Діма Ярошенко
Текст підготувала Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська
Провідний актор театру ДАХ. Народився 1986 року в місті Жовті Води. Закінчив Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (2003–2007). Задіяний більше, ніж у 6 виставах, серед них — трилогія про владу «Пролог до Макбета», «Річард третій. Пролог», «Король Лір. Пролог», моно-вистава «Ідіот» за Достоєвським, «Український Декамерон» за п єсою Кліма. Тихий замріяний хлопчик, з очима в десятки карат — так по-дитячому, із захопленням він іноді дивиться на світ, на людей. Дмитро — актор від Бога, він постійно прагне випробовувати себе на сцені, щоб текст був складним, щоб психологічно було важко. Приференцій у Діми нема, він хоче грати все і Гамлета.
Діма ЯрошенкоПро себе:
У ліцеї, де я навчався, був невеличкий театр. У восьмому класі ми ставили «Ревізора» Гоголя, я грав Хлєстакова. Після вистави вчителі почали говорити, що навіщо мені точні науки, фізмат, хіміко-біологічний, коли у мене, здається, є акторський талант. А ще з п’ятого класу я робив для батьків свята. Чотири чи п’ять разів на рік збиралася велика така компанія — родичі, друзі, я зі своєю сестрою писав для них сценарії. Це був такий собі домашній театр. Потім я займався в самодіяльному жовтоводському театрі. Режисером був класний дядько, Силкін Віталій Вікторович. Він колись теж збирався стати актором, в Москву вступав, але армія, родина, словом, щось там не склалося… Через рік після мого вступу театр закрили, він залишився без роботи. Я був його останнім учнем (можливо, і першим), який вирішив пов’язати своє життя з театром…
Батьки на мене у виборі професії не вплинули, вони не мають ніякого стосунку до мистецтва. Я просто вирішив вступати в Київ на актора. Про Москву, Петербург, я думав, але розумів, що там, по-перше, величезний конкурс, а, по-друге,- це такі міста, в яких дуже складно, особливо коли ти з України.
Орландо Блум української сцени Театр для мене значить більше, мабуть, ніж життя. Цікавіше за життя. В дитинстві я вірші писав, прозу, але більше вірші, зараз мене це не притягує. Тоді я ще не грав, а куди-небудь вкладувати свою творчу енергію, свої думки, треба було, хотілося з кимось ділитись. Зараз грати по 20 вистав на місяць стало для мене нормою. Це мій наркотик — якщо я не граю два-три тижні, то мені зле.
В березні 2006 року у мене була прем єра Ідіота — моно-вистави, яку я практично цілий рік готував. Спершу мені Клім дав текст, я його дуже довго вчив — його там година 15 хв.: про Бога, про любов, смерть, віру. І я цілий рік його в собі тримав. Потім нарешті була прем єра, і три дні вистави. Три дні один в «Дасі», три дні відведено мені, один на сцені — приходять люди, і я їм розповідаю. І ось після першого чи другого дня, вертаючись додому я на мить зрозумів, навіщо театр, навіщо грати. Грати в театрі — це правильно віддавати і правильно брати. Сцена для мене — це місце, де ти маєш свободу, якої не маєш у житті, де ти можеш полетіти, або не полетіти. Люди, напевно, і приходять сюди, щоб подивитися на літаючих людей…
Замислений відсторонений від суєти хлопчик «Сексуальні неврозі наших батьків», роль Шефа — грузина і власника овочевої лавки В другому акті «Сексуальних неврозів наших батьків» Діму наряжають у платтячко