ОНОВЛЕНИЙ ТЕАТР НА НОВІЙ СЦЕНІ

Газета «Демократична Україна» від 29 січня 2010 року №4(23791)
Драма Івана Карпенка Карого «Безталан­на», схоже, переживає нині друге народжен­ня на сцені українських театрів. Ще свіжі враження в тих, хто бачив у липні прем'єру в Київському театрі юного глядача(постановка Костянтина Дубініна, а щойно відбулася ще одна прем'єра цього ж твору, якою озна­менував відкриття власної сцени Новий ук­раїнський театр.

Перше, що впадає в око, яке кинуло погляд на афі­шу,— цей мало ще відомий у Києві колектив, так само, як і ТЮГівці, вирішив повернути п'єсі її первісну назву — «Безталання», котра була змінена внаслідок редактор­ських правок у виданнях і перевиданнях.

Якщо, прочитавши афішу, ви зацікавились і пересту­пили поріг будиночка на вулиці Михайлівській, перший поверх якого займає театр, будете знову-таки вражені. Насамперед тим, що коли у камерній, на 40 місць глядачевій залі згасне світло, з-за лаштунків вийдуть не прос­то молоді, а молодюсінькі актори. «Вони ж іще підліт­ки»,— подумалося. І, чесно кажучи, не одразу призвича­їлась до таких юних облич у ролях не лише молодих, а й літніх героїв.

Та через деякий час зрозуміла, що більшість виконав­ців майстерно перевтілилась, і образи в них вийшли достовірні. Просто трактування ролей дещо інше, не стереотипне, а своє, сказати б, з точки зору людини XXI століття. Скажімо, в образі Варки (артистка Ольга Сова) вгадуємо риси не тільки фатальної жінки-спокусниці, а й примхливої сучасниці, можливо, доньки замож­них і впливових батьків. Вона прагне підкорити собі всіх і вся. Софія ж — її антипод у всьому: до речі, на відміну від інших постановок п'єси, тут вона не висока та струн­ка, а середнього зросту огрядна білявка.

Виконавиця ролі Софіі — Аліса Гур'єва — зуміла пе­редати певну еволюцію поведінки своєї героїні: від на­ївності, намагання догодити лихій свекрусі до рапто­вого прозріння, що пробудило в ній жіночу гордість, непокору.

Якщо говорити про персонажів старшого віку, Іван, батько Софії у виконанні Романа Божка, якийсь ненату­ральний вийшов. Не допомагає ні старечий ціпок, ні ка­пелюх, насунутий на очі, ні окуляри. А от Ольга Білоног, котра грає матір Гната — Анну -~ влучила в самісіньку ціль. Молодість не завадила актрисі з психологічною глибиною втілити образ жінки неоднозначної, але у вда­чі якої гору бере зло.

Узагалі вистава Нового українського театру, як сказав її режисер-постановник і художній

керівник цього колективу Віталій Кіно,— поза часом. Тут бачимо і чу­ємо перегук епох. Його

уособлюють пісні групи «Океан Ельзи», що наче ведуть постійний діалог із українськи­ми

народними мелодіями. У костюмах героїв також ба­чимо сучасні фасони й стилізацію під

традиційне на­родне вбрання.

Несподівано вирішена фінальна сцена, у якій присут­ній не лише трагізм. Після того як дівчата й хлопці запа­люють свічки у лампадах і журливо співають: «Причару­вала серце і душу...», починаються вечорниці, де знову люди звеселяють душу. Такий хід режисер пояснив тим, що не хотів, аби вистава закінчувалася на цвинтарі се­ред могил, бо все одно життя триває...

