Desiderata в справі нашого правопису | Російсько-українські слов

[/] Російсько-українські словники Про пошук Словники Статті Книжки Правопис Переклади Форум e2u.org.ua Рос. Додано Срд, 01/12/2011 - 21:32 користувачем Kuvalda Євген Тимченко. Desiderata в справі нашого правопису // Украї­на. – Київ, 1925. – Кн. 4. – С. 188 – 192. Невдовзі мають відбутися наради в справі нашого правопису, що в теперішнім своїм стані несистематичности і непослідовности викликає справедливі нарікання в нашім громадянстві. Коли справді має відбутись реформа, а не кластися латки на убогім жупані відомих "Правил", то учасникам нарад перш над усе треба погодитися на певних принципах реформи. Ці принци­пи мусять бути керуючим і міродайним чинником в переведенні дискусій і охороною перед тим, щоб ці дискусії не обернулися в боротьбу особистих уподобань та призвичаїнь з розвязанням пи­тань мітинґово, більшістю голосів, без жадної системи, плановости та підставових умотивувань. На наш погляд такі три принципи треба покласти в основу реформи, і всяку думу, що їм суперечить, треба згори відкинути без дискусії: 1. Кожному звукові (звуковому типові), належить щоб відпо­відала окрема літера, і щоб лічбі звуків дорівнювала лічба літер, инакше кажучи, щоб їх було не більше як звуків і не менше, і щоб одна літера не виконувала функцій другої. 2. В основі правопис має бути загально фонетичним, але в тих випадках, де ми діалектично маємо ріжні фонетичні варіан­ти, то віддавати перевагу тому, що удає правильну фонетичну еволюцію, а не є вислідом пізніших процесів анальогічних. 3. В правопису іноязичних слів віддавати знаками нашого письма як-найдостотніше їх вимову, коли на це дозволяють його графічні засоби, в противнім разі знаками, що найближче відпо­відають звукам того язика, що з нього запозичено слово. З першим принципом вяжеться проблема нашої ґрафіки. Чи нам залишатися й надалі при "гражданці", чи перейти на латин­ку? Лишаючись при "гражданці", повстає питання, як її найліпше пристосувати до нашої мови, згідно з виставленим принци­пом, що проти його маємо такі хиби в теперішній ґрафіці: На звуки дз і дж ми не маємо окремих знаків, звук j ( й ), то ховаеться в ліґатурах я, ю і в знаках ї, є , то виявляється в окремому знакові й (перед шелестівкою на початку і в середині слова та по голосівці в кінці слова). Літера ь не виражає жадно­го звука, а вказує тільки на палятальний відтінок попередньої шелестівки. Ту саму функцію виконують так само літери я, ю, ї, є , що разом з тим мають і другу функцію відзначати два звуки j + a , j + у, j + і, j + е, себ-то цілий склад. Ці їх дві функції не що йно утрудняють ґрафіку зайвими правилами, а мають ще й ті хиби, що 1. затемнюють морфольоґічну суставність слова: б'ю або бю, бою, боїще = б j - y , б oj - i щ, e . 2. спричинилися до відомої ріжноманітної умовности в озна­ченні груп: губний + j ( б ja , б je , б ji , б jy , в ja і т. д.), як це ми ма­ємо в таких написаннях як бя, бє, бю, вя, вю і т. д., б'я, б'ю, б'є і т. д., бъя, бъю, бъє, навіть бья, бьє, бью і т. д., і нарешті 3. з науково-педаґоґічної сторони викликають надзвичайно шкідливе (з нього часом не можуть виборсатися навіть фахові фільольоги) змішування в свідомости літери зі звуком ба навіть зі складом через те, що знаки я, є, ї, ю , в теперішнім уживанні асоціюються цими трома моментами. Ліґатура щ править за літеру двом шелестовим звукам ш і ч. Літера і виконує теж дві функції, то відбиваючи звук і (з ко­лишніх о, е, ѣ , перед j і по j , та з и ji в наслідок стягнення) і звук и (на початку слова з винятком невідомо чому позиції пе­ред н , в слові х і ба, та в випадках діалектичної анальоґії: тін і , відомост і , і т. ин.). Всі ці ґрафічні недокладности і непослідовности дасться легко усунути в такий спосіб: 1. Для звуків дз, дж, приняти знаки сучасної наукової транск­рипції. 2. Знак щ викинути. 3. Звук j , що відіграє в українськім, як і в инших словянських язиках таку важну і самостійну ролю, потрібує конче озна­чення у всіх його позиціях спеціяльним знаком. Історично виро­билося таке означення знаком й , модифікацією знаку и , хоч в інтересах зближення з латинкою, що у нас спостерігаеся з XVI віку, і ідучи за прикладом сербів, та маючи прецедент в ґрафіці Драгоманова і проєктові М. Тулова (Филологическія Записки 1879, IV – V ) можна б сміло упростити його в j , себ-то приняти модифікацію літери і , тим більше що ліґатури я, ю постали з іа, і Ɣ , себ-то і перед голосівками виконувало функцію j . Таким чи­ном замість теперішніх написань я, моя, є, моє, її, його, Юрко, мою можна б писати і просто і одноманітно: ja , м oja , je , м oje , jiji , jo г o , Jyp ко, м ojy . 4. Що до способу відзначати палятальний відтінок шелестів­ки, то в цім питанні ми маємо досі два проєкти, оден Драгомано­ва, що на це вживав літери ь: дьадьо, ньухати, тьагти, синье, день і т. ин.; другий М. Тулова, що перед голосівкою відзначав мякість шелестівки знаками я, ю і т. д., а перед шелестівками і в кінці слова значком ' ; і пише ся j е, ден' . В проєкті Драгоманова та перевага, що він дає на оден спосіб відзначати мякість шелес­тівки, тим часом як Тулов на два. За те Тулівський проєкт має ту перевагу, що не дуже порушує традиційні звички, а разом з тим знакам я, ю, є, ї надав тільки одної функції виражати мя­кість шелестівки перед голосівками а, е, і, у , щоб виразити ту мякість перед о , Тулов уживає знаку ё (кращеб уживати знаку ö , напр.: лöх ). Драгоманівський спосіб відзначати мякість шелестівки перед голосівками з винятком о у нас не прищепився. Причина цього лежить не тільки в забороні від рос. цензури, не тільки в тім, що ця система занадто порушала ґрафічні звички, засвоєні так в росийській школі, як і дотогочаснім українськім писанні, і не тільки в тім, що бракувало впливового й багатого на засоби видавницт­ва, що масою б своїх видань призвичаїло громадянство до нової ґрафіки, а також і в естетичнім і утилітарнім моменті: часте на­писання знаку ь неприємно вражало око і тамувало самий про­цес писання. Розвязати це питання здається нам що можливо в двох на­прямках: в строго науковім, себ-то означувати мякість в оден спосіб у всіх позиціях, напр. значком ' , або компромісовим, але практично може догіднішім способом Тулова — перед голосівка­ми я, ю, є, ї, ö , а перед шелестівками і в кінці слів значком ' , або навіть літерою ь . 5. Літери и треба б писати у всіх тих разах, коли вона відби­ває давні звукі, що відзначалися знаками и і ы , а значить і на початку слів і в злучникові і , і в слові х і ба, і в формах родового, датного та місцевого відм. одн. і іменового та причинового множ.: печ и , відомост и і т. ин., а літери і писати тільки тоді, коли вона відбиває звук і з колишніх довгих ê, ô, ѣ перед j і по j , та в стягнених формах, одже піч – печ и , н і с — носа, д і д — діда, j i x , Poc i ja , добр і з добри j і. В ґрафіці Желехівського слушно розріжнялося і з о і ї з ê , ѣ , бо перед і з о шелестівка не мягчиться, тим часом як перед і з ê , ѣ вона мяка. Тулов замість зна­ку ї , пропонував і , а замість і знак ú , і писав н ú с – носа і н і с — несла. З наукового погляду ці відтінки, що підносяться до двох цілком відмінних звуків і мають ріжні рефлекси в живій сучасній мові належало б заховати і в ґрафіці нашій. Противники цього вказують на ніби практичну недогоду, бо в деяких діалек­тах звуки і і ї поміщалися в вимові; але викидом ї практичні трудности може й не усунуться, бо постане ґрафічне плутання і і и в таких випадках як н і с – носа, с і ль – соли і т. ин. Виходячи з другого принципу, гадаю, належить щоб у нашім правопису відбилася фонетична засада, як вислід історичної ево­люції, напр., ми повинні писати: чорнобр и вий, тр и вога, др и жати, г и рло, гл и тати, а не чорнобр і вий, тр і вога і т. д. на тій підставі, що тут звук и розвинувся з складотворчих р і л , а не з о і е як гадає Лаїк прирівнюючи наші форми до росийських і даючи ос­таннім примат. Далі: через заник слабих ъ , ь в українськім постали нові групи шелестівок, що не їх було давніше, і вони мали свій одмінний розвиток. Так, коли через зникнення ъ , ь стикалися дві однакової артикуляції замкнені шелестівки, то вони упрощувалися в одну, напр.: п j адесят, шісьдесят , дев j адесят , з nja ть десят , шісьть десят і т. д.; м j аки j , мняки j з м j акъкии. Коли стикаються два спіранти близької (зубний і палятальний) або однакової артикуляції, і при тім другий спірант перед шелестівкою, то перший уподібнюється в артикуляції другому, а другий при тім зникає, напр.: сьс , шьс > сь : руський з русьский , міський з місьский , а це з містьский , товариський з товаришьский , чеський з чешьский , наський з нашьский і т. ин. зьс , жьс > зь : кавказький з кавказьский ; вразький з вражьский , музтво (музьтво) з мужьство, мнозтво з множьство (форми: мужество , множество, церковно-книжні). Різдво з рожьство через сту­пінь розство>розтво>роздво ( т між двома голосними перейш­ло в голосний д ). А в тім разі, як за другим спірантом стоїть голосівка, то звичайно він заховується, напр.: ссати з съ c ати. Коли стикаються зубні, замкнений і спірант, то утворюється відповідний африкат; так, напр.: тс (т'с') > ц (ц'): багацтво з багатьство , багацько з багатьско , брацтво з братьство , діцький з дітьский , свіцький з світьский ; дванацять з дванатьцять , а це з дванадьсять. д c (д'с') > дз (д'з') внаслідок асиміляції с попередньому д : сусідзтво з сусідьство, сусідзький з сусідьский. Коли африкат ч себ-то тш, стикається з замкненим т , то утрачує перше т (себ-то замик), і група упрощується в шт : по­штивий з почьтивий (потштивий). Г рупа ст + шелестівка, з винятком груп стр (страх) і почасти стк з стьк (хустка, пустка, кістка, але невістка; в словах як пу­стка і т. д. т затримується певно під упливом форм споріднених: пустий, хустка і т. п.) упрощується в с + шелестівка, напр.: скло з стькло, щасливий з щастьливий; пісний з пістьний, вісник з вістьник, шісьнацять з шестьнадьсять. Д зникає, як середній член тришелестової групи, з винятком груп здр і здв напр.: кожний з кождьний , пізно з поздьно , милосерний з милосердьний . В групі здк , під упливом споріднених форм д звичайно затримується, напр.: гвіздка́ з гвоздька́ , хоч діалектично гвізка ́. В зникає між двома шелестівками, напр.: півтора з пів-втора (полъвтора), перший з первший (пьрвьший), черцю з червьцю , об j азати з обьв j азати , зjалити з зв j алити , обітріти з o бв j ітрити (обв ѣ трити), звязати з зjазати , а це з съв j азати і т. ин. Л зникає в групах слн , сльск , напр.: умисний з умисльний , Радомиський з Радомисльский. Н зникає в групах знл , знк , рнц , рнч , напр.: боязливий з боязньливий, боязкий з боязнький , черця з черньця (при ченця ), горця з горньця (при горнець ), черчик з черньчик (при ченчик ). Коли стикаються с , з з ч , або ш , ж з ц , або т з ч , або ж , ч з ц , то перший звук уподібнюється другому в артикуляції і діалек­тичне в фонації. Уподібнення в артикуляції як загальноукраїн­ське, мусіло б увіти в правила правопису; напр.: крашче з красче , вужче з вузче , j іжджу з j ізджу , касці з кашці ; нізці з ніжці , очче з отче , кацці з качці . Пом'якшення ш , ж , ч , що ми достерігаємо в деяких формах діалектично, не повинно б мати місце в правилах загально­українського правопису. Виходячи з третього принципу не слід би писати ла , ло , лу , в іноязичних словах запозичених пізніше XIV віку. Це тим, що наше ль , ближче до l ніж велярне л , а з другого боку і вухо ук­раїнське приймає чуже l як ль , тим часом як російське як л ; довід на це в людових запозиченнях з инших язиків, напр.: блякавз , ляда , ляк , лямпа , лямпарт , плян , пляц , баляси , бі­лет , шпалери , холера , льоник , льос , льох , люнт , люшня , плюндрувати , літера , публіка , Ліберія , лібра , літра , салітра , баль , рашпель , дишель , шальвія , і навіть стодоля при пл. stodo ł a , паляц (Чуб. II , 167) при пл. pa ł ac . Одже закінчуючи наші desiderata ми ще раз заакцентовуємо, що в нашім правопису мусять найти собі місце загально-укра­їнські фонетичні зявища. В правопису фором, що мають говірково ріжні варіанти, треба дати перевагу, на наш погляд тим, що удають фонетичний розвій, а не анальогічні утворення. Так, напр.: треба б дати перевагу формам: синов и проти синов і , печ и у всіх відмінках, де це и з колишнього и і т. ин. Що ж до питання, чи писати ся разом з дієсловом, чи ні, то це питання ґрафіки, значить цілком конвенціональне, річ ґрафіч­них звичок: в цьому ми можемо піти або з усіма иншими словянами, або тільки з росіянами. Ідучи з росіянами, треба б виясни­ти, між иншим, як писати годило б ся чи годилобся, чи украї­нець мусить переробляти свою форму цього виразу на подібну до російської: годилося б? © 2011 r2u.org.ua