Карл Карлович Унгерн-Штернберг виходець із старовинного швецького роду. Працював камергером при дворі Його Імператорської Величності. Поміщик Естлянської губернії. Володів 9 мизами (ділянки землі з батраками). Був першим, хто на півдні країни розглянув можливість заснування та розбудови залізниці. В момент прийняття на себе обов’язків з будівництва лінії Одеса-Балта всі його мизи держава взяла під заставу.

15 січня 1863 року за наказом генерал-губернатора графа Коцебу російська влада дала вказівку про «побудову 100-верстної ділянки від Одеси до Паркан із використанням для робіт нижніх чинів армії». Право будівництва Одесько-Парканської залізниці було надано саме барону Унгерн-Штернбергу, який до цього часу вже займався субсидіюванням будівництва сталевих магістралей півдня Росії. В пропозиціях барона увагу царської влади привертала відносно невисока вартість будівництва, адже Карл Карлович пропонував будувати залізницю, використовуючи безкоштовну працю солдатів штрафних підрозділів і засуджених за дрібні злочини осіб. Будівництво ділянки виявилось досить важким і трудомістким, адже потрібно було виконати велику кількість земляних робіт, чого в практиці спорудження залізниць ще не було. В російської влади навіть з’явилися сумніви щодо доцільності такого будівництва. Адже, на перший погляд, Дністер є непереборною перешкодою для будівельників залізниці. Головним об’єктом будівництва Тираспольсько-Кишинівської ділянки залізниці були міст через Дністер та насип на лівому березі ріки. До будівництва гігантського залізничного насипу Карл Карлович долучив не тільки кілька тисяч штрафників, але й оголосив про широкий найм селян з підводами і без них за пристойну винагороду. На заробітки прийшли сотні селян з ближніх та дальніх сіл.

Очільник будівництва барон Унгерн-Штернберг сприяв прискореному будівництву моста. Споруду звели в рекордний для того часу термін - за 17 місяців. Вже 20 січня 1871 р. відбулися випробування цього досконалого архітектурно-технічного шедевра.

Випробування конструкції проводилося двома особливими залізничними потягами. Кожен з них складався з чотирьох паровозів з причепленими повними тендерами і чотирьох платформ, завантажених рейками. При випробуванні навантаження на 1 погонний метр мосту складав 3600 кг. Поїзди пересувались почергово по кожній колії, зупиняючись на кожному перегоні по одній хвилині. Далі обидва поїзди рушили по коліях, забезпечивши цим максимальне навантаження на міст. «Результати випробувань, - повідомляв «Одеський вісник», - визнані технічно блискучими».

Окрім Одесько-Балтської залізниці, барон Унгерн-Штернберг став засновником Балто-Єлисаветградської, Єлисаветград-Кременчуцької, Кременчук-Харківської і почав будівництво Миколаївської (до Знам’янки) залізниць.

Помер у 1872 році.

Сергій Юлійович Вітте народився 17 червня 1849 року в Тифлісі в сім’ї посадовця, який служив в апараті Кавказького намісництва. Його батько Юлій Федорович - член ради намісництва був директором департаменту земель на Кавказі. Після скасування кріпосного права сім’я Вітте втратила зв'язок із землею і належала до розряду "служивого" дворянства, засобами до існування яких була казенна платня.

Дитинство та юність Вітте провів у домі дядька - генерала Ростислава Андрійовича Фадєєва, відомого військового історика та публіциста. Вітте одержав домашню освіту та екстерном склав випускні іспити в Кишинівській гімназії.

У 1866 році Вітте вступає в Одесі до Новоросійського університету на фізико-математичний факультет. По закінченні якого в 1870 році, Сергій Юлійович мав намір залишитися на кафедрі чистої математики. Проте його мати та генерал Фадєєв негативно поставився до цього бажання. Головний їх аргументом було те, що а це «не дворянська справа».

Дядько вмовив Сергія Юлійовича працювати в канцелярії генерал-губернатора Одеси одночасно навчаючись в університеті для підготовки до захисту вченого ступеня. Збори в губернатора відвідував генерал свити Його Величності граф Володимир Бобринський, який тоді був міністром шляхів сполучення. Граф Бобринський умовляв Вітте почати кар’єру залізничника.

Тоді Сергій Юлійович запланував поїхати до Санкт-Петербургу і скласти там іспит для отримання фаху інженера шляхів сполучення. Однак граф Бобринський був категорично проти цього. Він сказав, що звернувся до Вітте саме через те, що він не інженер шляхів сполучення і може втратити цінність людини з вищою і математичною освітою зокрема, яка щойно закінчила університет і не «заражена» ніяким корпоративним, вузьким духом спеціаліста. Він запропонував Вітте витратити півроку для практичного вивчення залізничної служби, щоб самостійно пройти всі посади, починаючи з найнижчих, тим самим ґрунтовніше ознайомившись із залізничною службою. Сергій Юлійович погодився і почав працювати на залізниці.

Вітте почав вивчати службу, проходячи її поступово, вивчаючи всі посади, що стосуються служби експлуатації. Так Сергій Юлійович попрацював в станційних, вантажних і квиткових касах, потім вивчав посади помічника начальника станції та начальника станції, потім контролера та ревізора руху; потім обіймав посади на різних станціях, де переважав вантажний або пасажирський рух. Пройшовши всі ці посади, Вітте став начальником контори руху.

На початку царювання Імператора Олександра II, до принципу казенної експлуатації залізниць почали ставитися негативно. Казенна Миколаївська і експлуатація Варшавської залізниць були передані в Головну спілку Російських залізниць. Тому уряд прагнув і Одеську залізницю передати приватному товариству.

В цей час на півдні найбільшим Товариством було «Руське Товариство Пароплавства та Торгівлі», директором якого був капітан 1-го рангу, флігель-ад’ютант Його Величності Микола Матвійович Чихачов, теперішній член Державної Ради та майбутній морський міністр. Почалися переговори про передачу залізниці в руки «Руського Товариства Пароплавства та Торгівлі» і, врешті решт, передачу було здійснено. Чихачов одразу ж пропонує Вітте очолити Одеську залізницю, але Сергій Юлійович не був інженером шляхів сполучення, тому міністерство не могло затвердити його на цю посаду.

Залишаючись на посаді начальника руху, Вітте, по суті, керував залізницею, а номінальним керівником була інша людина. Так досягти особливих результатів було неможливо, адже вся технічна залізнична частина не підпорядковувалася Вітте, а експлуатаційна підпорядковувалась. Так тривало кілька років і за цей час змінився не один керівник. Чихачов спробував ще раз представити Вітте на посаду керманича залізниці, але міністерство шляхів сполучення залишилось неухильним.

