Роман Лихограй
випас
Василя Симоненка
Цілком заслужена 13-та позиція корівки на ім`я Василь Симоненко. Без сумнівів та зволікань відправляємо її до сараю, пробачте, сонму священних корів української літератури, де її годуватимуть найкращими кормами, митимуть найефективнішими миючими засобами, а дбайливо та ніжно видоєне молоко, даватимуть куштувати лише найдостойнішим. Від сьогодні ім`я Василя Симоненка буде внесено до священної книги “Точки”, а сам він має стати об`єктом поклоніння, принаймні, на одне століття.
Зміст
(по абзацах):
Про чобіт як альтернативу вогнепальній зброї.
Про помаранчі, протуберанці, сексуальну орієнтацію і ще багато кумедних речей.
Що було хорошого в Радянському Союзі?
А як же і Шевченка не згадати!
Про один з обласних центрів та журналістику.
Про кастрацію та інші цікаві процедури.
Без назви.
Про конструкцію і реконструкцію.
Про окремі видання.
А загалом – цілком серьйозна стаття.
Серед сучасної креативної молоді існує нечіткий стереотип про Василя Симоненка, як письменника совдепівського. На фоні обтяженої художніми сентенціями, не для усіх доступної поезії М.Вінграновського чи І.Дзюби, творчість Симоненка, що їй слідувала, була максимально простою і зрозумілою, а значить, в перспективі – ще й народною. Народ тоді був ніби один – совєтсько-радянський. Творити тоді поезію для народу і “жити” (у прямому значенні цього слова), ототожнюється зараз з службою червоному режиму. Данина письменника своєму часові у таких віршах як “Завжди ми, Росіє, з тобою”, “Салюти миру”, “Серце моє в комсомолі”, “Ні, не вмерла Україна” та ряді інших сприймається чомусь як довічний з ним бартер. Та Симоненко не отримував нічого навзаєм. Йому не вдалося досягти слави рівня того ж Рильського чи Сосюри. Йому не вдалося стати поетом народним через гостру соціально-політичну природу своїх творів. В оригіналах публікувалась переважно лише його інтимна лірика. А за такі речі як “Злодій”, “Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті”, “Курдському братові”, “В букварях ти наряджена і заспідничена...”, якби не період “відлиги”, взагалі можна було б отримати кулю в потилицю. Або чоботом по морді. Що, в принципі, свого часу і сталося. Маю на увазі чобіт.
Без питань, Симоненко не був супероригінальним поетом. Декому він може здатися банальним і нецікавим. Ну знаєте, тобто, він не писав там про “помаранчі і протуберанці”. Там про геморой і кон`юктивіт також не писав. Про “прутень у дупі” точно не писав. І про менструації я щось не пригадую. Василько цих слів навіть не вживав. На своїх поетичних грядках він саджав хіба кавуни та кукурудзу, хворів на застуду. З гидкенького пригадується лише “блекота”. А! І про підерасів він не писав. І про збоченців різних. Про дурнів писав, про виблюдків писав. А от про підерасів ні. Коротше, до чого я веду: його поезія не ховалася за серпанком просто красивих або не всім зрозумілих слів. Симоненко не мочив усіх якоюсь жорсткою чорнухою. Не робив з себе натураліста. Писав собі чоловік звичайні, прості, прекрасні вірші. Так що ж від того одразу і совок? Не знаю. Хіба що трішки.
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в с. Біївцях Лубенського району Полтавської області у селянській родині. В 1942 році він пішов до Бієвецької початкової школи, а в 1946 навчався у 5 класі Єньківської семирічки. Після навчання в Тарандинцівській середній школі(1947 – 1952), Василь Симененко поступає до факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, на роки навчання в якому і припадають його перші літературні спроби. В університетській багатотиражці “За радянські кадри”, письменник вів рубрику “На літературному Парнасі”. Так от. Що було хорошого в Радянському Союзі, так це те, що після закінчення, хай навіть з відзнакою, “тарандинцівських” середніх шкіл, можна було поступити до Київського, тепер національного університету імені Т.Г.