• — Ми відкрили цю сцену прем'єрою «Безталання» в грудні минулого року,— розповідає Віталій Кіно,— але театр заснований давно. Мабуть, деякі глядачі пам'ята­ють, що наша назва промайнула на афішах інших сто­личних театрів. 12 років тому ми створили свій перший комерційний проект. Ним стала комедія «Європа може зачекати» за п'єсою Е. Скріба, яка йшла на сцені Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Цей проект мав довести людям, здатним підтримати нас матеріально, що ми зможемо створити театр, який принаймні трохи відпрацьовуватиме вкладені гроші. Далі чергувалися різні періоди — і цілковитої тиші, й праці на різних сце­нічних майданчиках, і численних гастролей світом. Ідея поновити Новий український театр виникла, коли мину­лого літа я випустив свій перший акторський курс у Ки­ївському коледжі театру й кіно. За чотири роки навчання студентів ми поставили кілька вистав. їх тепло сприйма­ли глядачі й театральні критики. Вони казали: «Мусите обов'язково працювати». І я погоджувався з ними, але де? Минулого сезону зіграли кілька спектаклів у театрі «Сузір'я», котрий тимчасово надав нам притулок. Проте там сценічний майданчик активно задіяний. До того ж я розумію, що наш колектив не вписувався у той формат, оскільки «Сузір'я» — театр зірок, а в нас працюють мо­лоді актори. Тому треба було шукати інші сцени або від­кривати власну. Ми пішли іншим шляхом і знайшли це приміщення на Михайлівській, куди запрошуємо всіх чи­тачів вашої газети.
• — До речі, як вам пощастило «оселитися» в цен­трі? Адже київська міська влада не надто прихиль­на до закладів культури.
• — Коли займалися пошуками, вимальовувалось бага­то різних варіантів. Доводилось зважати на важливі для нас чинники. По-перше, ціни: оренда — то величезні гроші. По-друге, не кожне приміщення можна переоб­ладнати під театр, особливо якщо там усе перебудова­не під офіс — зі стелями, підлогою, кахлем. Після трива­лих пошуків зупинили вибір на цьому приміщенні, воно відразу привернуло нашу увагу. Господарі цього приват­ного будинку погодилися здати перший поверх нам в оренду. Ми їм за це вдячні, адже не кожен погодиться на те, щоб його будівля стала публічним місцем.
• — Тепер поговорімо про ваших акторів. Я вва­жаю, що замало їх назвати молодими, вони зов­сім юні...
• — Так, відрізняємося тим, що ми, можливо, наймо­лодша трупа у Європі, а може, й у світі. Середній вік на­ших акторів — 19-20 років. Проте граємо серйозну дра­матургію. Приходьте до нас на вистави за творами Чехова, Шекспіра! Маємо в репертуарі кілька дитячих спектаклів. Цікаво, що часто саме дитячі казки роблять театрові рекламу. Приміром, у новорічні дні на денні ви­стави разом із дітьми приходили їхні батьки, і тепер во­ни відвідують наші дорослі спектаклі, що для колективу Нового українського театру є надзвичайно цінним.

Тетяна КРОП

«Беззащитные существа» в «Новом киевском театре»

Текст Марыси Никитюк

Маленькие чеховские трагедии

в теплом юморе

беззащитно юных актёров

вновь родившегося талантливого Театра

19 декабря 2010 года ученик Эдуарда Митницкого — режиссер Виталий Кино — открыл на улице Михайловской 24-ж на базе своего выпускного актерского курса из Киевского театрального колледжа «Новый украинский театр», в репертуаре которого пока три дипломных спектакля: «Бесталанная» (И. Карпенко-Карый), «Шекспириада» (В. Шекспир) и «Беззащитные создания» (А. Чехов).

Спектакль «Беззащитные существа» построен на основе рассказов А.П. Чехова, разворачиваемых в цепи эпизодов. Отдельные фрагменты постановки выдержаны в стиле немого кино: рябит зеленый стробоскоп, и актеры под веселую водевильную музыку нервно двигаются, машут руками и пляшут. Спектакль состоит из девяти рассказов-миниатюр, самой сильной из которых является собственно «Беззащитное существо», где Евгения Мирошниченко в роли госпожи Щукиной (приставучей бабы, которая едва не доводит до инфаркта банкира Кистунова — Егор Снигир), создает неповторимо гротескный образ а-ля «Шапокляк». Основная составляющая актерского дара Е. Мирошниченко — смелость. Она не пытается быть красивой, подобно многим девочкам-актрисам, заботящимся о том, чтобы хорошо выглядеть на сцене, она кривляется, куражится, гримасничает — и в итоге перед зрителем предстает непривлекательная, но чертовски достоверная баба, которую хочется удушить не только Кистунову, но и всему залу. Егор Снигир, сыграв до этого непутевого влюбленного Максима Кузьмича в «Женщине без предрассудков» и горе-писателя в «Загадочной натуре», здесь был упоительно смешным и трогательно тревожным.

Несколько натянуто звучит начало спектакля, когда актеров приглашают пройти кастинг на фильм «Беззащитные существа», это, безусловно, сюжетная смычка для разрозненных чеховских этюдов (и она поддержана кино-вставками и перебивками дублей), но смычка все-таки схематическая и техническая, лишенная хорошей смысловой пластики. Однако этот спектакль приносит много чистой радости и смеха, хотя и не без горечи, ведь жизнь, как известно, по-чеховски — не малина, а зеленый, недоспелый, кислый крыжовник. И эпизоды «Слова, слова, слова», «Анюта», в которых Алена Сорока сыграла наивных и трагически опытных непутевых женщин, горькими дырами на вылет зияют во всем этом водевильном балаганчике. Добрые интонации «Нового украинского театра» превращают едкий чеховский сарказм — в добродушный юмор, согревая маленькие трагедии теплом душевной иронии.

Сказать по правде, в коллективе юных выпускников наиболее привлекает их легкость, творческий авантюризм, невозмутимость и бьющая через край энергия. Это, в лучшем значении этого слова, студенческий театр, немного еще наивный, но уже очень яркий, в нем столько же азарта, сколько и перспектив, а какие из них сбудутся, покажет время.

«ТЕАТР ТРЕБУЕТ ДЕНЕГ, КАК МАШИНА – БЕНЗИНА»

№ 40 от 02.03.2010г.
«ТЕАТР ТРЕБУЕТ ДЕНЕГ, КАК МАШИНА – БЕНЗИНА»

«Газета…» вияснила, как живется в столице частным театрам и может ли театр в нашем городе быть бизнесом

В театральных кругах жалуются на безденежье, ищут спонсоров, но продолжают работать. Более того, в конце прошлого года открылся еще один частный театр. Выходит, воз­можность, при желании, можно най­ти. Но есть ли у молодого коллектива перспективы?

«Новий український театр» открылся на Михайловской улице, за рестора­ном «Ле Борщ», на первом этаже ста­рого дома в глубине двора. Если те­атр начинается с вешалки, то она здесь необычная: в фойе очень тес­но, а потому гардероб - на потолке, куда вашу шубу поднимают на длин­ном шесте. На афише - шесть назва­ний: три детских спектакля и три («Безталанна», «Беззахисні створіння», «Шекспіріада») - взрослых. Чтобы узнать, каково это - открыть свой театр, «Газета...» встретилась с директором и художественным руко­водителем театра Виталием Кино.

-  Виталий Анатольевич, вашим актерам в среднем по 20 лет - это выпускники театрального колледжа. Попался талантливый курс, с кото­рым не хотелось расставаться?

- Смешно, но театр возник из же­лания не быть обманщиком. Ведь я им четыре года говорил: «Вот вы при­дете в театр,-а потому должны хоро­шо учиться». И вот- выпуск. Но в ка­кой, собственно, театр они придут? Ведь сейчас в Украине перепроизвод­ство артистов - актеров выпускает любой областной университет, чуть ли не ПТУ. Куда им деваться? Получа­ется, я врал, когда говорил: «Придете в театр». И я подумал: «Ну, рискнем».

- Итак, театр начинается...

- С идеи, с желания это сделать.

- Как в любом бизнесе?

-  Ну, это не то же самое, что ки­оск с пивом открыть.

-А в чем разница?

- В объемах...

-  Объемы у вас тут не намного больше киоска с пивом!

- Я имею в виду объем и качество затрат. Здесь другая ответственность. Там ты отвечаешь только за пиво, что­бы оно у тебя не скисло. А тут - за тех, кого приручил. И я вынужден совме­щать художественное руководство и директорство, что иногда разрывает мозг на части.

-  Куда должен обратиться тот, кто хочет создать театр?

-   Никуда! Надо оторваться от кресла и найти место для театра.

- Как вам удалось найти место в самом центре Киева?

- А вы пробовали  искать? Таких мест много. Забавно, что мы нашли прекрасное помещение даже в од­ном дворе с известным киевским театром «Сузір'я». Хорошее место, но два театра в одном дворе - это уж слишком.

- А что тут раньше было?

