або Історія про те, як студентське захоплення Павла Польового перетворилося на його життя

Нині Паша (цей серйозний дорослий чоловік наполягає, щоб його називали саме так, бо тоді краще почувається) відомий шоу-мен, яскрава особистість. А «у той світлий вісімдесят перший рік» він мало не став військовим. І тоді життя склалося б зовсім по-іншому.

«Поїхав вступати у Даугавпільське авіаційне училище (в Латвії). Втік з дому, – пригадує пан Польовий. – Це училище розташовувалося у справжній фортеці. Все у кращих традиціях жанру: високі мури, навколо – рови з водою, великі ворота. Потрібно було тиждень там прожити, готуватися, а потім здавати екзамени. І за цей тиждень я зрозумів, що армія – це не моє. І знову вирішив втекти. Але от халепа, як з фортеці втечеш? Тому змушений був здати математику на двійку. І через два дні вже був у Хмельницькому й подав документи у тодішній Хмельницький технологічний інститут побутового обслуговування (нині – Хмельницький Національний університет)».

Вчився Павло Польовий на факультеті «Машинні апарати легкої промисловості». Але на прохання розповісти про студентське життя, він відповів, що самого навчання майже не пам'ятає: «Ви уявляєте, як це давно було?». Хоча назву своєї дипломної роботи згадав дослівно: «Проект промислової установки азотування поверхневого шару вирубочного різака низу взуття». (Ось як!)

Та саме студентське життя – це не лише конспекти й лекції, а дещо більше. Для Польового це був театр «Юмодес» («Юмор дело серьёзное»). Студентський театр естрадних мініатюр одного разу увійшов у його життя і більше ніколи не «виходив». А ще зробив його знаменитістю у Хмельницькому.

«Тоді все було по-іншому, – розповідає пан Польовий. – Ми сиділи у бібліотеках, шукали тексти та теми для мініатюр. У «юнацькій» та в «Островського» нас знали в обличчя».

Незмінний керівник «Юмодесу» Микола Лук'янюк мав прізвисько «Адмірал», бо він служив на флоті. Тож весь корпоративний стиль був морським, і усі студенти мали свої ранги. Павло «дослужився» до звання капітана першого рангу (таки залишився невеличкий зв'язок із нерозпочатою військовою кар’єрою). А всі дівчата були «адміральськими крихітками».

«Подобалося мені те, що ми робили! Просто кайф! Ось «поперло», як каже молодь, накрило з головою, – каже Павло. – Зараз для мене таке ж задоволення – ковзани. Я щодня на катку!».

Саме завдяки «Юмодесу» з’явилася нова назва інституту, в якому навчався Павло. «Хмельницький театральний інститут балету та опери» – ось так тоді ще молоді студенти назвали виш на своєму першому фестивальному виступі в Чернівцях. Перше місце, перше визнання, справжній фурор. А конкурсанти з інших міст не могли зрозуміти, де ж цей Хмельницький, і що це за «талантища» приїхали. Після такої «творчої» назви інституту всі зрозуміли, що конкуренти справді сильні й взагалі професійні!

«Потім було море фестивалів. Суми, Рівне... А на останньому курсі ми взагалі поїхали з гастролями аж у Сибір. Їздили на «агітпотязі» по Кемеровській області. Про наші концерти можна розповідати безкінечно! Чого тільки не було! Траплялося, що відстали від свого поїзда, потім наздоганяли його з усіма реквізитами на плечах. А колись я настільки вжився в образ, що перестарався й впав зі сцени разом із столом, на якому стояв, разом з Лямзіним, який мене тримав... Які смішні траплялися назви селищ наприклад, Яя. Ми звідти прикольні телеграми відправляли. Після виступу в одному із клубів на околиці, далі тайга, зустріли місцевих свиней: такі худі, малі, бігають, як у нас бродячі собаки... Місяць при­год! За тридцять днів – 50 концертів. Але місяць жити в купе – це можна застрелитися. Відтоді я розумію космонавтів!»

Залишилися не лише спогади, але й студентські друзі. З Андрієм Лямзіним у молодості були «нерозлийвода», й досі, вже через багато років, залишаються закадичними друзями. От тільки немає можливості стільки часу проводити разом. Отож студенти, насолоджуйтесь кожною миттю, живіть наповну, а раптом це змінить ваше життя на краще!

 

Побачили помилку - виділіть
текст та натисніть Ctrl+Enter.