Хроніки Львова
МИ ПАМ’ЯТАЄМО: Генріетта Левицька. Поштовий некролог
08:55, 29.10.2010
21 жовтня цього року померла львівська художниця Генріетта Левицька. Завтра 9 днів. Прізвище знав, роботи бачив. Давно. Знайомі не були, в житті словом не перекинулися.
Можна було б запропонувати редакції цю публікацію через місяць, бо 30 листопада цього року Левицькій виповнилося б 80, але вирішив на 9 днів. Щоб не складалося враження, що ми якось будемо відзначати річницю відомої художниці. Не будемо. Не удостоїться.
Востаннє бачив її на обговоренні виставки Аксініна у Львові рік тому. Помітив стареньку, запам'яталася мені досить безглуздою шапочкою, запитав у когось: а це хто? На мене глянули з подивом:
- Гера Левицька, ти що, не впізнав?
- Боже... Не впізнав...
Три дні тому уточнюю у старого друга:
- Слухай, це я у тебе питав про Левицьку на останній аксінінській виставці?
Знизує плечима:
- Та ні, це якраз я у тебе запитував, не впізнав її, давно не бачив.
Навіть посперечалися.
Оскільки блогер Манкурт активний, воно якось відразу закрутилося. Отримав сумну звістку від Ігоря Введенського в день смерті. Так, розумію. Звичайно, фігура. Не тютькін-шмутькін помер, великий Художник пішов з життя.
Пошукав у Мережі. Практично нема нічого. Чому? Підказали портрет молодої дівчини в смугастому, і на тому спасибі, розмістив у себе коротенький некролог, помилково назвавши роботу автопортретом. Зв'язався по Скайпу з Іриною Котлобулатовою: «Гера Левицька померла, у тебе для некролога її фотки немає?» Вона за голову схопилася (не бачив, але розумію), добре знала і Геру, і чоловіка її – художника Володю Буглака, взялася шукати, під рукою немає. Гаразд, нехай цей скромний некролог поки так побуде. Буквально за годину отримую листа від художниці Катерини Суєвалової: "Ми були дуже близькі з Герою, спасибі, що ви написали про неї і про Володю добрі слова. Посилаю вам дві домашні фотографії Гери молодої та Гери з Володею і третім за рахунком Дюком. Якщо вважаєте можливим, незважаючи на "домашність" другої фотографії, розмістити їх на сайті – будь ласка. Зате вони там справжні. Як і завжди були в своєму житті. "Оригінали" за часів масок і підробок".
Оригінали за часів масок і підробок – треба ж так сформулювати! Відразу скажу – зазвичай уникаю без окремого дозволу називати в Інтернеті справжні імена кореспондентів, але тут зроблю виключення. Вимремо ж всі безіменними, як динозаври!
Олег з Брукліна пише – ось, знайшов на англійському аукціоні літографію, три роки тому 30 фунтів за неї хотіли, начебто точно її робота. Та вона, вона! Слідом за Олегом Юрій Гіттік з Ізраїлю надсилає листа: "Спасибі, що написали такі теплі слова про Геру. Ви вже знайшли її фотографії, але посилаю ще кілька. Їх зробив в 2007 році в Рокитному художник Слава Ільяшенко. Він був учнем Гери і дружив з ними (вже давно живе у Празі)".
У цей час моя поштова скринька починає подавати сигнали безперервно – Ігор Введенський побачив некролог і зрозумів проблему з візуальним рядом. Тут-таки отримую дві дивовижні фотокопії літографій "Tylko we Lwowie" з підтекстовками Гери по 2х2, 5 тисяч пікселів кожна – штришки на камені видно. Пише:
Ось дві роботи Гери Левицької з серії "Tylko we Lwowi" (XIX ст.) - 1996-1997рр. з віршованими підписами:
За літографіями від нього ж надійшов буклет Левицької з хорошими словами Здіслави Зегадло:
"Гера Левицька живе поза своїм часом. Сучасність настирливо вимагає жертв, а вона не має потреби їх приносити. Надає перевагу світу старих запальничок та дзеркал у старовинних рамах. Обожнює монети, які давно вже вийшли з ужитку. Саме вони є для неї виміром багатства.
П’є міцний чай з чудової старовинної філіжанки і обдумує, як поєднати експресію Боша з гармонією вечірньої тиші. Як за допомогою мільйона рисок мецотінти відобразити нікчемність цього світу або його досконалість. У своїй творчості Гера Левицька доводить, що знає те, що є найважливішим. Але не нав’язує своїх переконань, не повчає нас. Зображує обличчя людей так, ніби вони є досконалим витвором недосконалого творця. Навмисне так робить, хоча б могла відображати їхні форми рішучою та по-шкільному бездоганною лінією. Але художниця воліє залишатися непокірною ученицею - спеціально обриває лінії там, де за звичкою хочеться продовжити їх. Викривляє будинки, бо ніхто точно не знає, чи вони справді стоять рівно, чи нам так тільки здається.