В 1877 році розгорілася Русько-Турецька війна. В цей час Чихачов, уже був адміралом свити Його Величності, призначений начальником оборони Чорного моря, а тому тимчасово повинен був залишити посаду директора «Руського Товариства Пароплавства та Торгівлі», тоді Сергій Юлійович Вітте став керманичем Одеської залізниці, яка підпорядковувалась Головнокомандувачу діючої армії, Великому Князю Миколі Миколайовичу.

По закінченні війни Одеська залізниця була з’єднана з Києво-Брестською та Брест-Граєвською - так було створено Товариство Південно-Західних залізниць.

В 1879 році Сергій Юлійович Вітте очолює експлуатаційний відділ Південно-Західних залізниць.

Під час роботи на Одеській залізниці Вітте впровадив нові методи керування рухом, досягнувши ефективної організації перевезень руських військ під час русько-турецької війни. Він приділяв багато уваги розвитку та технічному оснащенню Одеського порту. Заслужив репутацію розпорядливого адміністратора.

В подальшому Сергій Юлійович пройшов довгий трудовий шлях, досягнувши таких посад, як Міністр шляхів сполучення Російської імперії (1891-1892), Міністр фінансів Росії (1892-1903), Голова Комітету міністрів, Голова Ради міністрів Російської імперії (1905-1906).

28 лютого 1915 року граф Вітте помер.

Павло Іванович Суслов народився в селі Бульбоки Бессарабської губернії 1905 року в родині колійного майстра.Після окупації Королівством Румунія Бессарабії у 1918 році його родина переїхала до Роздільної.

У серпні 1920 року Павло Іванович влаштувався на роботу ремонтником на 2-й ділянці служби колії станції Роздільна Одеського відділення залізниці.

З вересня 1921 року по листопад 1922 року працює десятником при доглядачеві будівль 2-ї Роздільнянської ділянки.

З листопада 1922 року по лютий 1924 року Павло Іванович - агент з особливого обліку кадрів 2-ї Роздільнянської ділянки, потім секретар комітету профспілки. А завдяки знанню молдавської мови у серпні 1924 року він переходить на роботу до Одеського окружного комітету комсомолу інструктором молдавської мови. У жовтні цього ж року його направляють у розпорядження бюро профспілок Молдавської Автономної Республіки у складі УРСР до Балти, де він займає посаду начальника культвідділу. А вже в квітні 1925 року його призначають начальником організаційного відділу Молдавського обкому комсомолу.

У липні 1926 року П. І. Суслова призначають агентом адміністративно-господарського відділу управління Південно-Західної залізниці.

З травня 1927 по травень 1928 року - інструктор Дорожнього комітету профспілки Південно-Західної залізниці.

У 1928 році розпочалося будівництво Цибулівської гілки, де Павла Івановича обрали головою будівельного комітету. Управління будівництва розташовувалося на станції Погребище. З вересня цього ж року управління будівництвом передане Христинівській дистанції колії Південно-Західної залізниці, де він займає посаду помічника начальника дистанції.

З листопада 1929 року П. І. Суслова призначають на посаду інженера служби колії Південно-Західної залізниці.

У 1930 році Павло Іванович заочно закінчує Київський інститут інженерів транспорту, де отримує фах інженера залізничного будівництва. Потім ще три роки навчається в аспірантурі цього інституту.

1930 року його призначили відповідальним секретарем секції бюро профспілки транспортних будівельників у Києві.

З лютого по травень 1931 року - голова транспортної секції Київської міської ради, а з травня цього року по 1932 рік - завідувач сектору транспорту Київського міського партійного комітету КПУ(б).

У березні 1932 року Павла Івановича призначили начальником Київського обласного Дорожньо-транспортного управління. В листопаді наступного року призначили заступником начальника колійного господарства Південно-Західної залізниці.

У лютому 1934 року він очолює будівництво Дарницького вагонно-ремонтного заводу, по закінченні будівництва у липні 1935 року його призначають заступником начальника Південно-Західної залізниці.

15 червня 1936 року Павло Іванович Суслов очолює Одеську залізницю і стає першим начальником залізниці після її виділення зі складу Південно-Західної залізниці.

У травні 1937 року його переводять до Москви на посаду начальника Головного управління колії Народного Комісаріату шляхів сполучення СРСР. Проте восени 1937 року Павла Івановича Суслова було заарештовано. Місце і час смерті невідомі.

Нагороди:

- орден Трудового Червоного Прапора;

- звання «Почесний залізничник».

Народився у 1896 році в литовському місті Шауляй у родині землеміра.

Закінчив Шауляйську гімназію екстерном у 1913 році. Потім працював у повітовій управі землеміром і статистом.

Під час Першої світової війни родина Лева Романовича була евакуйована до Росії. В 1915 році він вступає до Петроградського університету на математичний факультет.

Проходить військову службу з 1916 року. Потім його направляють у запасний полк до Казані.

У березні 1917 року обраний членом Ради солдатських депутатів, у липні того ж року після об'єднання Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів входить до виконавчого комітету Казанської об'єднаної ради. Після корнілівського заколоту у жовтні очолює Казанську Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Влітку 1918 року стає комісаром об'єднаного загону червоногвардійців і солдатів Казанського гарнізону, що обороняли місто від військ Комітету установчих зборів. Загін було перетворено у полк, а полк розгорнуто в піхотну дивізію. При всіх перетвореннях Лев Романович залишався комісаром цих військових частин. Спочатку дивізія воювала на Східному фронті у складі 5-ї армії, якою керував Михайло Тухачевський, потім її перекинули на Південний фронт, де дивізія взяла участь у розгромі армії Денікіна та взятті Криму.

У 1921 році його направляють у Донецький окружний комітет РКП(б).

З 1923 по 1928 рр. працює інструктором ЦК ВКП(б).

У 1928 році Л.Р. Мілха обирають першим секретарем Ульянівського окружного комітету ВКП(б), а у 1930 році - першим секретарем Середньоволзького районного комітету партії, членом ВЦВКа.

З 1933 році він працює на посаді начальника політичного відділу Південно-Західної залізниці з правом виконання обов’язків заступника начальника залізниці.

В період створення Одеської залізниці, у червні 1936 року, очолює політвідділ в Одесі.

У червні 1937 року очолює Одеську залізницю. Проте вже у жовтні цього року його заарештовують як активного члена «антипартійної» групи. Засуджений до вищої міри покарання.

Нагороди:

- орден Леніна;

- орден Бойового Червоного Прапора;

- «Почесна зброя».

Крихун Аркадій Іванович народився в 1905 році в Одесі в сім’ї залізничника. Його батько працював на станції Одеса-Товарна складачем поїздів.

В 1914 році Аркадія Івановича було прийнято до Одеського залізнично-технічного училища на відділення механіки, де він закінчив навчання у лютому 1919 року.

В 1921 році на базі Одеського технічного училища було створено Одеський технікум залізничного транспорту. Аркадій Іванович почав своє навчання в технікумі з першого набору.

У 1924 році по закінченні навчального закладу він був направлений на роботу в Головні залізничні майстерні імені Січневого повстання, де до 1925 року працював слюсарем.

Поїзну роботу А. І. Крихун почав помічником машиніста паровоза зворотного депо Сербка.

В 1927 році після успішного складання іспиту на право керування паровозом працював машиністом у паровозному депо Одеса-Товарна.

В 1929 році був відкомандирований до Гайворона, де працював техніком ділянки тяги.

В 1930 році екстерном закінчив Одеський транспортний інститут і отримав фах інженера-механіка залізничного транспорту. Одночасно навчався в Одеському енергетичному інституті, де в 1931 році захистив диплом інженера- теплоенергетика.

В 1930 році повернувся до Одеси і почав працювати черговим по депо Одеса-Товарна, в цьому ж році перейшов на інженерну посаду начальника бюро раціоналізації депо.

В 1931 році був призначений помічником начальника депо з ремонту. З осені цього ж року - завідувач навчальною частиною вагонних майстрів Одеського механічного комбінату.

В 1932 році був направлений в паровозне депо Вознесенськ на посаду заступника начальника депо.

В 1933 році переведений на посаду інженера локомотивної групи Одеського експлуатаційного району. Восени 1933 року призначений начальником зворотного депо Одеса-Сортувальна.

В 1934 році переведений на станцію Вознесенськ на посаду начальника основного паровозного депо.

З 1935 по 1936 рр. очолював Вознесенський відділ тяги.

При відтворенні Одеської залізниці з червня 1936 року працював начальником паровозної служби.

З жовтня 1937 року очолював Одеську залізницю. На цій посаді працював до 1938 року. Був заарештований і страчений.

Нагороди:

- орден «Знак пошани».

Бодров Андрій Васильович народився в 1895 році в місті Орєхово-Зуєво Московської губернії. Батьки працювали на відомій Морозовській мануфактурі.

Після закінчення початкової школи і технічного училища в 1915 році почав працювати на текстильній фабриці Морозова. Працював мотальником шпуль і фарбувальником. Вступив до рядів РКП(б), був покликаний до Робітничо-селянської Червоної Армії на політичну роботу. Був комісаром 2-го Московського кавалерійського полку, а потім комісаром окремої вогневої бригади в 11-й армії, що вступила в 1922 році в Баку.

В 1924 році А.В. Бодров працював на профспілковій роботі в Азербайджанській Раді професійних спілок, де займав посаду начальника відділу транспортних і промислових підприємств.

З 1928 по 1929 рр. керував трестом «Юговостранс» в м. Армавірі, «Автопромпуть» в м. Краснодарі, акціонерним товариством «Транспорт» в м. Сочі.

В 1929 році був обраний членом президіуму Московського окружного виконкому і одночасно виконував обов’язки завідувача організаційним відділом.

В 1929 році був направлений на навчання до Московського інституту інженерів транспорту, який закінчив в 1934 році, отримав спеціальність інженера шляхів сполучення з експлуатації залізниць.

По закінченні інституту працював ревізором руху на Московсько-Балтській залізниці з січня 1934 року по травень 1935р.

З травня 1935 року по червень 1936 року руху і диспетчером в Головному управлінні Народного комісаріату шляхів сполучення СССР.

В червні 1936 року був призначений заступником начальника Південно-Уральської залізниці, а в жовтні 1936 року став начальником цієї ж залізниці.

В 1938 році призначений на посаду начальника Одеської залізниці. Того ж року був заарештований і засуджений на 10 років без права листування. Загинув у таборах. Дата і місце смерті невідомі.

Нагороди:

- орден Бойового Червоного Прапора;

- «Почесний залізничник»;

- орден Трудового Червоного Прапора.

Олексій Петрович народився в лютому 1902 року в м. Олександрії Херсонської губернії в сім’ї залізничника.

Свою роботу на залізничному транспорті він почав на станції Олександрія на посаді ремонтного робітника.

У 1920 році навчався на курсах чергових по станції в Катеринославі (нині Дніпропетровськ), які закінчив в 1932 році.

В грудні 1923 року був прийнятий запасним черговим по станції Знам’янського експлуатаційного району, а через 11 місяців вступив до рядів Червоної Армії. Після демобілізації в листопаді 1926 року працював помічником касира на станції Знам’янка, заступником начальника станції Миколаїв.

В 1931 році навчався на курсах диспетчерів, по закінченні яких працював диспетчером.

В 1933 році був призначений заступником начальника Знам’янського відділу руху.

В 1934-1936 рр. навчався на Вищих курсах командного складу при Ленінградському інституті інженерів залізничного транспорту.

По закінченні курсів був призначений начальником Таганрозького відділення Ворошилівської залізниці.

В 1938-1939 рр. працював заступником начальника залізниці ім. Дзержинського в Москві.

В жовтні 1939 року О. П. Молчанов очолив Одеську залізницю.

Під керівництвом Олексія Петровича Молчанова в 1941 р. було проведено евакуацію господарств залізниці. Залізничники Одеської магістралі успішно справлялись із завданням евакуації промислових підприємств і населення близьких до залізниці районів.

У липні 1946 року О. П. Молчанов був призначений членом військової ради Південного фронту і уповноваженим Народного комісаріату шляхів сполучення на цьому ж фронті.

Влітку 1942 року був відкомандирований до Сталінграда на посаду уповноваженого НКПС при штабі Південно-Західного фронту.

У жовтні 1942 р. був відкликаний з фронту і призначений начальником Південно-Уральської залізниці.

У лютому 1943 року був переведений на посаду начальника Московсько-Курської залізниці.

В березні 1944 року відкомандирований на Одеську залізницю, яку очолював до травня 1946 року. Був переведений до Києва, де працював начальником Південно-Західної залізниці.

Відомостей про останні роки життя немає.

Нагороди:

- Два ордени «Леніна»;

- Орден Трудового Червоного Прапора.

Народився у 1902 році в родині залізничника в Таганрозі.

У 1915 році після закінчення 2 класів залізничної школи почав роботу в майстернях 22-ї дистанції колії на ст. Іловайськ Катеринської залізниці.

У 1922 році призначений комірником околотка 22-ї дистанції.

