«Едип. Собача будка»: пісні про головне

Нова постава київського театру «Дах» є дивним і, як на мене, не надто виправданим поєднанням двох різних матеріалів: «Собачої будки. Антиутопії з життя мовчазної більшості» культового режисера і драматурга KLIMа і Сoфоклового «Едипа Царя».

Перша – написаний «на злобу дня» політичний твір про кероване паханами «обидлене» суспільство, яке за наказом їсть, спить і співає «Срать, срать, вєк волі нє відать». От таке от. І, звичайно, як годиться для просунутого мистецтва, купа ненормативної лексики (що, зрештою, й зрозуміло – така ото жорстка тематика і «правда життя»!) На всю сцену – здоровенна клітка, в якій по комірках животіють як вміють, не маючи змоги навіть стати на повен ріст, «прості люди». В окремій клітці – дисидент, який, проте, мало різниться від решти та й від самого пахана. (Образ останнього, до речі, без жодного конкретного наслідування, викликає цілком однозначні асоціації: мені особисто згадалась зустріч Гаранта у Каневі з інтелектуальною елітою країни, коли на чергове його «Ну? Я щось не чую аплодисментів?» цей цвіт нації дружно і слухняно заляпав у долоньки.) На клітці розташовуються глядачі, які згори за всім цим обурливим неподобством спостерігають. Тут-таки компанію глядачам складають Едип з дружиною Йокастою із наступної дії (у першій вони лише такі ж глядачі).

Форма, звичайно ж, вражає, шокує, провокує. Але ось питання: провокує до чого? Якщо це мало б спонукати нас не бути мовчазним бидлом, то логічно було б кинутись всією публікою і, в дусі такого натуралізму, надавати акторам-паханам «по кумполу», оскільки дійство важко розцінити інакше як цілеспрямоване «пресування» і ображання глядачів, надто ж коли пахани піднімаються на глядацький рівень, і звертаються безпосередньо до людей (наводжу приблизно як запам’ятав): «Шо вилупились? Хочете, шоб і з вами отак?» Не раз ловив себе на думці під час цього дійства, що, коли ми таки і справді не бидло, то мали б піднятись і вийти. Але ніхто цього не зробив. (Виправдовуюсь – мусів же сам все додивитись, щоб оце написати, а то б я!.. Та я б їм всім!.. Ех!..)

А взагалі, на мою думку, як не дивно, цьому яскравому і гнітючому дійству вадив сам текст, який на це все і надихнув. Чесно зізнаюсь – не прихильник творчості KLIMа ще від «Богдана»; «Декамерон» тільки потвердив враження, а «Будка» переконала остаточно: попри претензії на філософію, на постмодерну гру смислами і знаковими текстами, намагання сотворити крилаті глибокодумні фрази, пишучи так «по-простому» «під народ» суржиком, виходить не по-простому, а примітивно, претензійно і мілко. (Особисто мені образливо: чому при намаганні висловити щось просто і дохідливо, обов’язково треба скотитись до мовного покруцтва? Бо так буде «ближче до народу»? А ми що – не народ?) Але це таке моє вреднюче враження. Зауважу інше: зайвими, як на мене, виглядають наявність характерів і повноцінних діалогів, – зображуване тоталітарне суспільство завжди безлике і механічне за своєю суттю, тому ліричні філософствування на кшталт «От колись був хліб – як хліб, вода – як вода, люди – як люди...» виглядають послабленням і розсусолюванням теми, яку можна було б звести до цілковито механічного, абсурдного і жорсткого концентрату з уривків фраз, пісень, промов, в які набагато точніше і не так побутово вписалась би вся ота ненормативна лексика.

Але, знов-таки, то мої особисті враження. З іншого боку, зараз жодного подібного матеріалу в Україні немає, і ніхто нічого такого ставити не береться. Тож випадає таки подякувати «Даху» за намагання заповнити цю, вважаю, затребувану нішу.

Друга дія – ото власне софоклівський «Цар Едип». Чому саме він – важко сказати. Думаю, не ризикнули давати згаданий матеріал сам, а тут був уже напохваті в різних формах опрацьований «Едип», то ж доладнали його сюди як високоестетичний «паровоз». З таким же (а то, певно, і з більшим) успіхом можна було сотворити «Гамлет. Собача будка», «Річард. Собача будка», «Макбет. Собача будка», «Прометей. Собача будка», «Орестея. Собача будка» і т.п.

Довелось мені якось бачити одного з дахівських «Едипів» на Шешорах, мушу визнати – було провально: диміли дерев’яні «хвигури», актори час від часу надсаджували голоси, «ДахаБраха» час від часу додавала музону, але купи те все не хотіло триматись ніяк – хто там був тоді, думаю, потвердить.