Гера Левицька покірна талантові – не повчає нас своїми творами, не домагається нашого схвалення. Хоча сама постійно запитує, відповіді не дає. Непокоїть нас своїм неспокоєм і зворушує своїм захопленням. Здається, що каже: не знаю, що є мистецтвом, але знаю, що ним не є".
У буклеті серед інших репродукція її знаменитого автопортрета. Автопортрет Художника завжди хвилює – якщо талановитий. Не дуже розчесане коротке рано посивіле волосся, уважний погляд і відкритий червоний колір невибагливої спортивної куртки з піднятим коміром. Це не "Спартак" і не "Солідарність", це колір внутрішнього вогню душі художника. Драматизм зовні безстороннього полотна. Раз побачивши - не забудеш.
Поруч літографський портрет художниці Каті Суєвалової, зовсім інший – ніжна, вишукана лінія, шляхетна лірика, зроблений з любов'ю поетичний жіночій образ. І ще один жанр – два чудові натюрморти, вічна "ідеологічна криївка" художників.
Ще у першому листі було посилання на статтю в газеті "День" про художників андеґраунду комуністичних часів із згадкою Левицької. Зараз почесно значитися в протестній, андеґраундній, неофіційній частині художньої інтелігенції "реального соціалізму". Хоча, як всі і завжди, художники тодішнього андеґраунду ділилися на нездар і талановитих. Гера Левицька з тих других. Не сказав би, що її не можна було побачити на виставках. Можна. Не в перших залах, не на найвидніших місцях, але була. Тому що і ті худради, і виставкоми були цілком в змозі відрізнити мистецтво від мазанини.
У черговому листі надійшла чорно-біла фотографія живописної роботи Левицької, виконаної в так званому "суворому стилі". Ну, так, пам'ятаємо, була така хвиля на початку 60-х – мужні чоловіки і такі ж мужні жінки з закам'янілими суворими обличчями. По радіо щодня виконували пісні про "зелене море тайги під крилом літака", оспівувалася романтика першого кілочка і диму лісових вогнищ, народ валом валив на геологічні факультети. А далі кореспондент повідомив, що картина для виставки під назвою "Слухають Баха" насправді є груповим портретом друзів і приятелів Гери:
Зліва направо: Валерій Іванов (нині живе в Києві), Тетяна (прізвище забулося, доля невідома), Ігор Введенський (автор листа), Андрій Дрознін (професор, завідувач кафедри Щукінського театрального училища в Москві), Віра Нанівська (дружина Валерія Іванова, живе в Києві) .
Серед інших на картині та сама знаменита Віра Теодорівна Нанівська, одна з найвідоміших і дуже впливових жінок України, директор Міжнародного центру перспективних досліджень etc. Непогана компанійка приятелів була у Гери.
Тетяна Кутковець з Москви пише про Левицьку:
«Не виходить вимовити у мене "була", язик просто не повертається. Не можу ще ні усвідомити, ні прийняти я цю, таку для мене скорботну безмірно, звістку. Поки що і Львів важко без Гери уявити. Але ...
Ви дуже точно написали, Гера - це особистість. Яскрава, неймовірно талановита, дуже освічена, з живим оригінальним розумом і завжди своїм, виключно персональним, поглядом на все і всіх у цьому світі.
Блискуча художниця і така ж співрозмовниця. Той рідкісний випадок, коли талант митця не від’ємний від масштабу його особистості.
Я знаю її дві третини свого життя. Вважаю це знайомство і дружбу - особливо останніх років – одним з найбільших везінь у своєму житті. Гера з тих людей, кого, одного разу зустрівши і зблизившись, забути неможливо... щоб не відбувалося, як би не розвивалися події і, тим більше, коли говорять, що вона покинула цей світ.
Вічна і світла їй пам'ять.
Синові Олексію і його сім'ї мої співчуття".
Френд з ніком Igy надіслав портрет знаменитого львівського графіка Юрія Чаришнікова роботи Левицької, який розшукав на сайті Луганського музею. Приємно, що луганські музеї мають власні сайти і показують на них портрети львівських художників роботи львівських художників. Нічого, колись і наші художні музеї доживуть до такої розкоші. Ахмєтов подарує.
