«Ой, подруженька моя, пропоем страданье...» Кому потрібна «позитивно наснажена» шкільна історія?

Автор: Євген ЗАРУДНИЙ (кандидат філософських наук (Харків))
  • принт версiя
  • обговорити
  • надіслати другу
  • прочитати пізніше
  • лист редактору

Not with dreams, but with blood and with iron

Shall a nation be moulded to last.

А.Ч.Свінберн

Англійський майстер художнього слова, романтик і гедоніст вважав, що не порожні й даремні мріяння, а лише кров і залізо можуть/повинні формувати націю, якщо та хоче залишитися в історії.

«Залізний» канцлер, князь Отто фон Бісмарк поклав лаври своїх воєнних перемог, що об’єднали Німеччину, до ніг представника найгуманнішої професії. «Прусський учитель виграв бій під Садовою». (Хоча Бісмарк нічого такого не казав, а підтверджував щось протилежне — «не словами, але кров’ю і залізом буде об’єднана Німеччина», — історична справедливість недарма приписує об’єднувачу Німеччини авторство слів професора географії з Лейпцига Оскара Пешеля — «коли пруссаки побили австрійців, то це була перемога прусського вчителя над австрійським шкільним учителем».)

Оцінювати якість шкільної освіти бісмарківським способом ми, дякувати Богу, не повинні й не (з)можемо. Тут потрібні інші методи перевірки.

Війна і культура, хоч і протилежні по суті («коли говорять гармати, музи мовчать»), формально об’єднані поняттям тотальності: загальна мобілізація і мас-культура.

Спаси нас Боже від першої, а ось про другу поговоримо.

* * *

Прослухавши пісню Стаса Михайлова «Покаяние», я зрозумів, чому ідея «зметикувати на трьох» підручник шкільної історії опанувала уми слов’янських науковців.

Популярний великоросійський співак стогне:

Отчизна бедная моя, как я хочу, чтоб ты восстала

Из пепла, боли и руин, чтоб не боялась, не дрожала.

Виконується ніби для художнього оформлення програмної заявки ряду (не всіх, підкреслюю, — читайте статтю професора Віктора Брехуненка в №17 від 30.04.2010 р.) істориків із Києво-Могилянської академії на чолі з Наталією Яковенко: «Тут необхідне концептуальне переосмислення «нещасливої історії» та її перетлумачення на «успішну історію». Для мене стало цілком очевидним, що таке переосмислення однаково необхідне як для нас, так і для старшого північного брата.

А ще я згадав пісню Ігоря Талькова «Россия» часів перебудови — і ось уже виходить цілісний діагноз загальної хронічної хвороби з індивідуальними рецидивами. Чверть століття тому ми спільно ридали, гортаючи «старую тетрадь расстрелянного генерала».

Я тщетно силился понять,

Как ты смогла себя отдать

На растерзание вандалам…

Россия!

Ты раздражала силы зла

И, видно, так их доняла,

Что ослепить тебя решили.

Як справедливо зауважує професор Н.Яковенко, «власне на «чужинцях» автори охоче зосереджують увагу, приписуючи їм усі біди й невдачі».

У Талькова чужинні вандальські сили мали чітко виражений класово-інтернаціональний характер (Тебя связали кумачом и опустили на колени). У сучасній Росії виховані на неправильних підручниках народні піснярі атрибутують зло вже за національно-релігійною ознакою:

…пепсикольная страна сожрет нас мигом,
без объедков.

Они и так, как злые псы с слюной
текущею из пасти,

Стоят у наших рубежей,
скулят и лязгают от счастья.

От предвкушения того,
что ты оплот последний христианства…

Зазвичай історію-мартирологію (μάρτυρος—мученик) пишуть бездержавні нації. «Скривджені історією» народи шукають причину своєї бездержавності в підступах «лихих сусідів». У цьому сенсі українська мартирологія — феномен природний. Без образу злих псів, які століттями роздирали Неньку-Україну, наша історія логічно неможлива. Ми обмотуємо горе бездержавності мотузочкою (низкою) ворожих підступів, топимо тугу за державністю у хмільному вині міфів про сили зла, які нас шматують. Ми «пиятики» зі стажем, ми вміємо пити.

Великоросійська історія-мартирологія спантеличує, якщо не дивує. Тисячолітня ж Росія! Складається враження, що наші брати, сьорбнувши одного разу (після «ярма» або «смути») «вогненної води» міфів про мучеників за Росію, сильно підсіли на цей наркотик. Очевидно, в них як у північного народу немає ферментів думання, що розщеплювали б відповідні алкалоїди. Як наслідок — delirium tremens, коли повсюди бачаться підступи «пепсикольной страны» і ввижаються «злые псы со слюною текущею из пасти». Любителі географії розставлять близькі їхній душі «пунктири» на карті: тут тобі і Вашингтон, і Лондон, і Рим із Ватиканом, і Київ у недалекому минулому, і Тбілісі з Варшавою...

«Ліками на це може стати перефокусування «страдницької» історії на, сказати би, історію «оптимістичну» (Н.Яковенко). Спільний підручник позитивної історії, написаний під благодійним і кваліфікованим українським керівництвом, допоможе наступному поколінню північних братів подолати згубну пристрасть. Як казали у культовому фільмі про Шурика: «Ми вас вилікуємо. Алкоголіки — наш профіль».

  • принт версiя
  • обговорити
  • надіслати другу
  • прочитати пізніше
  • лист редактору