Так от все це – не про цього «Едипа». Не можна не визнати: режисер театру Влад Троїцький сотворив справді високу трагедію – напружену, із вражаючими сценами хору, з атмосферою невідворотності та загостреним відчуттям фатуму. Тільки от біда: Софокл (що особливо помітно у порівнянні) вивершив справді міцнозбудований архитвір, і, як не крути, як не вдягай персонажів у військове, як не заганяй публіку тепер вже в клітку під сцену, звести «Едипа» до політики і проблеми влади не вдається хоч ти хни! Як-таки: владар відмовляється від влади, дізнавшись про свою провину! Тут хіба залишається пронити «Були ж колись правителі!», – та тільки й того, що може поєднати із першою дією. Бо ж «Едип» це перш за все твір про фатум і ще раз фатум, про безпорадність людини у вихорі світової стихії, коли єдине, що можливе – це, хіба, залишитись людиною, – і вистава це над’яскраво підтвержує.

Правда, другій дії передує ще пролог (написаний чи не KLIMом), який у доступній формі, як завжди «по-простому» повідає, хто такий Едип і що він зробив – лікнеп для непосвячених. Такі вставки, які видавались невимушеними, милими і душевними ще у «Макбеті» та інших виставах «Містичної України», тепер, значно порозроставшись і претендуючи на особливу глибину, справляють враження не наївності, простимої для якого-небудь аматорського театру, а спрощення та примітивізації, і поряд із софокловим текстом виглядають на «пришив кобилі хвіст, а в неї і свій довгий».

Традиційно ефектними є народні піснеспіви під скрипку і (особливо!) віолончель, що завжди вражають. Це дахобрахівське звучання стало вже візитівкою театру, проте виникає побоювання у тиражуванні цього прийому. Справді, скільки ж ото можна вічно його застосовувати? Стільки, скільки треба – відповідають дахівці, і, треба визнати, досі мають рацію: прийом цей таки вражає знов і знов. Але чи надовго тієї рації стане? Не знаю, може й надовго, але вважаю за потрібне висловити застереження.

Що ж до самого виконавця ролі Едипа (Дмитро Ярошенко), то робота, як завжди, стримана і точна, проте виявляється в цього актора час від часу тенденція (помітив і у «Людині-подушці») до т.зв. «шептального реалізму» (вибачайте за зверхність терміну – не я придумав) – підкреслено простого приглушеного нетеатралізовано-котурнового мовлення. Прийом, здавалося б, сам по собі симпатичний, тільки є спокуса користуватись ним постійно, як таким, що дає змогу уникнути натягнутої афектації і штучності, а це породжує одноманітність і монотонність. Тут, наприклад, Едип впадає у стан розслабленої «шептальної» приреченості ще до катастрофи – до усвідомлення вбивства саме батька і одруження з матір’ю, тоді як текст, очевидно, промовляє про останній порив зацікавлення, останнє вольове напруження, перед згаданою приреченістю. Дана ж фальшстартом, вона робить сцену монотонною і затягнутою, а остаточну катастрофу менш акцентованою.

Дивним виглядає і фінал вистави: недоречна жаліслива «Страждальна мати під хрестом стояла» на ексоді перетворює весь вселенський фатум на «трагедію багатостраждального українського народу», що, очевидно, має таки прив’язати «Едипа» до першої дії. Попри те, хочеться все ж встати і аплодувати, але тупо якось аплодувати, коли тебе у клітці зверху закрили дошками (Кому ж тут аплодувати? Чого?) Остаточно доштуковуючи сюди першу дію і перекриваючи враження від «Едипа», актори звертаються до упосліджених у клітці глядачів: «Ну? Що ж не співаєте? Що ж ви за народ такий без пісень?» І, щоб довести, що ми нація таки солов’їна, – а як же! – публіка, закрита в клітці, похована під дошками, лірично затягує «Ой, чий то кінь стої-і-іть»...

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Подоляк13-10-2010 10:31

А з чим не згодні? Я тільки констатую прикрий факт. А рецензії пана Федорчака мені теж дуже подобаються

не згодна з попереднім дописом12-10-2010 23:08

відсутність дискусії під рецензією ще не означає дезінтересу. Читаю кожну статтю пана Федорчака з величезним задоволенням: розумні, дотепні, влучні.

Подоляк12-10-2010 19:45

Бачите, Тарасе, не надто коментарів у нас під культурологічними есеями, рецензіями. Була. Бачила. Зрозуміла. Сподобалось. Але ми по першій виставі не співались'мо:))