені хочеться, що з мене «йде» саме, – і такий підхід до писання маю за єдино можливий. Узяти себе «за жабра», посадити за комп’ютер і змусити писати художній текст – це для мене дикунство! Перекладати (не поезію) чи редаґувати – так і слід, але то робота; а ось писати власний текст можна тільки тоді, коли текст сам береться «писати мене». Якщо можу не писати – то не пишу.

Так що в контексті планів можу говорити лише про те, що вже написане, і я волію його видати. Маю надію, що незабаром побачать світ три мої нові книжки – критична, прозова і перекладна. Критична зветься «Латання німбів», вона готується до друку в івано-франківському видавництві «Тіповіт». Це вибрані статті й есеї за п’ять останніх років – свого роду «авторська» спроба осмислення того, що коїлося в цей час у нашій літературі. Прозова книжка має довгу і дивну назву – «Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича і Олексу Довбуша». Назва ця не моя, а видавнича – таким чином звуться всі книжки з серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т», де вона готується до друку. А перекладна – це моя давня мрія! Це «Практичне котознавство, писане Старим Опосумом» – знаменита «котяча книжка» Томаса Стернза Еліота. На неї давно «облизуються» наші котомани, поезомани й інтелектуалісти – а тепер зможуть нарешті «продеґустувати» українську інтерпретацію цих віршів…