У 1924 році його обрано секретарем комітету профспілки 22-ої дистанції Катеринської залізниці, а потім переходить в Іловайський райпрофсож на посаду завідувача культвідділу.

У квітні 1928 року, після закінчення курсів радистів переходить в 7-му дистанцію зв'язку на станції Дебальцеве-Сортувальний на посаду радіотехніка.

З жовтня 1929 року на виборній посаді голови Дебальцевської районної професійної спілки.

У жовтні 1930 року повернувся на господарську роботу й призначений завідувачем відділу праці та кадрів Краснолиманського експлуатаційного району Південної залізниці.

У липні 1932 року призначений заступником начальника Харківського експлуатаційного району Південної залізниці.

У липні 1933 року призначений начальником Московського експлуатаційного району Північної залізниці.

У травні 1934 року направлений на станцію Няндома, де йому доручено організувати роботу знову створеного 7-го відділення руху Північної залізниці.

У червні 1936 року призначений заступником начальника, а в листопаді 1937 року - начальником Північної залізниці.

У жовтні 1940 року направлений на Карагандинську залізницю на посаду начальника Карагандинського відділення служби руху.

У січні 1942 року направлений на будівництво лінії Акмолинськ - Картали в ранзі заступника начальника залізниці й займав посаду заступника начальника будівництва.

У вересні 1942 року, після закінчення будівництва, направлений на Свердловську залізницю на посаду начальника служби руху - заступником начальника залізниці.

У січні 1943 року призначений начальником Свердловської залізниці.

У жовтні 1943 року, у зв'язку з тим, що у Леоніда Григоровича виявили захворювання туберкульозу, він переводиться в резерв Наркомата шляхів сполучення і з листопада по грудень 1943 року лікується в Москві.

У січні 1944 року призначений заступником начальника Головного вантажного управління Народного комісаріату шляхів сполучення СРСР.

У листопаді 1944 року направлений на Одеську залізницю на посаду заступника начальника залізниці.

У вересні 1946 року очолив Одеську залізницю.

При створенні у травні 1953 року Одесько-Кишинівської залізниці був призначений заступником начальника залізниці.

У 1956 році при роз'єднанні Одесько-Кишинівської залізниці на Одеську й Молдавську, зайняв посаду дорожнього ревізора з безпеки руху Одеської залізниці, на якій працював до виходу на пенсію за віком у 1962 році.

Помер у 1971 році.

Нагороди:

- орден Леніна;

- орден Трудового Червоного Прапора;

- 2 медалі «Почесний залізничник».

Народився у 1900 році в Брянську. Відомостей про трудову діяльність до 1937 року немає.

У 1935 році закінчив Вище технічне училище ім. Баумана в Москві за спеціальністю інженера-механіка паровозобудування й конструювання паровозів.

У 1937 році був призначений заступником начальника технічного управління Народного комісаріату шляхів сполучення.

У 1942 році очолив технічне управління НКПС.

У 1948 році призначений заступником міністра шляхів сполучення СРСР, відповідав за технічну політику Міністерства й курував науково-дослідні й проектно-конструкторські організації Міністерства шляхів сполучення СРСР.

У зв'язку з реорганізацією управління залізничним транспортом посада В.В. Курочкіна була скасована, й у травні 1953 року він був призначений начальником Одесько-Кишинівської залізниці, яка у 1953 році була створена шляхом злиття Одеської й Кишинівської залізниць.

У серпні 1954 року призначений начальником Московського інституту інженерів шляхів сполучення, яким керував протягом 10 років.

Дата смерті невідома.

Нагороди:

- 2 ордени Леніна;

- орден Трудового Червоного Прапора;

- орден Червоної Зірки;

- 5 медалей;

- двічі «Почесний залізничник».

Костянтин Іванович народився у 1910 році в Харкові в родині залізничників.

У 1924 році він вступив до фабрично-заводського училища (ФЗУ) при Харківському паровозно-ремонтному заводі.

Після закінчення у 1927 році ФЗУ К. І. Даниленко працював слюсарем у паровозному депо «Октябрь» у Харкові. З 1928 року працював помічником машиніста.

У 1932 році був призваний у ряди Червоної Армії й до 1934 року був курсантом Об'єднаної військової школи ВЦВК у Москві. Після демобілізації Костянтин Іванович повернувся до Харкова і до 1937 року працював машиністом у депо «Октябрь». У 1937 році був призначений начальником цього ж депо. У депо молодий керівник, виходець із робочої родини, був загальним улюбленцем, поєднував вимогливість до підлеглих з турботою про них і їхні родини.

У 1939 році був призначений заступником начальника Південної залізниці. У жовтні 1941 року при підході німецьких військ до Харкова керував евакуацією найцінніших паровозів з Південної залізниці в тилові райони СРСР.

У м. Кашира Московської області з паровозів Південної залізниці була сформована колона особливого призначення. Начальником колони був призначений К.І. Даниленко. Колона працювала на Південно-Західному фронті, потім на Сталінградському. Під час бою за Сталінград влітку-восени 1942 року колона працювала на лініях Баскунчак - Ахтуба, підвозячи підкріплення й боєприпаси військам, що безпосередньо захищали Сталінград і Фролове-Гумрак, по яких йшли перевезення військ Донського фронту.

У грудні 1942 року Костянтин Іванович був відкликаний з фронту до Москви й призначений начальником відділу паровозних колон Головного управління паровозного господарства Народного комісаріату шляхів сполучення СРСР.

При підході військ Червоної Армії до Харкова К.І. Даниленку було доручено сформувати керування Південної залізниці, яку очолив у вересні 1943 року.

У листопаді 1943 року за зразкове виконання завдання по забезпеченню перевезеннями військ Сталінградського й Донського фронтів було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням Золотої Зірки й ордена Леніна.

Посаду начальника Південної залізниці К. І. Даниленко займав до 1945 року.

З 1945 по 1946 рік займав посаду першого заступника начальника Донецького округу залізниць.

У 1946 році був призначений на посаду начальника Північно-Донецької залізниці (м. Артемівськ). У цьому ж році повернувся на посаду заступника начальника Донецького округу залізниць.

У 1950 році закінчив Всесоюзний заочний технікум залізничного транспорту в столиці СРСР.

У 1951 році округи були ліквідовані, і К.І. Даниленко був направлений на навчання до Харківського інституту залізничного транспорту, який закінчив у 1954 році.

У листопаді 1954 року був призначений начальником Одесько-Кишинівської залізниці.

У жовтні 1956 року Костянтин Іванович був переведений на Уральську залізницю на посаду начальника Улянівського відділення залізниці.

Дата смерті його невідома.

Нагороди:

- орден Леніна;

- орден Кутузова II ступеня;

- орден Трудового Червоного Прапора (двічі);

- орден Вітчизняної війни II ступеня;

- орден «Знак Пошани».

Василь Іванович народився в місті Алчевськe Катеринославської губернії у 1905 році в родині робітника металургійного заводу.

В 1919 році почав працювати підручним ливарем заводу «Земоруд».

У 1921 році був прийнятий слюсарем у паровозне депо станції Алчевськ. У депо пропрацював до жовтня 1924 року.

Потім В. І. Козенко переїхав до Києва, де до вересня 1927 року навчався на робітничому факультеті Київського інституту народного господарства.

У вересні 1927 року Василя Івановича зараховано до Київського інституту інженерів транспорту, який він закінчив у 1932 році, де згодом отримав фах інженера-експлуатаційника.

По закінченні інституту був направлений на Забайкальську залізницю, де протягом двох років працював начальником технічного бюро Зилівського експлуатаційного району.

З грудня 1934 року по травень 1937 року працював поїзним і старшим поїзним диспетчером Зилівського відділення руху.

З травня 1937 року по грудень цього ж року працював заступником начальника Хилокського відділення руху Забайкальської залізниці.

У грудні 1937 року переводиться на Куйбишевську залізницю на посаду заступника начальника Абдулівського відділення руху.

У жовтні 1938 року очолює Уджимське відділення руху.

У вересні 1939 року направлений на Український фронт, який на той час увійшов на територію Західної України, де очолював військово-експлуатаційне управління №8.

При створенні у грудні 1939 року Ковельської залізниці займав посаду начальника служби руху, а з грудня 1940 року до літа 1941 року працював першим заступником начальника Ковельської залізниці.

У жовтні 1941 року призначений першим заступником начальника Куйбишевської залізниці. Працював на цій посаді до березня 1944 року.

У березні 1944 року призначений заступником начальника Ковельської залізниці, керував оперативною групою, яка розташовувалася в м. Сарни Рівненської області.

У червні 1944 року призначається уповноваженим центрального управління перевезень ВОСО й начальником військово-експлуатаційного управління №4 на 1-му Білоруському фронті.

З грудня 1945 року по червень 1949 року - перший заступник начальника Приволзької залізниці.

З червня 1949 року по травень 1953 року - начальник Уфимської залізниці. У травні 1953 року Уфимська залізниця була з'єднана з Куйбишевською, В.І. Козенка переведено до Львова.

З травня 1953 року по січень 1956 року - перший заступник начальника Львівської залізниці.

У січні 1956 року очолив Одесько-Кишинівську залізницю.

У 1968 році вийшов на пенсію за віком.

Помер у кінці 70-х рр.

Нагороди:

- орден Леніна;

- орден Жовтневої революції;

- орден Трудового Червоного Прапора;

- 2 ордени Вітчизняної війни І ступеня;

- Орден ПНР «Хрест Грюнвальда»;

- Орден Червоної Зірки;

- 3 медалі;

- «Почесний залізничник».

Яків Миколайович народився 4 листопада 1909 року на станції Олексіївка Південно-Східної залізниці в родині залізничника. Батько працював кочегаром на водокачці. Потім родина переїхала до міста Россош Воронезької області.

Яків Миколайович почав трудову діяльність учнем кіномеханіка в клубі станції Россош у вересні 1926 року й працював на цій посаді до квітня 1928 року.

У квітні 1928 року слюсар Россошського локомотивного депо Південно-Східної залізниці.

У червні 1929 року обраний головою дільничного комітету професійної спілки будівельників.

У 1930 році Якова Миколайовича направлено на навчання до Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту, який він закінчив у 1935 році, де отримав фах інженера з експлуатаційної й вантажної роботи.

За розподілом виїжджає на роботу на Томську залізницю.

З червня 1935 року по грудень 1935 року працює ревізором руху Кузнецького відділення експлуатації.

З грудня 1935 року по квітень 1937 року заступник начальника станції Новокузнецьк.

У квітні 1937 року переходить на роботу в управління Томської залізниці на посаду заступника начальника технічного відділу служби руху.

З липня 1937 року по травень 1938 року - начальник технічного відділу служби руху.

З травня 1938 року по серпень 1941 року - начальник служби руху, а з серпня 1941 по жовтень 1942 року заступник начальника Томської залізниці, а з жовтня 1942 року - заступник начальника Туркестано-Сибірської залізниці.

У листопаді 1944 року Яків Миколайович призначений на посаду заступника начальника Північно-Донецької залізниці.

З січня 1947 року по березень 1948 року - заступник начальника Донецького округу залізниць.

У березні 1948 року призначений начальником Північно-Донецької залізниці, а після об'єднання залізниць у травні 1953 року призначений начальником Донецької залізниці.

Впродовж 15 років керував Донецькою магістраллю.

У 1959 році за високі досягнення в праці йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці із врученням золотої медалі «Серп і Молот» та ордена Леніна.

З травня 1968 року по квітень 1973 року - начальник Одесько-Кишинівської залізниці.

У квітні 1973 року перейшов на роботу радника віце-міністра по залізничному транспорту Міністерства цукрової промисловості республіки Куба.

Помер в Одесі у травні 1992 року.

Нагороди:

- два ордени Трудового Червоного Прапора;

- орден «Знак Пошани»;

- Почесна грамота Верховної Ради Казахської РСР;

- 5 медалей;

- Знак«Почесний залізничник».

- іменний золотий годинник від Міністра шляхів сполучення СРСР.

Народився у 1926 році в селі Манвелівка Магдалинівського району Дніпропетровської області в родині службовця. Батько Івана Артемовича був партійним працівником.

У 1933 році батька Івана Артемовича направили на політичну роботу на залізничний транспорт.

У 1942 році І.А. Ємець почав свою трудову діяльність у паровозному депо станції Чемкент.

Працював на посаді учня слюсаря з ремонту паровозів. У 1943 році був відряджений в 20-те воєнно-експлуатаційне відділення, де працював черговим по станції. Відділення забезпечувало перевезеннями спочатку 3-й Український, а потім 2-й Український фронти.

У вересні 1945 року був зарахований на навчання до Дніпропетровського технікуму залізничного транспорту.

У 1947 році І. А. Ємця направлено до Львів на посаду поїзного диспетчера Львівського відділення. Одночасно перевівся на заочне відділення до Львівського технікуму залізничного транспорту, який закінчив у 1948 році.

У 1948 році Іван Артемович був переведений в управління залізниці на посаду старшого помічника начальника розпорядчого відділу служби руху.

