Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" .:. Літературні новини та анонси, аналітика літературних подій та процесів, огляди книг, публікації, репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій, сучасна проза та поезія.
Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" :: Точка - література у русі
- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | РаУВРРвСРСР | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися
Починаємо з людини, вкрай нетипової не лише для Розстріляного Відродження, але й для української літератури загалом. Тихої i непомітної як у своєму часі, так i до нині. Своєрідної. Навмисне починаємо з моторошного фаталіста i тонкого лірика. Деякі його поезії могли б бути на стягах Green Peace, інші – на гранітних плитах кладовища.
Лояльний у трагедії. Природний у всьому аж до трамвайних колій. Володимир Свідзинський.
“Тільки в самотності можна бути собою” – В.С.
Володимир Юхимович Свідзинський народився 8 жовтня 1885 року в с. Маянів Вінницького повіту Подільської губернії (нині Тиврівський район Вінницької області).
Відомо, що предки поета були священиками, тому не дивно, що він навчався в Тиврівській духовній бурсі та Кам`янець-Подільській духовній семінарії, в стінах якої свого часу навчалися С. Руданський, А. Свидницький, М. Леонтович.
Не закінчивши семінарії через хворобу, у серпні 1904 року за власним бажанням покидає освіту у семінарії і згодом вступає на київські Вищі комерційні курси.
На час навчання на курсах припадає перша публікація у журналі “Українська хата” першого вірша В. Свідзинського “Давно, давно тебе я жду”.
По закінченні курсів працює економістом у м. Вінниці, де пише і видає книжку “Кустарні промисли Поділля”. Першу світову війну перебув у Львові, звідки повернувся до Кам`янця-Подільського. Там у студентському журналі “Нова думка” надрукувався вдруге. У 1922 році у Кам’янці-Подільському видає першу збірку – “Ліричні поезії”, де належне місце посідають стилізації під народно-пісенну творчість (“Не вій, вітре буйнесенький”, “Ой красно ти, яблунько, заквітала” та ін.). У 1927 р. у Харкові виходить друга збірка В. Свідзинського – “Вересень”, яку критика, за висловом автора, “полаяла за фаталізм”.
В. Яременко у передмові до вибраного з поезій В. Свідзинського зауважує, що “поезії збірки “Вересень” – це переважно ліричні медитації”. На початку 20-х письменник починає перекладати Овідія, Гесіода, Аристофана, Пушкіна, Лермонтова, Лопе де Вегу, Тургенєва. Володимиру Свідзинському належить перший в історії української літератури повний поетичний переклад “Слова о полку Ігоревім”, надрукований у “Літературному журналі” 1938 року. У 1939 року окремою книжкою виходять переклади Аристофана – “Хмари”, “Жаби”, “Оси”. За сприяння Юрія Яновського у 1940 р. у Львові вийшла остання збірка Свідзинського “Поезії”.
Про смерть Свідзинського ходило чимало легенд. Насправді ж, наприкінці 1941 року його, разом із кількома десятками насильно евакуйованих з Харкова людей, живцем спалили у клуні поблизу м. Салтова. За однією з версій, там згоріло чимало рукописів поета. Дивом було врятовано й вивезено за кордон рукопис ненадрукованих поезій “Медобір”.
Юрій Лавріненко, укладач антології “Розстріляне відродження”, поділяє творчість Володимира Свідзинського на два умовних періоди: “період відносного мовчання, включно з книжкою ВЕРЕСЕНЬ (1927) i період повного мовчання – після 1927 року”. Передусім, на поета вплинула офіційна критика, яка закидала йому «ідеалістичний світогляд», «безперспективне буржуазне світорозуміння». Зрештою, далекий від літературного життя свого часу, Свідзинський повністю замкнув власний світ, i писав для себе та своєї доньки. Можливо тому з оригінальних поезій Свідзинського до нас проглядає чистий, сповнений міфологізму i моторошного відчуття власної приреченості світ, де навіть елементи міської буденності мають свої місця у лабіринтах природи.
Сучасність виявляє чималий інтерес до Свідзинського, i можна сподіватися, що незабаром він посяде належне місце серед ряду видатних письменників української літератури ХХ ст. Зокрема, перший крок зроблено: видані восени 2004 року “Твори: у двох томах” вже встигли взяти перше місце у номінації “Хрестоматія. Українська та зарубіжна художня класика” Всеукраїнського рейтингу “Книжка року 2004” серед Лідерів осені.
Окремі видання: Володимир Свідзінський. Твори: у двох томах. Т.1. Поетичні твори. Т.2. Переклади. Статті. Листи. Сер. "Відкритий архів". — К.: Критика, 2004
Володимир Свідзинський. Поезії. – К.: Радянський письменник, 1986
"Вино зорі — і лід вікна"
Вино зорі — і лід вікна.
Бринить у червені стіна,
А килима загуслий дим
Зробився плавко-золотим.
І широчіє літній степ.
Там тиша голубиних крил.
Високо соняшник росте,
Стає над млосний небосхил.
Але похмурий дід іде
І в древню пасіку веде.
А сам мовчить. Вечірня тінь
І запах воску. Сон і тлінь.
22.VII.1930
***
І час далекий, і земля далека,
А пам'ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.
Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим світлом дихає ясмин,
І двох тополь високих довгі тіні
Перелягли верхівками ослін.
І от виходить мати молода
І до куща звертає зір щасливий,
І ламле цвіт, і повідає в співі,
Що тихо йде Дунаєва вода.
І що ніде нема Дунаю краю.
Я слухаю і забуваю світ,
А біля мене невидимий кріт
Землі кругляву купку зворушає.
Далеко він, той вечір, і не встане
Сіяти знов над світом молодим;
Ні паростком не похитне малим,
Ні зглибока ув очі не погляне.
Навіщо ж він, як марево, як мрево,
Весь вік стоїть у спогаді моїм?
О пам'яте! Ти мов розкішне древо,
Поставлене над горбиком німим.
1938
* * *
Коли я був у цій країні?
Коли ці пасма круглих гір
Над краєм водної пустині,
Як нині, вабили мій зір?
Пливу на обрій невідомий
По океані колихкім.
Відкіль же островок знайомий
На первіснім шляху моїм?
Пройшов, пройшов перед очима
І зник, як хмарка, в далечінь.
О тінь життя неуловима,
Кружляння маревних тремтінь.
Навколо глибина бездонна,
Де таємнича кожна мить.
А серце — як полудень сонний,
Як притуманена блакить.
* * *
Під голубою водою
Живу я, живу...
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.
Крізь принадливі очка — знаю —
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А колись таки попадусь.
Спопеліє, застигне смутно
Жовтава зоря в імлі,
Ніч надійде нечутно.
І не знайде мене на землі.
* * *
Сад не сад — одне деревце,
Жмут молодого гілля.
Жаринки джмелів на цвіту.
У мглянім теплі земля.
Коли раптом туп-туп:
Метляє вим'ям пругким.
Зглемедало кору й лозу,
Збило злотистий дим.
Тінь. Молодиться на дощ.
Десь ізвисока: кру! кру!
Засмутилось мале деревце:
Умру!
27.IV.1929
* * *
Така мальована хата,
Ще й дві яблуні поруч.
На правій — цвіт красовит,
На лівій — черлений овоч.
Над хатою — стрілкою дим,
Від хати — дорога в стрілку.
Ранок іллє голубим,
Моститься сонце на гілку.
І раптом дитячий зойк:
«Ой жук величенний, ой лихо!»
Дим тоді в комин, стежка — в кущі,
Яблуні — попід стріху.
Розпласталася бистра тінь,
Загуло, задудніло грізно.
Жах! Коли яблуня в сміх:
«Та це ж не справжній — залізний!»
1931
* * *
Спалахнули міські вогні
В скляній неволі своїй,
І от — усміхаються очі в людей,
І розсвітилась їх мова.
А там, за безвістю ночі,
Горбаті стріхи хаток
Поприпадали до снігу,
І глухо, і пусто кругом.
Але там — там навіть зайчик малий
У лісі мав хату свою.
І приходив до нього
Вовк-сіроманець,
Медвідь-набрідь,
Рак-неборак —
Приходили в гості до нього,
Аж поки зірвалася буря...
Зайчику милий, це ти?
Ходи до мойого притулку,
Тут тепло, тут гріють асфальт.
Ходи, погадаймо удвох,
Як нам вернути додому?
Бач, корабель огнеокий,
Коливаючись, плине, гуде,
Не боїться ні тьми, ні зими
Ще й сипле з похилої щогли
Тріскотющі зірки.
А хутче сідаймо, сідаймо,
Ти — назад, а я правити буду.
Гей, як побігли дерева,
Як надлітають далекі кущі!
Тільки ж не хутко додому:
Завала снігу, завала часу,
Завала літ і смертей.
28.X.1926
* * *
Тільки в вечірньому мороці
Та насумрився хати ріг —
Розхрабрувався гриб у саду:
— Плавлю-поплавлю
На мряці-тумані,
На ніжці зеленій —
Всіх пов'ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй шапочці красній
Чорними цятками пороблю.
Ходить коловертнем тут і там,
Уприкряється деревам.
Коли так —
Засвітилася стріха — ага!
Засіяв виноград — ага!
Синьоворонка тріп-тріп крильми,
Туман поповзом на долину:
— Леле, гину,
Привійте тьми!
Отоді ж бо дівчинка з хати:
— Грибку, це ти?
— Ой, я!
— А де ж твої очі ятряні?
— Мої очі посліпли в тумані.
— Чого в тебе ніжка похила?
— Ніч мою ніжку над'їла...—
Подив, задума, тінь в очах...
А сонця, сонця прилляло,
Аж тече по руках.
IV.1931
ЗРАДА
I
Їду-поїду на бистрім коні
Крізь попіл ночі,
крізь полум'я днів,
Тільки пісня бринить за сідлом,
А слідом –
Одинадцять друзів моїх,
Одинадцять місяців моїх.
Велика скеля стоїть.
Під скелею земля спить.
А в тій землі теремок,
Де ящірка проживає,
Що була колись князівною.
– Нумо, хлопці, станьмо,
Мечі з піхов добуваймо,
Князівну-полонянку
Із чарів визволяймо.
Хлопці стали, Мечі з піхов добували,
Князівну-полонянку
Із чарів визволяли.
Вийшла вона, як квіточка, біла,
Тільки несміла, несміла.
- Ти мене любиш? – питає. – Люблю.
- Віддай мені радість свою. –
Я віддав.
- I тепер мене любиш? – Люблю.
- Віддай мені силу свою. –
Віддав.
- I ще мене любиш? – Люблю.
- Віддай мені мужність свою. –
Віддав.
Тоді очі звела,
Повні спокою,
Тоді повела
Проти себе рукою,
Я дивлюсь –
А моїх одинадцяти друзів нема,
Тільки вечір та падає тьма,
Та стоїть одинадцять стовпчиків,
Одні порохняві, другі криві,
На всіх шапочки снігові!
Дивна князівна тоді на коня:
- Чого ж твої очі в журбі?
Не нудно буде i тобі:
День у день,
Рік у рік,
Повік
Біля стовпчиків походжати
Та співати жалливих пісень,
Що зграбували тебе,
Що ти не можеш забути,
Що як же недобрим бути,
Коли небо таке голубе!
Ти показала зуби, як ікла,
Засміялася, свиснула, зникла.
1934
ЗРАДА
ІІ
Ти ляж та й засни собі, тату,
А я біля тебе клстиму хату.
Стіни
Пороблю із сухої чатини,
На покрівлю соснових гілок,
А волотка трави – то над нею димок.
А як прийде яка горбата
Або інший лихий чоловік, -
Бо тут сьогодні багато
Проходжає калік, -
То я тебе закидаю
Сонячними шапочками маю
I скажу, затуливши собою хатинку:
- Тут мого тата немає,
Десь він інде тепер на спочинку,
Бо він приїхав дуже трудний,
То ви марно сюди не ходіте
I голосом не ячіте,
Все одно чаклунки горбаті
Не мають сили при моїй хаті.
20.VI.1931
ЗРАДА
ІІІ
Уже вечір, вечірній вітер.
За безлистим деревом саду,
Як дві нерідних сестри,
Вербова віта цвіте
I жовта свіча горить.
Вербова віта цвіте
На весну, на юний шум,
А навіщо ця жовта свіча?
Уже вечір, вечірній вітер.
Ти бачиш на сході вороних коней,
Повкриваних древніми паполомами,
Як виринають із сивого мороку?
Будуть тихо назад брести,
Будуть тебе везти,
А жовта свіча відокремиться,
від вербової віти
I буде кульгати за ними на одній нозі,
Курячи сипким димом,
I прийде на замкнуту влоговину.
I поклониться кам’яній півночі.
Уже вечір, вечірній вітер.
Небо, роздерте на світло i тьму!
Нехай жовта свіча скапає своє тіло
На мою паполому,
Але вербова віта нехай цвіте,
I коли зринеться зоря,
То нехай не падає на мою димну свічу,
Щоб її погасити,
А нехай розсиплеться по вербовій віті,
Щоб її осіяти.
1932
* * *
Ростуть дерева на козиних ніжках,
Та не в гаю, а на вікні трамвая
Північного, що, гудучи, вертає
В своє гніздо. Кондуктор спить.
Ніхто.
Не хукає на папороть холодну,
На гірські пасма, на лелітки білі.
Дзвенять дерева на козиних ніжках:
“Всі очі надивилися на нас,
Рясні суцвіття замкнених i ніжних,
Прагнучих i спустошених очей.
Усі зустрічні світла заіскрились
на наших вітах сипаним вогнем.
А що ж тепер? Іде мороз. Ростім!
Зійдімо на гори, станьмо на долині,
Візьмімо собі займанщину, порослу
Мітличинням – бо що, як завтра сонце?”
1936
* * *
Аби заснув, приходиш крадькома
I починаєш надити словами:
“А йдім же, милий, в темне муравище,
Що серед бору, в виярку дрімучім,
Під соснами. Коли б ти тільки знав,
Якого в нім печерок та яскинь!
А вже вони давно стоять нежиті.
Я посвічу в них свічі незліченні –
I сяйво бризне... Ні огидних слів,
Ні погляду ворожого! Де глянеш,
Подушечки атласові лежать.
Обійме сон – i мирно ти заснеш.
Тобі спочинок, а мені турбота.
Тебе обійду, обчеркну. Кругом
Осиковий поставлю частокіл.
Пристрітища, урочища, уроки
нас будуть сторожити од людей.
Я в головах у тебе заспіваю:
“Не вийдеш більше, мій мурашку білий!”
1933
* * *
Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.
Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | РаУВРРвСРСР | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися
Я не письменник постмодерніст і ніколи ним не був. Не називайте мене так.
Для тих, хто не знає як ставиться Сергій Жадан до Любка Дереша, до Венедикта Єрофєєва, до Спілки письменників України, до творчих спілок загалом, до постмодернізму, до українського футуризму і Семенка; хто не знає чого не вистачає українській літературі, чого не вистачає самому Жадану, що для письменника найбільший кайф, що він робить, лягаючи спати, що вчинить Жадан з Міністерством освіти, про що він не готовий говорити з широкою аудиторією, які поняття він сприймає скептично; і найголовніше – для тих, хто сумнівається, що цьому “застудженому горлу” можна вірити, власне, і публікується нижченаведана нарізка.
далі
всі нарізочки/звіти
"Я, “Побєда” і Берлін" Кузьми Скрябіна
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
вся критика
Розстріляне відродження
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
РаУВРРвСРСР
Тарас Прохасько
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.
Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