Знову Gmail кличе. Юра Гіттік нагадує: «Якщо надіслані матеріали надихнуть вас на більший текст, то хочу нагадати "крос-зв'язок" з Олександром Аксініним: офорти АА для Гери і Буглака - № 95 і 310, і Геріну серію "Аксінінана". Спасибі!»
Та надихнуть, надихнуть… Про одного з минулих персонажів нашої рубрики львівського графіка Олександра Аксініна окрема розмова. Буквально кожні два-три місяці Манкурт отримує від френдів нові порції матеріалів для публікації на персональних сторінках – ще одна виставка творів Аксініна, конференція, присвячена його творчості, круглий стіл, бієнале і так далі. Публікую далеко не завжди – матеріалів багато, відеосюжети – на сотні мегабайт, та й знаю, що все це буде ще й продубльоване за іншими адресами. Звичайно ж, передусім тому ж Юрію Гіттіку, напевно, не треба пояснювати, що практично все це відбувається за межами Львова й України загалом (за винятком минулорічної виставочки у приватній галереї "Примус"). Та в нас і робіт його вже не залишилося – вони нам потрібні? Вони нам не потрібні. Сайт аксінінський має ізраїльську прописку. Завантажив з нього і офорти Олександра на честь Левицької і Буглака, і всю серію Гери "Аксініана", не знаю, скільки з них дозволить відтворити обсяг цієї публікації. Прекрасні роботи - і його, і її!
Пізно вночі отримую листа з Праги від В'ячеслава Ільяшенка, давнього друга сім'ї:
"Ця чорно-біла фотографія зроблена мною в майстерні Гери на Галана (вул. Лепкого - Манкурт), в 1979-80, на горищі. Я тоді прогулював лекції в поліграфічному інституті і заважав Гері працювати. Правда, бігав за булочками в магазин і вчився. І позував для портрета. Зараз він висить у мене вдома у Празі.
Пришлю вам кілька графік Гери. І ще надсилаю фотографії. Це була наша остання зустріч 2007 року. Ми поїхали разом в їх улюблене Рокитне. Там нічого не змінилося з 80-х років. Гера ходила по саду і збирала яблука. Вони з Володею були такі старенькі і слабкі, що було сумно до сліз. Але вони і зовсім не змінилися з наших останніх зустрічей у 90-ті роки. Такий же гострий розум і мудрість. Тільки старенька оболонка. Сильна, вільна, мудра душа і в Гери, і у Володі. Хіба що сумна трохи. Володя розповідав, як лежав у лікарні поряд з Могитичем, з тим же діагнозом і як той там помер. А потім померла красива і чудова Наталя Могитич. І як його там боляче лікували. Тільки Дюк вже був не красень, сильний молодий великий і яскраво рудий, як перший, а зовсім маленький, навіть вже і не Дюк. А з тих часів у мене всі собаки теж Дюки. З 70-х років, коли ми годинами гуляли з Дюком по лугах".
І вже на наступний після похорону Гери день (а точніше ніч) обмінювалися листами з Тетяною Кутковець, яку ця подія сну позбавила на три дні. Ось такий поштовий некролог художниці вийшов. Прикро, що тільки поштовий. А власне, чому так? Звідки це безпам'ятство, ця зневага до зовсім недавнього минулого? Чи справді ми виграємо, з безпрецедентною рішучістю відмовившись від усієї культурної та інших спадщин "кривавого більшовицько-кагебістського режиму"? Старанно сепаруючи прізвища та паспортні дані тих, на чиї вистави та виставки ходили ще вчора.
Одвічна тема Манкурта – я ж старий, я пам'ятаю. Голосніше за всіх кричали про потребу відмовитися від минулого саме ті, хто складав лицемірні "віночки сонетів" на честь товариша Сталіна, отримував звання Народного артиста за геніальне (за Щукіним і Штраухом) виконання ролі Володимира Ілліча Леніна і ліпили лопатами по райцентрах і селах незліченні пам'ятники "вождю світового пролетаріату" . Сьогодні вони голосніше за всіх вимагають люстрації – не хочу імен називати, по судах затягають. Згадалося чомусь, як багато років тому я розпорядився заховати до фондів із музейного двору бетонну скульптуру щасливої передової колгоспниці з качаном кукурудзи в руках - соромно було, іноземці сміялися. Боже, який був скандал, як верещав знаменитий скульптор, що він соцреалістом був, є і буде завжди, і скільки на його рахунку пам'ятників Леніну і бюстів Дзержинському! До обкому партії дійшло, ледве відбився. І який чудовий, рафінований національно-свідомий патріот вийшов з цього скульптора після 1991-го.