Через спорідненість громадсько-політичних мотивів, подекуди, манеру написання, згадувану уже простоту та доступність, близькість до народу, літературознавці неодноразово проводять паралелі між Симоненком та Тарасом Шевченком. Василя називають спадкоємцем Кобзаря, його літературно-генетичним продовженням. Як на мене, то усі ці літературознавці аж надто вже люблять порівняння. А надто з Шевченком. Абсолютно заперечити відсутність вищеназваних тенденцій до спорідненості, звичайно, неможливо. Але у ранній період творчості Симоненко зазнав впливу і В.Сосюри, і П.Тичини, і М.Рильського; деякі його вірші писались не без натяку на Маяковського, Блока, Єсєніна; сатирічні та гумористичні цикли творів чимось нагадують оповідання та гуморески Остапа Вишні. Зрозуміло, що нічого не народжується з нічого. Але зростаючи на творах відомих уже майстрів, Симоненко виріс у поета самобутнього. Він не був чиєюсь репродукцією. Його вірші можна було легко вирізнити з-поміж поезії інших, перш за все за рахунок легкості та невимушеності. Симоненкова мова проста і звична, він не ховається за химерність форм, кодованість, складну символізацію, не тяжіє до нових напрямків у літературі (дивитись другий абзац про “помаранчі і протуберанці”). Я б назвав Симоненка останнім класиком української поезії. Його неймовірний життєствердний безпафосний оптимізм з найпростішими образами та звичайними словами аж струменить енергетикою і жагою до існування (“Світ який – мереживо казкове!..”, “Люди – прекрасні”, “Ти знаєш, що ти – людина?”, “Верби й тополі, діброви й гаї...”), а гнівне прагнення справедливості та правди не залишають байдужим до боротьби за нього (“Пророцтво 17-го року”, “Де зараз ви, кати мого народу?”, “О земле з переораним чолом”). Любов та ненависть – основний полярний мотив Симоненкових віршів (окремо любов і окремо ненависть).
Черкаси стали другою Батьківщиною письменника. Тут сформувався його талант і виріс новий майстер. Перебуваючи влітку 1956 року на переддипломній практиці у редакції газети “Черкаська правда”, Василь Симоненка залишається працювати у ній і після захисту диплома (1957). Потім було 3 роки у “Молоді Черкащини”, у якій він залишив разом з нарисами і репортажами частинку себе самого. Журналістика не була другою чи першою у житті Василя. Вона була тіснопов`язаною з поезією. Була її джерелом, з якого Симоненко черпав натхнення і крізь чистоту прозорої води якого дивився він на світ. Саме з журналістики виростав антибюрократичний мотив у його творчості. З журналістики черпалась енергія та жага до життя.
Чим далі розвивався поетичний талант, тим важче ставало Симоненку. Під заборону, окрім вищезгаданих (у першому абзаці) потрапляють такі його гострі соціальні твори як: “Брама”, “Суд”, “Поема про зайшлого чоловіка”, “Прирученим патріотам” та ряд інших. І якщо спочатку його поезію друкують з відчутними відмінностями від оригіналу*, провокуючи різночитання та нівелюючи політичний зміст, то пізніше про Василя Симоненка, як поета, взагалі забувають аж до 1981 року, стираючи його ім`я з літературної дошки на довгих 15 років. Навіть друзі починають ставитись до поета з деякою обережністю, про що він пише у “Окрайцях думок” – своєму щоденнику. У тих записах, датованих вереснем 1963, уже вчувається тон людини зломленої. Василь говорить про “кастрацію” своєї статті у “Літературній Україні”, про “знущання” над своїми віршами в “Україні”, про “зняття” їх у “Зміні”, про “гарбузи” з “Дніпра” і “Вітчизни”. Симоненко говорить про “бездарність та зухвалість” ставлеників-лакеїв, що безжально вбивають його поезію – те, чим він сам живе.
Існує не одна згадка про те, що незадовго до смерті, Симоненка було жорстоко побито. Били “професійно”, не лишаючи слідів. З “кутузки” на станції Тараса Шевченка, куди його забрала міліція, Василя їздив визволяти його друг однокурсник. За рік по тому швидкоплинна хвороба забрала життя поета.
Так, гігантська конструкція під назвою Радянський Союз, розвалюючись, придавила під собою серед багатьох інших і Василя Симоненка, непересічного поета і українського патріота. Звичайно, він не був мучеником на кшталт Стуса. Тим не менше, життя його не зовсім склалося. У пазлі цього Симоненкового життя не виявилось кількох важливих шматочків. Дуже навіть важливих.
Окремими виданнями вийшли книги поезій “Тиша і грім”(1962), “Земне тяжіння”(1964), “Поезії” (1966), “Избранная лирика” (1968), “Лебеді материнства” (1981), “Поезії” (1984), “Народ мій завжди буде” (1990), “У твоєму імені живу” (1994); казки “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963), “Подорож у країну Навпаки” (1964); збірки новел “Вино з троянд” (1965), “Півні на рушниках” (1992).
* - лише один не поодинокий приклад: “Задивляюсь у твої зіниці...” – третя строфа, де звучить “Хай мовчать Америки й Росії...”, була вилучена з абсолютно усіх радянських видань. А у виданні “Поезії” 1984 року окрім неї вирізали ще 3, залишивши лише 4 з 8 строф. На додачу у останньому рядку останньої 8-ої строфи: “На твоє священнне знамено” слово “священне” змінили на слово “червоне” :) . Веселі були чуваки, бляха муха, ці редактори-цензори. От тільки надто вже прогнозовані.
© "33 Корови" - Авторський проект www.Tochka.org.ua
 Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися |