стронґовський
СКОТОФЕРМА
Даний текст є плодом авторської вигадки.
Імена і події не мають жодного стосунку до реальних осіб.
Будь-які читацькі висновки є особистою справою читача.
Трошки стрьомно називати сонм осіб, до кола яких належиш, стадом священних корів
–адже тоді й ти, якимось чином, позиціонуєш себе як корову... добре, теля. Окрім того,
корова – твар священна, в Корані так найбільша сура зветься, священна не тільки вона
сама, але й похідні – молоко, роги...
Особисто вам хотілось би носити роги, най і священні?
Продовжуючи аналоґію бачимо, що так як продукт корови, що отримується без
вбивства, то молоко, священне молоко вживати не можна, відтак маємо образ
письменника, твори якого заборонені до читання. Доїти їх при тому можна й треба,
инакше тварина здохне, тому письменник, твори якого заборонено читати, писати таки
мусить. Ну і, врешт, не наважусь заявити, що м’ясо священної корови (яке мусить бути
набагато смачнішим за звичайне), до їжі придатне, бо наслідки даної заяви в моєму
розумінні мають відсилати до меню Ганібала Лектора.
Спробуємо підійти до даного сло… даної корови з иншого боку. Словник Даля aka
руській народ заявляє, що святість це стан святого. «СВЯТОЙ, духовно и нравствено
непорочный, чистый, совершенный; все, что относится к Божеству, к истинам веры,
предмет высшего почитания, поклонения нашего, духовный, божественый, небесный.
Святой Дух, третья ипостась, выражающая деятельность Божественную. | о человеке:
непорочный и угодный Богу, первообраз человека. Святые делятся церковью на лики,
разряды: Св. Праотцы, древние патриархи, ветхозаветные праведники: Адам, Ной, Авраам и пр. Пророки, все ветхозаветные, предрекавшие пришествие Христа, а последний Предтеча, Креститель. Апостолы, кроме 12-ти еще семьдесят; Равноапостольные: Мария Магдалина, Владимир Киевский и пр. Святители, Св. Отцы, пастыри и учители, преемники апостолов и епископы; мученики, страстотерпцы и исповедники, убитые за веру свою; иные из них великомученики, а если они притом были и пастырями, то священномученики; преподобные, б. ч. пустынножители, подвижники, отрекшиеся от мира, плотоубийцы, скитальцы, в числе их и верижники, столпники, юродивые и блаженные; есть и преподобные мученики. Постники и великопостники, томившие себя сухоядением и голодом; милостивые и бессребренники, раздававшие все мирское стяжание свое; затворники, налагавшие на себя одиночество; молчальники, принимавшие обет немоты. Иным придаются звания чудотворцев, за чудеса, ими содеянные; Богоносцев, носивших в серце своем Бога; праведники вообще угодники Божии.»
Дана цитація наочно ілюструє, що письменник може бути святим тілько в разі
юродивости, в плотовбивство мені якось не надто віриться. І якщо якась частина
населення ще може сприйняти писання за ознаку юродивості, то я до неї не належу.
Висновок: У нижченаведеному списку може тхнути чим завгодно, окрім яловичини.
Тому дозволю собі похєрити концептуальний задум Паранька і просто розписати
хто мні до серця, а також инших тельбухів ближчий, а хто – ні. Крізь призму бичачого пузира.
Юрій Андрухович то навіть не корова, то Мінотавр укрліту – істота
мітолоґічна, леґєндарна і вже майже заморська. Тексти ’го то є лабіринт, поратись з
яким читачеві доводиться самотужки, позаяк жодної Аріядни до книжок не
пропонується. Дуже люблю один не надто знаний вірш Юрія «Пам’ятник» з
неперевершеними рядками
«Це ж яке непосильне служіння на благо суспільства!
Заганяти поезії прутень у дупу добі...»
Після цього дістаєш чорнила і плачеш...
Володимир Винниченко для мене один з тих, до чиїх текстів я тілько
підбираюся. Є в мене течка на компі з назвою «read_now», і там зібрано трохи його
творів. Але судячи з того, що покладені вони туди два роки тому, він зачекає ще.
Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Василь Симоненко, Володимир
Сосюра, Павло Тичина. От кого не люблю, то це совдепівських класиків. Читати
нецікаво, дарма що українською. Най закидають що завгодно, проте від відсутности
цього пана в моєму читацькому житті, гірше тому життю не стало.
Микола Вороний, Олесь Гончар, Валер`ян Підмогильний, Улас Самчук.
Якісь спогади про них лишилися ще зі школи, проте особливого бажання освіжити їх за
собою не спостерігав...
Любко Дереш... Пам’ятаєте, в селі Простоквашино народилось якось (не
якось, а в корови Матроскіна, «Ма-ая карова, что хачу, то і дєлаю...») теля на ім’я
Гаврюша. От, ото alter ego. Дереш талановитий, потужний, не надто досвідчений,
прогнозований і добре піддається дресируванню. Згодом, гадаю, матимемо ціннющого
племінного бугая, черга на котрого формується вже зараз.
Сергій Жадан один з тих, кого я дійсно не люблю. Спасийсу, не як людину, як
письменника. Жадан для мене навіть не корова, а вівця Доллі, підступно клонована в
західних лабораторіях. Він вторинний, тому нецікавий тим, хто читає першоджерела.
Ранній Жадан ще мав свій голос, зараз же він повністю задушений істотою, що хотіла
вирости в справжнього письменника, але щось іде не так – неконтрольовані мутації,
руйнація ДНК... Спостерігати за цим процесом і цікаво, і болісно, але другої складової
все більше.
Оксана Забужко насправді не корова, а та вовчиця, що вигодувала якось
Ромула з Ремом. («– Когда-то на том месте, где сейчас Рим, жила волчица. Туда пришли
братья Ромулы, она их спасла и вырастила, а за это они её прогнали, основали вместо
неё город и стали в нём жить...» взято в: http://zhurnal.lib.ru/d/druzhinin_g_g/). З її роману «ПДУС» почалася сучасна українська література для тих, хто навіть не вірив у
можливість иснування такого феномену. І саме через це я не люблю цю її книгу.
Ненавиджу просто. На пересічному, банальному романі за кордоном складають
враження про всю нашу літературу, і якщо це в нас найкраще, думають там, то нащо
взагалі тим цікавитись? Нехудожні речи Забужко мені вдоста цікаві й важливі, вона
досягла там значно більшого.
Павло Загребельний. Все життя збирався його прочитати. Одного разу навіть
купив його «Роксоляну», але почув від доброї знайомої, що їй порадили почитати то як
турецьку камасутру, вона сумлінно тягнулась крізь текст, читала 5 сторінок описань
підготовки до першої ночі, доки не добралася до власне камасутри. Як пам’ять не
зраджує, вся вона влізла в речення «В ту ніч вона стала жінкою». За новіші ж романи
Отар Довженко казав, що ніякі. Він знає, що каже.
Олександр Ірванець. Авжеж, «Любіть Оклахому». Коли прочитав того вірша,
навіжено шкодував, що не мав змоги зацитувати його в школі замість Сосюри. Дуже
поважаю його за п’єси. Наочний приклад, коли письменнику варто зосередитись на
одному жанрі.
Ольга Кобилянська. Така собі наша Парнок. Біль обізнані в укркласиці
кажуть, що потужна. Якось подивлюсь...
Василь Кожелянко для мене був згаяним часом. Шароварний патріотизм
проявляється або плачами за нещасну українську долю (Шевченко – один з канонічних
прикладів), або заявами штибу «Христос народився в Галичині, а українська мова дала
початок санскриту». Кожелянко це якраз друге. Ура-патріотизм плюс сюжет
американського посереднього бойовика. Його не варто читати, його треба
екранізовувати.
Ліна Костенко. Для мене вона стала відкриттям, коли сам почав писати. Тепер
раджу для обов’язкового прочитання всім. Тілько не її гісторичні поеми, ліпше
зверніться до короткої лірики, там багато скарбів.
Марія Матіос – Багато читав про, але не тягне читати її саму.
В`ячеслав Медвідь – буй-тур укрліту, зі стилем на межі вимирання. 50% моїх
уподобань в Нобелівській премії від України (другі 50% то Пашковський). «Льох»
врізався в пам’ять надзвичайно жорстким й водночас поетичним письмом, то одна з
вершин укрліту. Инші
твори_______________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________'f3вати. Ото най.
Олег Ольжич, Олена Теліга лежать в мене паперовими томиками, відкритими
лишень раз. Нічого не маю проти складної біоґрафії, не дай Бог нікому, але порівняно з
нею їх творчість виглядає несправжньо і блякло.
Остап Вишня один з найулюбленіших, з тих до яких періодично повертаєшся,
набираєшся наснаги і йдеш далі.
Юрко Покальчук жодного разу не траплявся мені повноцінною книгою. Те,
що трапляло до рук щосили намагалось скидатись на пошматовану прозу Емануель
Арсан, а я вже вийшов з віку, коли таким цікавляться.
Максим Рильский автор багатьох любих моєму серцю віршів. Настільки
любих, що навіть пародії писав...
Едвард Стріха. То, певно, має бути дуже соромно, так? Вперше чую. Справді.
Василь Стус. На його віршах я вчився поглибленій українській мові. Технічно
довершені й мовно насичені вірші. Must read для всіх, хто живе в Україні й поза нею.
Леся Українка – читав чимало, але найглибше запала «Оргія» Визначна
особистість, одна з небагатьох в нашій гісторії, хто гідно репрезентував Україну за свого
життя.
Іван Франко – стереотип №3 укрліту після Шеви й Лесі. Лірик з цікавим
правописом, послідовний шароварник. Не моє.
Валерiй Шевчук як і Забужко більше мені цікавий як науковець, аніж
письменник. Враховуючи, що його бібліоґрафія видана окремою книжкою дуже раджу
«Три листки за вікном» і на тому зупинитись.
Василь Шкляр. А він письменник? Пшепрашам, може у нього й читачі є?
Може навіть з невід’ємним IQ? Шкляр для мене бик. Жаба-бик, водяться такі в теплих
краях. Кажуть, смачні, куштував, мені не сподобалось. І вам, щиро кажучи, не раджу.
Коли жуєш, то ще нічого, а після смак болотяний, ніби таргана розкусив.
Микола Хвильовий. Я – романтика – ґеніяльний твір. Якби ми не мали
Стефаника. Після останнього, мене не захоплює/лякає навіть Кінґ. Але навіть зі
Стефаником твір – ґеніяльний.
© "33 Корови" - Авторський проект www.Tochka.org.ua
 Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися |