13.04.2010

(За мотивами книги Жана-Домініка Бобі «Скафандр і Метелик»)

Що може людина, у якої через параліч зусилля на поїдання їжі забирає половину енергії, даною цією ж їжею? Або якій подають річ, що знаходиться в сантиметрі від її рук, тому що у неї працюють лише два пальці на одній з цих рук? А якщо людину щодня піднімають на руках додому аж ніяк не з його капризу, а лише з причини відмови його ніг працювати? Хто з людей, котрі щодня користуються ногами і руками, може уявити, що єдиний рухомий орган у нього, – це ліве око? Людина намагається кричати, як він любить своїх рідних або що йому не сподобалася ранкова каша, – і не може! Кошмарний сон? Ні! Реальність! І називається вона Інвалідність.

Ще страшою така реальність стає, якщо, крім шкіряного скафандра на ім’я Фізичне Тіло, держава додатково застібає душу людини в бетонний скафандр, гордо званий Квартирою, прикрашений непрацюючим бігунком-ліфтом з 20-го поверху і крутими сходами на виході. Чи можуть жити такі люди в таких умовах? Можуть! Адже душа жива, а дух підштовхує її боротися за свої простори, дані їй Господом. І люди йдуть вчитися в університети або навчаються самі, освоюють професії.

У далекому 1999 році один хлопчик з важким діагнозом міопатія зрозумів, що зможе самостійно писати контрольні, курсові, якщо два його робочих пальця на правій руці будуть бігати по клавіатурі комп’ютера. Звали хлопчика Женя Монукало. Отримавши в подарунок від друга сім’ї старенький комп’ютер і почавши освоювати професію комп’ютерника в Університеті «Україна», Женя доніс цю ідею деяким своїм друзям, прикутим до інвалідного крісла з різних причин. Когось не пощадила та ж міопатія, кого-то – автомобільна аварія, а кого-то – церебральний параліч. При цьому молоді ентузіасти зрозуміли, що одного комп’ютера інваліду мало: контрольні та курсові не пишуться без літератури, а піти в бібліотеку колясочніку досить важко з-за величезної кількості сходинок на виході з будинку, непристосованого транспорту і вузьких бібліотечних коридорів з високими сходами на вході. Крім того, людині, застібнутій в бетонному скафандрі, гостро не вистачає спілкування. Женя і його друзі зрозуміли, що інвалідам потрібен Інтернет. Але на пенсію по інвалідності ніхто не може дозволити собі ні комп’ютер, ні Інтернет. І вони організували Асоціацію Інвалідів комп’ютерників, зареєстровану в 2002 році як Благодійний фонд розвитку комп’ютерних та інформаційних технологій для інвалідів «АІК». Метою організації стало сприяння повноцінного життя інвалідів в сім’ї та суспільстві завдяки придбанню й освоєнню комп’ютера. Керівництво Фонду зверталося до людей, підприємств, держструктур з проханням підтримати інвалідів посильною допомогою.

Першими відгукнулися Видавництво «Діалектика», яке безкоштовно надало літературу по комп’ютерах і програмуванню, а також Інтернет-провайдери «СвітОнлайн» і «Воля», які давали безкоштовний доступ до мережі Інтернет. За ініціативою Фонду з’явився перший в Україні інформаційний Інтернет-портал на інвалідну тематику www.invak.info , який наповнюється силами інвалідів 1-ї групи і існує при спонсорстві компанії «Воля». Завдяки зусиллям Фонду багато інвалідів 1-ї та 2-ї груп отримали безкоштовний доступ до мережі Інтернет та освоїли у дистанційній школі «АІК» роботу з деякими комп’ютерними програмами. Викладачами в цій імпровізованій школі були також люди з різним ступенем інвалідності. Для багатьох з них, а також їх учнів комп’ютер став способом життя і покликанням. Багато завдяки комп’ютерній грамоті знайшли роботу в спеціалізованих компаніях, а хтось, взагалі, свою справу відкрив у комп’ютерній сфері і сфері програмування.

Серед знайшовших роботу близько 60% інвалідів були працевлаштовані за рекомендацією або прохання Фонду. Однак серед «підопічних» Фонду є не тільки комп’ютерники і програмісти, але і ті інваліди, які, володіючи комп’ютером і підключенням до мережі Інтернет, освоїли професії перекладачів, юристів, бухгалтерів і т. д. Ці люди відчули, як під силою крил метелика- душі прорвався бетонний скафандр і пом’якшав шкіряний. Вони стали не просто потрібними, а й корисними своїм близьким і суспільству.

У жовтні 2006 року Господь покликав Женю до себе і велике діло призупинилося. Але пам’ять про нього не вщухала в серцях людей, як працюючих з Фондом, так і розкривших завдяки йому свій потенціал. І ось, наприкінці 2009 року, ці люди вирішили доручити продовження великої місії Фонду двом молодим дівчатам з інвалідністю, Юлії Козлюк, нещодавно сіла в інвалідне крісло, і адвокату за професією Крук Наталії, яка є інвалідом з дитинства. Ці дівчата не побажали дати заточити свої душі в шкіряний і бетонний скафандри, їх життя зараз є прикладом для багатьох людей з інвалідністю і не тільки нашої країни.

На жаль, батьки і водії продовжують зловживати алкоголем, лікарі продовжують помилятися, аварії трапляються ледь не кожен день, і за старшим, що знайшли себе, поколінням інвалідів йде молоде, яке ще живе думкою, що інвалідність – вирок. АІК не може усунути причини інвалідності, але наша мета вирвати метеликів з скафандрів і показати їм красу польоту по Божому світу, від якого вони надалі не силах будуть відмовитися!