У 1949 році він вступив до Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, який закінчив у 1952 році.

Був направлений на роботу на Одеську залізницю, де в липні 1952 року його призначено на посаду заступника начальника, а з липня 1953 року став начальником станції Одеса-Порт.

У жовтні 1953 року був відряджений на Сталінську залізницю, де зайняв посаду начальника станції Синельникове.

У січні 1956 року був призначений заступником начальника відділу руху Запорізького відділення Сталінської залізниці.

У серпні 1958 року займав посаду начальника відділу руху Запорізького відділення.

У серпні 1968 року був призначений начальником Кіровоградського відділення Придніпровської залізниці.

У 1969 році був призначений першим заступником начальника Одесько-Кишинівської залізниці. У жовтні 1972 року очолив Одесько-Кишинівську залізницю. Під час керівництва Івана Ємця була введена в експлуатацію станція Іллічівськ-Паромна, завершено будівництво лінії Помічна - Долинська, почалося будівництво будівельно-промислової бази і нового морського порту Южний. Пропрацював на посаді начальника залізниці до липня 1977 року. Потім був переведений до Москви на посаду заступника міністра шляхів сполучення СРСР.

Надалі працював начальником Прибалтійської залізниці.

Нагороди:

- два ордени Трудового Червоного Прапора;

- орден Жовтневої Революції;

- «Почесний залізничник».

Олександр Михайлович народився 10 квітня 1928 року у селі Коржумари Криничанського району Дніпропетровської області.

З 1944 по 1948 рр. навчався у Дніпропетровському технікумі залізничного транспорту. По закінченні навчання був розподілений на Бессарабське відділення Кишинівської залізниці.

Після 1953 року переведений на Одеське відділення Одесько-Кишинівської залізниці.

Працював поїзним диспетчером, заступником начальника відділу руху Одеського відділення.

У 1965 році закінчив Дніпропетровський інститут залізничного транспорту.

У листопаді 1965 року призначений начальником станції Одеса-Застава-І.

У березні 1966 року повертається в апарат Одеського відділення на посаду начальника відділу руху.

У грудні 1969 року призначений заступником начальника Одеського відділення.

У 1971 рік працює начальником служби руху - заступником начальника залізниці.

З 1977 року - начальник Одесько-Кишинівської залізниці, а з 1979 року - начальник Одеської залізниці.

У 1981 році Олександр Михайлович переведений на посаду начальника Донецької залізниці у 1981 році.

Іван Сидорович народився у 1937 році в селищі Тхарін Рогачевского району Гомельської області (Білорусія) у родині колгоспника.

У 1954 році вступив до Гомельського технікуму залізничного транспорту, який закінчив у 1957 році й був направлений на Казанську залізницю, де у квітні цього ж року почав трудову діяльність черговим по коліях станції Канаш. У серпні 1957 року призначений черговим по станції Канаш. З січня по липень 1958 року виконував обов'язки начальника технічної контори цієї ж станції.

З липня 1958 року по квітень 1960 року працював поїзним диспетчером Канашського відділення Казанської залізниці.

У квітні 1960 року почав працювати старшим вагарем на ст. Нижньодніпровськ-Вузол Придніпровської залізниці.

У липні цього ж року був призначений комерційним ревізором Дніпропетровського відділення.

У травні 1961 року призначений старшим помічником начальника станції Сухачівка Придніпровської залізниці.

З жовтня 1964 року по вересень 1965 року працював поїзним диспетчером Дніпропетровського відділення.

У вересні 1965 року очолює станцію Сухачівка.

У травні 1967 року переходить в управління Придніпровської залізниці, де його призначають старшим черговим помічником начальника оперативно-розпорядчого відділу служби руху.

У серпні 1969 року став змінним заступником начальника служби руху.

У лютому 1970 року призначений заступником начальника служби руху Придніпровської залізниці.

У лютому 1976 року - начальник Знам’янського відділення Одесько-Кишинівської залізниці.

У лютому 1977 року призначений начальником служби руху - заступником начальника Одесько-Кишинівської залізниці.

Після розділення у жовтні 1979 року Одесько-Кишинівської залізниці на Одеську й Молдавську займає пост першого заступника начальника Одеської залізниці.

У березні 1981 року по грудень 1986 року очолює Одеську залізницю. В цей період її колектив увійшов до списку передових підприємств галузі. Серед кращих були станції Одеса-Пересип, Одеса-Сортувальна, вагонне депо станції імені Тараса Шевченка, Знам’янське відділення залізниці. Розвивалася соціальна база підприємства, було здано в експлуатацію 100 тис. квадратних метрів житла для працівників магістралі. Відкривалися і капітально ремонтувалися дитячі садки, Палаци культури в Знам’янці і Помічній, лікувально-оздоровчі заклади.

У грудні 1986 року І. С. Шеверняєв переходить на посаду директора Одеської філії інституту «Днепрожелдорпроект».

У 1992 році призначений представником Укрзалізниці в Республіці Болгарія.

Помер у 2002 році.

Нагороди:

- орден Трудового Червоного Прапора;

- медаль «За трудові заслуги»;

- «Почесний залізничник».

Михайло Артемович народився у 1938 році в селі Маркове Глушаківського району Курської області в родині робітника.

Після закінчення середньої школи у 1956 році вступив до Харківського інституту інженерів залізничного транспорту ім. С. М. Кірова, який закінчив у 1961 році.

Отримав фах інженера по експлуатації залізниць і був направлений на роботу на Донецьку залізницю.

Працював черговим по станції, станційним диспетчером станції Ясинувата, начальником станції Авдіївка.

У 1965 році був призначений на посаду головного інженера, а потім працював заступником начальника станції Ясинувата.

З 1970 по 1977 рр. М. А. Гур’єв - начальник станції Дебальцеве-Сортувальна Донецької залізниці.

Протягом року працював начальником відділу руху - заступником начальника Іловайського відділення Донецької залізниці.

З 1978 по 1980 рр. Михайло Артемович - заступник начальника Ясинуватського відділення.

З 1980 по 1982 рр. працював начальником служби руху Донецької залізниці та заступником начальника Донецької залізниці.

У 1983 році був переведений на Південну залізницю на посаду першого заступника начальника залізниці.

У 1988 році Михайло Артемович призначений начальником Одеської залізниці.

Вийшов на пенсію за станом здоров'я у 1997 році.

Помер в грудні 2010 року.

Нагороди:

- орден Дружби народів;

- 2 медалі;

- «Почесний залізничник».

Олег Митрофанович народився 1941 року в родині службовця в місті Нарва (Естонія).

Разом із батьками переїжджав з місця на місце, тому середню школу закінчив у 1958 році в Куп’янську Харківської області.

Протягом року працював лаборантом паливно-мастильних матеріалів.

З 1959 року по січень 1964 року О.М. Крючков навчався в Харківському інституті інженерів залізничного транспорту. По закінченні інституту одержав призначення на Донецьку залізницю, де почав працювати черговим по станції Штерівка. У липні 1965 року призначений на посаду начальника цієї станції.

З листопада 1968 року по червень 1972 року Олег Митрофанович працював заступником начальника станції Дебальцеве-Сортувальна. У червні 1972 року очолює цю станцію, а у березні 1974 року переводиться головним інженером станції Дебальцеве-Сортувальний.

З червня 1976 року по лютий 1977 року займає посаду заступника начальника відділу руху Дебальцевського відділення залізниці.

З лютого 1977 року по грудень 1979 року - начальник станції Дебальцеве. З лютого 1982 року Олег Митрофанович - заступник начальника Попаснянського відділення Донецької залізниці.

У лютому 1982 року очолює Дебальцевське відділення Донецької залізниці.

У серпні 1987 року призначений першим заступником начальника Донецької залізниці.

У 1992 році переходить на роботу в м. Київ на посаду Генерального директора транспортно-експедиційного підприємства «Укрзалізництранс».

У листопаді 1992 року очолив Головне управління перевезень Укрзалізниці.

У 1994 році призначений директором транспортно-експедиторської компанії «Интертранс» по зовнішньоекономічних зв'язках.

У квітні 1995 року очолює Південну залізницю.

З жовтня 1997 по липень 1998 року - начальник Одеської залізниці.

Помер в січні 2011 року.

Віталій Самійлович народився у 1956 році в місті Знам’янка Кіровоградської області.

Після закінчення середньої школи почав трудову діяльність електромонтером зв'язку Знам’янської дистанції сигналізації та зв'язку.

У 1976 році призваний на військову службу. У грудні 1978 року, після демобілізації з рядів Радянської Армії, був прийнятий слухачем підготовчого відділення Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту.

У 1979 році Віталія Самійловича прийнято до Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, який він закінчив у 1984 році, здобувши фах інженера шляхів сполучення з керування процесами перевезень на залізничному транспорті.

З 1984 по 1986 рік - черговий по станції Чорноліська, маневровий диспетчер станції Підгородна Одеської залізниці.

З 1986 по 1989 рік - начальник станції Підгородна.

З березня 1989 року - працює поїзним диспетчером відділу перевезень Знам’янського відділення Одеської залізниці.

З грудня 1989 року заступник начальника відділу перевезень Знам’янського відділення.

У серпні 1998 року В. С. Алейник призначається на посаду заступника начальника служби перевезень - начальника відділу породового навантаження Одеської залізниці.

Протягом 4 місяців у 2000 році керує станцією Одеса-Застава-I, але вже в листопаді 2000 року призначається на посаду заступника начальника служби перевезень з вивантаження, а у серпні 2001 року призначений заступником начальника служби перевезень.

У квітні 2003 року призначений заступником начальника Головного управління перевезень Укрзалізниці.

З липня 2003 року очолює Головне управління перевезень.

У червні 2005 року Віталій Самійлович очолює Одеську залізницю.

З грудня 2005 року - начальник Головного управління перевезень Укрзалізниці.

Нагороди:

- «Почесний залізничник»;

- «Заслужений працівник транспорту України».

Микола Васильович народився в 1948 році в Знам’янці Кіровоградської області в родині робітника.

У 1966 році після закінчення середньої школи навчався в Бессарабській дорожньо-технічній школі Одесько-Кишинівської залізниці, де отримав фах оглядача вагонів.

У квітні 1967 року він був прийнятий на роботу оглядачем вагонів Знам’янського вагонного депо Одеської залізниці.

У жовтні 1967 року М. В. Рогов був призваний на військову службу, у 1969 році демобілізувався з рядів Радянської Армії та у грудні цього ж року був зарахований слухачем підготовчого відділення Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту.

У вересні 1971 року Микола Васильович став студентом Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, де у 1976 році здобув фах інженера шляхів сполучення з експлуатації залізниць. За розподілом був направлений на Донецьку залізницю, де працював на посаді чергового по станції Жданів-Вантажний.

У 1977 році він був переведений на роботу поїзним диспетчером відділу руху Жданівського відділення Донецької залізниці.

У 1978 році призначений на посаду заступника начальника з оперативної роботи станції Жданів-Порт.

У 1980 році Микола Васильович переведений на посаду заступника начальника з комерційної роботи станції Жданів-Сортувальний.

З грудня 1980 по 1985 рр. займає посаду начальника станції Волноваха.

У 1985 році призначений на посаду начальника відділу руху - заступником начальника Жданівского відділення Донецької залізниці.

У зв'язку з ліквідацією Жданівського відділення у 1986 році переведений на посаду ревізора руху Ясинуватського відділення Донецької залізниці.

У червні 1987 року Микола Васильович повертається до Жданова на посаду начальника станції Жданів-Сортувальний.

У жовтні 1987 року призначений на посаду начальника служби руху Донецької залізниці.

З жовтня 1988 року М. В. Рогов працює на посаді заступника начальника залізниці - начальника служби перевезень Донецької залізниці.

У 1994 році Микола Васильович призначений першим заступником начальника Донецької залізниці.

З грудня 2000 року по червень 2005 року працював начальником Донецької залізниці.

З червня 2005 року був призначений радником Генерального директора Укрзалізниці при начальнику Донецької залізниці.

У лютому 2006 року Микола Васильович очолив Одеську залізницю й працював на цій посаді до вересня 2006 року.

У вересні 2006 року був переведений на Донецьку залізницю.

У травні 2010 року призначений начальником Донецької залізниці.

Нагороди:

- орден «За заслуги» III ступеня;

- «Почесний залізничник»;

- «Заслужений працівник транспорту України».

Сергій Петрович народився у 1961 році в місті Ртищево Саратовської області в родині робітника.

У 1976 році став студентом Ртищевського технікуму залізничного транспорту, який закінчив в 1980 році з відзнакою.

Цього ж року він вступив до Ростовського інституту інженерів залізничного транспорту, який закінчив у 1985 році.

За розподілом був направлений на Донецьку залізницю, де почав працювати черговим станційного поста централізації станції Ясинувата.

У лютому 1986 року Сергій Петрович перейшов на посаду чергового по станції Ясинувата.

З червня 1987 року призначений на посаду заступника начальника станції Ясинувата з технічної роботи.

З грудня 1987 року по серпень 1991 року працював на цій же станції на посаді головного інженера.