- Офис. Весь центр Киева - офи­сы, а такое помещение театром быть не может. Но тут, когда мы увидели эти высокие неиспорченные потолки, деревянный пол, поняли: в этом про­странстве театр может жить. Прежние хозяева - сами люди творческие, за­нимались дизайном, вложили в это помещение много идей, которые ока­зались близки нам, и не понадоби­лось делать суперкапитальный ре­монт.

- Из чего платите за аренду, ком­мунальные услуги?

- Зарабатываем спектаклями.

-  В зале 30 мест, билеты по 40 гривен. Много ли заработаешь? Во­обще, можно ли назвать театр бизне­сом?

-  Если это и бизнес - то пока убыточный. Заработок от спектак­лей уходит на зарплату артистам. А я, между прочим, здесь зарплату не получаю. Это театр-дом, театр-се­мья. Все делают все. Я, например, могу и полы помыть, и работать как осветитель или звукооператор. Мы инвестируем в наш «бизнес» свой труд - больше особо и нечего инве­стировать. Наш единственный спон­сор - публика.
Справочная «Газеты…»

Виталию Кино 41 год. Закончил ак­терское отделение Театрального колледжа в Днепропетровске, ре­жиссерский факультет Киевского те­атрального университета (мастер­ская Эдуарда Митницкого) и аспи­рантуру при этом университете. Ставил спектакли в Театре драмы и ко­медии на левом берегу Днепра («Ев­ропа может подождать!»), Театре имени Франко, театре «Серебряный остров». Сейчас руководит театром и ведет актерский курс в Колледже театра и кино.

История вопроса

Частные театры - киевская традиция

Сегодня в Киеве есть еще один кол­лектив, возникший на основе актерско­го курса, - Новый драматический театр на Печерске (их педагог Александр Крыжановский и стал руководителем театра). Похожая ситуация - с так назы­ваемым «курсом Богдана Ступки», ко­торый уже имеет признаки нового теа­тра. Но частных театров у нас немного. Самый известный - «Браво», создан­ный 20 лет назад актрисой Любовью Титаренко. И многие театры, ныне госу­дарственные, рождались именно как частная инициатива. Например, Театр на Подоле или Театр на левом берегу, которые в просторечии часто именуют Театром Малахова и Театром Митниц­кого. Кстати, и флагман отечественной сцены - столичный Театр имени Фран­ко - создан 90 лет назад как семейный бизнес Гната Юры и его братьев Алек­сандра и Терентия. А их мама варила на всех обед - ведь первое время театр кочевал. Лишь потом государство при­брало театр к рукам, а позже даже уво­лило часть родственников Юры, чтобы не поощрять «излишнюю семействен­ность».

Газета «СУФЛЕР» за 1-14 березня 2010 року

ВІДВЕРТА РОЗМОВА ПРО НОВИЗНУ НОВОГО
Інтерв’ю з Віталієм Кіно, художнім керівником
 НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

Журнал «Театрально-концертний КИЇВ» 3-4’2010
Надія Соколенко
Театр по-юнацьки…

Центр мистецтв «Новий український театр» було засновано 1998 року Віталієм Кіно, Анастасією Кононенко, Марією Портниковою, Олександром Гайдуком та Марією Шрайбман для здійснення незалежних і(в перспек­тиві) финансово успішних проектів-вистав. Але давався взнаки брак власного приміщення. Торік Центр нарешті розпочав повноцінну діяльність завдяки Віталієві Кіно, а основу трупи склали вихованці Київського Коледжу театру і кіно - Роман Божко, Аліса Гур'єва, Ольга Білоног, Ярослав Гончар та інші.

Домівкою театру став приватний будинок на Михайлівській, 24-ж. За­раз «нові» вже мають у репертуарі спектаклі як для дітей, так і для дорослих. Увазі наймолодших пропонуються вистави підрозділу Центру мистецтв - театру «Божа корівка» («Сонечко») за творами Олександра Пушкіна, Марка Кропивницького, Григорія Остера та Сергія Козлова.

Репертуар для дорослих склали: вирішений у стилі німого кіно спек­такль «Беззахисні створіння» за опо­віданнями Антона Чехова, дайджест «Шекспіріада», в якому заміксовані уривки з п'єс Вільяма Шекспіра - найвідоміші дуети Ромео та Джульєтти, Отелло й Дездемони, Гамлета й Офелії, короля Ліра та його трьох дочок. Останньою  стала постановка «Безталання» за 1ваном Карпенко-Карим. П'єсі повернено  первісну назву, від якої письменникові довелося відмовитися через цензурні утиски, дія супроводжується  музичним рядом зпісень гурту «Океан Ельзи».

Звичайно, виконавцям, яким лише по 19-20 років, ще належить шліфувати акторську майстерність. Попри все, театр уже має свого глядача. У планах - розширення репертуару. Як писав російський поет Володимир Маяковський, «якщо зірки запалюються на небі, значить, це комусь потрібно?..»

№1-2 за 16.01.2010 р. Віяння у виявах Петринська Наталя  Киричук Олександра Євтушенко Олександр  Бентя Юлія Злобіна Тамара Синицька Олена Харчук Роксана  Розмаїття культурних трендів минулого року в усій своїй строкатій красі, мінливості й оманливості   Теорія твердить: щоб вхопити напрям розвитку певного явища чи процесу, слід почати з пошуків спеціально навченого «трендсеттера». Так називають тих, хто, якщо пояснювати спрощено, схоплює або навіть визначає, якого кольору спідниці носитимуть наступного року і яка форма пляшки шампуню краще продаватиметься. Однак практика доводить: в Україні моніторингом трендів майже ніхто не займається. Тому залишається відфільтрувати крізь призму новаторства загальні культурні процеси, покластися на інтуїцію й уважно стежити за тим, що відбувається на нашому «культурному фронті». А там, перефразовуючи Ремарка, зміни таки є – іноді приємні, а подекуди й не дуже. Й попри те що загальний «вердикт» невтішний – 2009 рік виявився для культурної галузі стагнаційним – і цей стан анабіозу розбавляє хіба що поодиноке мистецьке донкіхотство, певні вектори змін окреслені жирним маркером. Автори Тижня спробували їх виокремити й описати. ТЕАТР Основний тренд в українському театральному світі – виживають тільки великі. Для початку – лише жорстока столична статистика. Театр імені Франка торік видав на-гора сім свіжих вистав, стільки само й Театр на Подолі. Російська драма імені Лесі Українки та театр «Сузір’я» – шість. Ці театри – абсолютні рекордсмени за кількістю торішніх прем’єр і зразкові приклади виживання в умовах кризи. Натомість маємо «Вільну сцену» Дмитра Богомазова без нових рядків у репертуарній афіші, жодного поповнення в театрі «Актор», Театрі пластичної драми на Печерську, театрі «Золоті ворота», театральній компанії «Бенюк & Хостікоєв», завжди комерційно успішному театрі «Колесо» на Андріївському узвозі, Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Загалом сильні страждають не менше за слабких, але великим і державним у кризу живеться все ж таки трохи легше. З новим театром! Найбільша несподіванка минулого театрального року – відкриття Центру мистецтв «Новий український театр». Засновник і художній керівник – режисер Віталій Кіно, актори – випускники його курсу в Київському театральному коледжі. Власне, тут два театри в одному. Перший – «Божа корівка», в репертуарі якого зараз три дитячі вистави («Івасик-Телесик», «Як Левенятко і Черепаха пісню співали», «Зимова казка») та святковий новорічний ранок. Другий – театр із цілком дорослими, серйозними перспективами, у якому з моменту відкриття (перша вистава відбулася 19 грудня 2009-го) йдуть «Безталання» за майже однойменною п’єсою Карпенка-Карого, трагедійна компіляція «Шекспіріада» та «Беззахисні створіння» за оповіданнями Чехова. Три «уроки трагедій» (так позначено жанр «Шекспіріади») і три кити сучасного театрального репертуару: своя, західноєвропейська та російська класика.

Газета «Голос України», 2009,19 грудня.

Нові таланти і старе „Безталання”.

„Сьогодні Центр мистецтв „Новий український театр” запрошує на відкриття своєї невеличкої, але затишної сцени – в старовинному будинку в самому серці Києва (вулиця Михайлівська, 24-ж). Відкриється театр виставою „Безталання” за п’єсою І. Карпенка-Карого. Старенька п’єса, але досить актуальна! Прем’єра відбулася ще на сцені столичного коледжу театру і кіно, де навчалися молоді актори. Та тепер вони намагаються зробити крок уперед, а може, й не крок, а цілий стрибок. От і запропонували публіці своє творіння, „трагедію долі”. Саме так охарактеризував виставу художній керівник театру та режисер В. Кіно. Кохання, заздрість, підлість, гординя, зла неминучість долі – все це побачить глядач під сучасний акомпанемент. Який саме – поки що це залишиться загадкою... Повинна ж бути інтрига! У репертуарі театру є вистави для дорослих і для дітей. Актори театру – юні, емоційні, гарячі, амбітні, ще вчора – акторський курс, сьогодні – театральна трупа, а завтра, можливо, зірки київського театрального простору... Хто знає?”

Олялясова С.

Газета «ДЕЛОВАЯ СТОЛИЦА», №07 (457) от15 февраля 2010р.
Виталий Кино:
«Каждый наш спектакль имеет особую изюминку»

На улице Михайловской, 24-ж, открылся Центр искусств «Новый украинский театр». На этой неделе, 19 и 20 февраля, коллектив представит спектакль «Беззащитные существа» по мотивам рассказов Ан­тона Чехова. 0 новой труппе и ее премьерах рассказал художественный руководитель, основатель и главный режиссер Нового украинского театра Виталий Кино.
с Виталий, как возникла идея создания театра в столь неодно­значний период?
—     На самом деле колектив сформировался еще в 1998 году, но просуществовал совсем недолго. Тогда я много преподавал — в институте имени Карленко-Карого, Киевском колледже театра и кино. Но в прошлом году, когда состоялся выпуск моего очередного актерского курса, совершенно спонтанно появилась идея восстановить давний проект, творчество которого вьізвало интерес как зрителей, так и критиков.
с По какому принципу подбирается репертуар?
—        Спектакли камерные, адаптированные для зрительного зала на 40 человек. Это в первую очередь пьесы украинских авторов, в частности «Безталання» Ивана Карпенко-Карого. Кроме того, мы поставили произведения Ан­тона Чехова и Уильяма Шекспира. На данный момент в нашем репертуаре три спектакля для взрослых и четыре — для детской аудитории. Мы старались сохранить класические тексты. В то же время за счет актерской игры, определенных сценических находок постановки получились современными и живыми. Впрочем, такой подход к классике — наше творческое кредо.
с Вероятно, зтот принцип отражается и в декорациях к пред­ставленням?
—     Вообщем, да. Декорации весьма условны, их немного, но на сцене в основном настоящие предметьі обихода, которьіе имеют прикладное пременение в процессе действия.
с Жанр спектакля «Беззащит­ные существа» вы определили как «немое кино». В чем особенность зтой работьі?
—     Постановка создана на основе десяти рассказов Антона Чехо­ва о любви, которые представлены в зстетике немого кино. Спектакль стилизован под нача­ло прошлого века, поскольку, на мой взгляд, в чеховских рассказах много юмора, напоминающего фильмьі Чарли Чаплина. Соответственно, в «Беззащитных существах» звучит музьїка из черно-белых фильмов. Каждая наша постановка имеет особую изю­минку. Так, зрителей «Безза-
щитных существ» ожидают кулинарньїе сюрпризьі.
Веседовала Елена Жукова

ГАЗЕТА «ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА»  від 10 вересня 2010 року Тетяна КРОП Це здається якоюсь грою уяви: до театрального фойє «влітає» дівчинка-горобчик і запевняє всіх, що вона і є та сама Піаф, псевдонім якої теж перекладає­ться з французької як «горобчик». Шокований глядач, чесно кажучи, повірити не в змозі. І раптом з глядачевої зали владно лунає той знайомий, сильний і пре­красний голос Примадонни шансону. «Ні, я не вона!» — кричить актриса,— вонА— там!» І веде присутніх на поклик того голосу. Так розпочинається прем’єрна ви­става «Сім чудес маленької Піаф» у київському Ново­му українському театрі. Літературний матеріал, який ліг в основу цієї сценічної робо­ти, складається з фрагментів книг письменниці й перекла­дачки Наталії Кончаловської, двоюрідної сестри співачки — Симони Берто, журналіста Сильвена Райнера. Ніби ми знаємо про цю жінку все, але знову і знову вона постає такою дивовижною, незбагненною, земною й небесною... Таємницю Едіт чудово збе­рігає виконавиця головної ро­лі — 20-річна актриса Олена Сорока, чий юний вік спричи­нив і плюси, і мінуси в роботі над виставою. Труднощі поля­гали, звісно ж, у відсутності необхідного для розуміння ге­роїні життєвого досвіду. Але за допомогою режисера-постановника вистави Віталія Кі­но цю прогалину намагалися заповнити. Окрім надійної ре­жисерської руки, Олені допо­могли в роботі знання, здобу­ті завдяки книгам про театр та й загалом про людські долі. У процесі репетицій визріло рі­шення: виконавці ролей — Олена Сорока та Євген Авдонін — мають, відстороню­ючись від особистого досвіду, зрозуміти й зіграти ті ситуації, які є. І вони працюють саме так: щось виходить, щось не дуже, проте у щирості артис­там не відмовиш... Олена і Євген знову пережи­вають у властивій тільки їм ма­нері ті життєві колізії, котрі при­мушували їхніх персонажів раді­ти, сумувати, бути щасливими, зневірюватись. Оце юнацьке незаштамповане й незашорене відтворення людського буття надає виставі неповторної сві­жості й ексклюзивності. Кого грає Олена — стає зро­зуміло від початку вистави, а Євген? Студентові-третьокурснику Київського коледжу театру й кіно, для якого цей спектакль став сценічним дебютом, випа­ло втілювати всіх чоловіків, у яких закохувалась полум'яна Едіт. Нелегка місія, до того ж і слів у його ролі — обмаль. Тому грати доводиться здебільшого поглядами, жестами, за допо­могою пластичних прийомів. Олена ж, навпаки, серед складнощів праці над роллю називає і велику кількість тек­сту. Адже матеріал треба було і вивчити, і пропустити крізь душу. Кожна розповідь, ви­мовлена від імені Піаф,— це окрема сторінка біографії легендарної співачки. І вона зву­чить, як сповідь. Своєрідним прийомом вистави є спогади-діалоги. Едіт пригадує репліки, котрі вона чула від Луї Лепле, Реймона Ассо, Марселя Сердана, і інколи переказує їх са­ма, а часом їй вторить парт­нер. Почергово вони відрива­ють листочки календаря з пам'ятними датами. А пісні, чи звучать вони у ви­ставі? А як же без них! Без­смертні й вічно молоді мелодії є героями вистави. їхні акорди оживають тоді, коли слів заба­гато і слід зробити паузу. Гля­дач слухає, згадує, можливо, пізнає нове або відчуває нос­тальгію, а на екрані одна одну змінюють світлини з обличчям Жінки, яка співає. Ці сцени схо­жі на сеанси незримого спілку­вання душ — наших та її. Нині в київських театрах полюбляють ставити спек­таклі про Едіт Піаф. Мабуть, ця тема є невичерпною? Чи треба далі її продовжува­ти? — запитую у режисера-постановника вистави «Сім чудес маленької Піаф», художнього керівника Нового українського театру Віталія Кіно. Я думаю, творців  вистав приваблює надзвичайно яскра­ва особистість французької співачки. У наш час багато хто здобув популярність через якісь шоу, попсу, часто невисокого ґатунку. А от справжніх кумирів бракує. Тому до світла, яке во­на випромінювала, не переста­ють тягнутися. Хоч і дещо пара­доксально те, що чи не в кожно­му київському театрі йдуть ви­стави, присвячені людині, котра ніколи не бувала в наших краях і не уявляла, що ми, такі, тут живемо. Та, мабуть, незабаром з'являться на наших сценах й інші цікаві постаті. Ставлю запитання й викона­виці головної ролі: Олено, якою постала Едіт у Вашій уяві? Я вважаю її не дуже щас­ливою жінкою. Мені її шкода. Пі­аф опинилася перед вибором: або особисте життя, або твор­че. Вона вибрала творчість і до­рого за це заплатила. Я її уяв­ляю сильною жінкою, яка буде боротися за дорогих і близьких їй людей і ніколи не звертатиме уваги на дрібниці. Певно, ця постать зали­шила слід у Вашій душі? Залишила. І ще довго жи­тиме там.