Ніяких статей не вистачить, щоб перерахувати прізвища, явище було настільки масовим, що ми перестали цього соромитися. Роки два-три тому відомий у місті гуманітарій і володар вельми високих вчених ступенів і звань (у неправильні часи на одних "планьорках" сиділи) з гордістю розповідав мені, що в далекі сімдесяті перед тим, як іти на партійну роботу, таємно просив благословення у підпільного греко-католицького священика. Приголомшливий сюжет для майбутніх галицьких романістів і кінематографістів дарую безкоштовно. Чорт, або цим справді можна пишатися, або я чогось не розумію. Сакраментальна фраза "Зрозумій, то були такі часи!" виправдовує все, а "відродження історичної пам’яті" невпинно набирає рис похмільної амнезії.
27 жовтня добрі люди прислали коротку автобіографічну довідку Генріетти Левицької. Читаю.
1930 року народження, одеситка, батька-журналіста розстріляли у 1937 р. як "ворога народу". Закінчила Львівський Державний інститут прикладного і декоративного мистецтва за спеціальністю "монументально-декоративний живопис" 1954 року. Учителі з фаху: Р.Сельський, В. Манастирський, Й.Бокшай, Л. Левицький.
Від 1964 року була кандидатом до спілки художників України. Прийняли 1992 року, майже через 30 років, вже у пенсійному віці, тобто попередня влада не вважала її гідною високого звання радянського художника.
Учасниця численних виставок у країні і за кордоном. Персональну виставку у Львові мала одну – 1996 року у приміщенні філії Національного музею – Художньо-меморіальному музеї її вчителя Л.Левицького. Хто знає цей музей у колишній квартирі Леопольда Івановича, без пояснень зрозуміє масштаби, розмах виставки. Твори Левицької зберігаються у багатьох музеях України (у т.ч. львівських) та приватних збірках за кордоном.
Її пензлю належать численні живописні портрети сучасників 1960-90-х років, яким, окрім віртуозної зовнішньої подібності, гострої психологічної характеристики кожної особи, притаманний високий рівень малярської майстерності. У жанрі натюрморту художниця вдається до площинно-декоративної манери. Картини відзначаються особливою вишуканістю колористичного чуття, культурою композиційних рішень, бездоганним смаком. Іконописні композиції Г.Левицької привертають увагу своїм професіоналізмом. Художниця звертається до традицій давнього українського сакрального малярства. Вона виконала деякі ікони для іконостасу відновленого Золотоверхого Михайлівського собору в Києві ( 1999 р. - "Св. Варвара", "Тайна вечеря") та відновленого Успенського собору Києво-Печерської Лаври (2000 р.). Особливий пласт її творчості – позначені вишуканою стилістикою офорти та літографії. Активізуючи виражальні можливості лінії, форми, фактури, знаково-символічної мови, митець заглиблюється у незбагненний внутрішній світ людини, прагне передати її природний і підсвідомий зв'язок із часом, простором, космосом. Цикл "Людське життя" - "Тайна вечеря-37 рік", "Одеса-41 рік. З дитячих спогадів", "Час годувати голубів", "І білих яблунь дим...", серія "Портрети молодих графіків", цикл "Східний календар" (Пам'яті О.Аксініна, мецотинта, 1985-90-ті роки), серія "Старий Львів".
Читаю це все, думаю - ну, чим, чим вона нам не догодила? І розумію - ми нічого проти неї не маємо! Просто викинули її з пам’яті разом з цілою історичною добою. Ви що, Манкурте, не пам’ятаєте - "лєс рубят, щєпкі летят"? Та чого ж - пам’ятаю, пам’ятаю… А Гера ще з далекого 1937 пам’ятала. Трагічна доля великого майстра і яскравої особистості - стара влада не визнавала за свою, і нова не дуже… Бо вона все життя була непідвладною, сама по собі. Влада таких не терпить, таких люблять тільки справжні друзі.
Генріетта Богданівна Левицька леніних з дзержинськими не малювала. Як, втім, у нові часи не малювала портретів тих небагатьох осіб з нашої історії, про яких ми навчили молодь, щоб вона знала, що скандувати на мітингах. Їх небагато, запам'ятати неважко. Всіх інших вони вже не знають. На жаль, включно з художниками, артистами, письменниками, поетами і вченими.
Ось, нагадуємо зрідка.
У сумні дні.
Додати коментар (2500 знаків):
тексти
- МИ ПАМ'ЯТАЄМО. Ян Лоцький – особистість
- Що таке Університет?
- МИ ПАМ'ЯТАЄМО. Марек Вебер
- Різдвяні традиції
- Село в облозі
- МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Піонери спортивної журналістики у Львові
- МИ ПАМ΄ЯТАЄМО. Революціонер Карл Радек
- Старі і нові українці в американському футболі