З серпня 1991 року по листопад 2000 року С. П. Болоболін очолював станцію Ясинувата.

У листопаді 2000 року призначається на посаду поїзного диспетчера у Дорожній центр управління перевезеннями Донецької залізниці.

У лютому 2001 року Сергія Петровича призначають заступником начальника Дорожнього центру управління перевезеннями, а у квітні 2001 року - начальником Ясинуватської дирекції залізничних перевезень - заступником начальника Донецької залізниці.

У липні 2005 року він призначений заступником начальника Донецької залізниці по перевезеннях.

З липня 2005 року по вересень 2006 року - перший заступник начальника Донецької залізниці.

У вересні 2006 року призначений начальником Одеської залізниці.

У січні 2008 року Сергій Петрович був переведений на Донецьку залізницю.

Нагороди:

- орден «За заслуги» III ступеня;

- знак «Залізнична Слава» III ступеня;

- знак «Почесному працівникові транспорту України»;

- «Почесний залізничник».

Ілля Юхимович народився 4 лютого 1949 року в Одесі в сім’ї залізничника.

В 1964 р. вступив до Одеського технікуму залізничного транспорту.

Трудову діяльність Ілля Юхимович розпочав у 1967 р., по закінченні технікуму, на посаді помічника машиніста тепловоза локомотивного депо Одеса-Сортувальна.

З травня 1969 р. по червень 1971 р. проходить службу в армії.

З серпня 1971 р. по лютий 1972 р. І.Ю. Левицький працює черговим по локомотивному депо Одеса-Сортувальна.

З лютого 1972 р. по серпень 1974 р. він отримує вищу освіту в Одеському інженерно-будівельному інституті.

З вересня 1974 р. по січень 1985 р. - Ілля Юхимович займає посади приймальника-здавальника на станції Одеса-Товарна, нормувальника нормативної групи вантажної служби Одеської залізниці, змінного інженера, завідувача контейнерним відділенням цієї станції, заступника начальника станції Одеса-Товарна.

У 1978 році І. Ю. Левицький отримує фах інженера з експлуатації залізниць у Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту.

З січня 1985 р. по грудень 1986 р. очолює відділ контейнерних перевезень та комерційної роботи Одеського відділку залізниці.

З грудня 1986 р. по липень 1993 р. він працює на посаді начальника служби контейнерних перевезень та комерційної роботи Одеської залізниці.

З липня 1993 р. по серпень 1995 р. Ілля Юхимович - заступник начальника залізниці - начальник служби вантажної та комерційної роботи Одеської залізниці.

З серпня 1995 р. по липень 1998 р. І. Ю. Левицький стає першим заступником начальника залізниці.

З липня 1998 р. по 2005 р. він очолює Одеську залізницю.

В 2004 році в Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту Ілля Юхимович захищає кандидатську дисертацію на тему «Удосконалення технології прискореної доставки вантажів на залізницях України в умовах ринку транспортних послуг» і отримує вчений ступінь кандидата технічних наук.

З 2005 р. по лютий 2008 р. він працює на посаді регіонального радника Генерального директора Укрзалізниці.

З лютого 2008 року до березня 2011 року І. Ю. Левицький - начальник Одеської залізниці.

Нагороди:

- знак «Почесному залізничнику» (двічі);

- Почесне звання «Заслужений працівник транспорту України»;

- грамота Верховної Ради України;

- орден «За заслуги» ІІІ ступеня;

- Почесний залізничник Молдови;

- Подяка Міністерства транспорту та зв’язку України;

- Нагрудний знак «Почесний працівник транспорту України»;

- Орден «За заслуги» ІІ ступеня;

- Знак «Залізнична Слава» II, ІІІ ступеня;

- Почесна грамота Верховної Ради України.

Микола Іванович Луханін народився 26 листопада 1953 року в місті Кіровськ Луганської області.

В 1968 році він вступає до гірничо-транспортного технікуму.

Закінчив Українську державну академію залізничного транспорту (1977, 2002).

Трудову діяльність розпочав у 1977 році на посаді чергового по станції Дебальцеве-Сортувальна Донецької залізниці.

З 1977 по 1979 рр. проходить службу в армії.

З червня по жовтень 1979 р. М. І. Луханін - черговий по станції Дебальцеве-Сортувальна.

З жовтня 1979 р. по лютий 1980 р. він працює на посаді заступника начальника станції Дебальцеве-Сортувальна з технічної частини.

З лютого 1980 р. по липень 1982 р. - заступник начальника відділу руху з вантажної роботи Дебальцевського відділку Донецької залізниці.

З липня 1982 р. по листопад 1982 р. Микола Іванович працює на посаді заступника начальника відділу перевезень з оперативної роботи Дебальцевського відділку Донецької залізниці.

З листопада 1982 р. по вересень 1987 р. - начальник відділу перевезень - заступник начальника Дебальцевського відділку Донецької залізниці.

З вересня 1987 р. по липень 1977 р. М. І. Луханін - начальник Дебальцевського відділку Донецької залізниці.

З липня 1977 р. по квітень 1998 р. він очолює службу комерційної та вантажної роботи Дорожнього центру управління перевезеннями вантажів та пасажирів Південної залізниці.

З квітня 1998 р. по грудень 2000 р. Микола Іванович працює на посаді головного інженера Одеської залізниці.

З грудня 2000 р. по жовтень 2002 р. він стає першим заступником начальника Південно-Західної залізниці.

З жовтня 2002 р. по квітень 2004 р. М. І. Луханін - заступник Генерального директора Укрзалізниці.

У 2003 році в Українській державній академії залізничного транспорту Микола Іванович захистив кандидатську дисертацію на тему «Моделювання залізничних транспортних коридорів на базі поширених мереж Петрі» та отримав вчений ступінь кандидата технічних наук.

З квітня 2004 р. по червень 2005 р. він очолює Одеську дирекцію залізничних перевезень.

З червня 2005 р. по вересень 2006 р. Микола Іванович - начальник Донецької залізниці.

З вересня 2006 р. по квітень 2011 р. він працює першим заступником Генерального директора Укрзалізниці.

У квітні 2011 р. Кабінет Міністрів України призначив Миколу Івановича Луханіна начальником Одеської залізниці.

Відзнаки:

- Знак «Почесному залізничнику»;

- Знак «Залізнична Слава» ІІІ, ІІ, І ступеня;

- Почесне звання «Заслужений працівник транспорту України»;

- Почесний диплом ОСЖД;

- Знак «Почесний працівник транспорту України»;

- Почесна грамота Ради по залізничному транспорту країн СНД;

- Почесна грамота Кабінету Міністрів України.