У списках не значаться

23 вересня нинішнього року ВР України затвердила закон «Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації». Закон довгоочікуваний: підготовка пропозицій, наприклад, у Криму розпочалася ще 2003 року. Тоді ВР автономії затвердила перелік пам’яток місцевого значення, які не підлягають приватизації. На початку 2005 року було ухвалено закон «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини», але він тільки поставив завдання створити перелік історичних об’єктів, які не можуть піти на продаж.

І ось через три з половиною роки його нарешті затвердили. Проте, ознайомившись із цим переліком, історики, музейні працівники і всі, хто в Криму причетний до охорони культурної спадщини за посадою й покликанням, були шоковані. У ньому немає, а отже, відповідно до цього закону, можуть бути приватизовані:

— комплекс Лівадійського палацу (Великий палац, церква Воздвиження Хреста Господнього, палац Фредерікса, Почтовий корпус, колодязь із химерами, колона Мухмуд-хана і ще 11 об’єктів — леви, фонтани, вази тощо);

— комплекс споруд палацу Олександра III (Масандрівського), у ньому — 12 об’єктів, що охороняються законом;

— печерні монастирі Шулдан і Челтер-Мармара в Тернівці (VIII—XV ст.);

— панорами героїчної оборони Севастополя;

— колишній Будинок офіцерського зібрання (нині — Художній музей у центрі Сімферополя).

А те, що і яким чином увійшло в перелік, викликає безліч запитань.

Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ

Чиє надбання?

«Є досить серйозні помилки, — каже заступник голови комітету з охорони культурної спадщини АРК В’ячеслав Зарубін. — Змішали докупи два комплекси Юсуповських палаців: один — у Бахчисарайському районі, інший — у Кореїзі, їхні об’єкти просто переплутали. Другий момент: виявилося, двічі у списку проходить Данильча Коба в Бахчисарайсь­кому районі. У кількох пам’яток — зокрема в комплексу Алупкинського палацу — неправильні адреси, є дивні охоронні номери.

У мене склалося враження, що з якихось незрозумілих причин, можливо технічних, було затверджено якусь ранню, не опрацьовану редакцію, що не пройшла обговорення».

Прикметно, що про ці вади переліку, причому в масштабах усієї країни, докладно і з конкрет­ними прикладами на шпальтах «ДТ» ще за півроку до прийняття закону в статті «Усе на про­даж. Приватизація культурної спадщини: хто першим добіжить?» писав Олек­сій Копитько, голова правління Українського центру розвитку музейної справи.

Автор вказував на системні прогалини — незрозуміло, за яким принципом у перелік добирали ті чи інші пам’ятки, наприклад храми. «Бракує певної системності і з погляду нинішнього матеріально-технічного стану пам’яток. Скажімо, відповідно до наявних пропозицій, можна приватизувати Лівадійський і Ма­сандрівський палаци з парками в Криму і приміщення найбільш відвідуваного музею в Україні — Па­норами героїчної оборони і виз­волення Севастополя (!). Зате руїни замків на Тернопільщині, які розтягують по цеглині, залишаються державі, яка ніколи не зможе їх відновити, — писав О.Ко­питько і робив висновок: законопроект завдає колосальної шкоди культурній спадщині. — Не тому, що до списку не потрапили ті чи інші об’єкти. А тому, що в основі законопроекту немає єдиної методики визначення доцільності/недоцільності приватизації пам’яток. По суті, немає осмисленої позиції держави щодо того, як поєднати прагнення зберегти спадщину з економічною доцільністю. Цей законопроект не можна виправити, додавши чи викресливши окремі об’єкти, його треба радикально переробляти».

На жаль, ні заклики музейників, ні численні звернення, приміром кримських громадських організацій та органів влади (а пропозиції щодо внесення в перелік пам’яток надсилали в Держслужбу з охорони культурної спадщини і профільну комісію ВР України ще попереднього скликання кілька разів), не були почуті. Але рескомітет з охорони культурної спадщини і після голосування у ВР України не полишив спроб виправити вади переліку. «Ми зателефонували в Держслужбу з охорони культурної спадщини. Нам сказали, що, безперечно, редакція пройшла якась технічна, незрозуміла. І цю технічну помилку виправлять, — розповідає В’ячеслав Зарубін. — Вийшло дуже цікаво. Перша публікація закону пройшла на сайті ВР з переліком, потім у «Голосі України» з’явився текст закону, але без переліку. Скориставшись паузою, що немає офіційно опублікованого переліку, ми тут-таки надіслали документ у Держслужбу, де вказали на помилки, і зразу ж внесли низку пропозицій, включно з пропущеними пам’ятками. Надіслати ми встигли, але коли побачили опублікований у газеті перелік, він виявився саме в тій редакції, що була й на сайті ВР України».

Ця докладна розповідь заступника голови рескомітету Криму з охорони культурної спадщини геть-чисто спростовує всі версії-пояснення, які вдалося почути від деяких депутатів та чиновників: мовляв, сталася технічна помилка, виправлятимемо. На жаль, якби це було так, час її виправити був. Тепер виправити «технічну помилку» можна тільки одним способом — внести зміни в ухвалений закон. Не питайте, коли це можливо. Ми змогли поговорити з шістьма народними депутатами України від Криму, котрі по-різному голосували за цей закон. Реакція на «загублені» в переліку пам’ятки переважно одна: не може бути! Половина нардепів не були готові відповісти на запитання, як це могло статися. Обіцяли вивчити ситуацію. Подивитися документи. Зателефонувати в понеділок...

Віктор Шемчук («НУ—НС»), який не голосував за закон, сподівається, що це — прикра помилка, хоча нічого виключати не можна. Тому вже працює над проектом внесення змін до закону та в перелік і у вівторок, 2 грудня, зареєструє законопроект.

Вадим Колесніченко (Партія регіонів, голосував «за»). Каже, що ситуація пов’язана з тим, що, «на жаль, у напрузі політичної гарячки такі важливі питання, як збереження культурної спадщини, губляться й залишаються за рамками». Вважає, що слід негайно повернутися до цього питання і вносити зміни в закон.

Леонід Грач (КПУ, вся партійна фракція голосувала проти). «Тому що ми розуміємо, що цей список зроблений під замовлення й має політичну диференціацію, а не історичну. А інакше як розуміти, що в переліку немає пам’яток, які мають всесвітнє значення, як, наприклад, Лівадійсь­кий палац». Друга причина, на думку Л.Грача, полягає в жадібності олігархічних кланів і бажанні «поцарювати в палацах». У цій ситуації лідер кримських комуністів вважає, що своє слово повинна сказати влада автономії й ухвалити рішення, яке захистить пам’ятки.

Так сталося, що у п’ятницю в Севастополі побував міністр культури і туризму України Ва­силь Вовкун. На наше прохання журналісти севастопольського телеканалу СНТ поставили йому ті самі запитання: як сталося, що в переліку немає видатних кримських пам’яток?

Відповідь міністра журналіс­тів дуже здивувала. Він чомусь говорив про указ президента, який «потрібно переглянути і проаналізувати». Пан Вовкун також повідомив, що він уже «ставив перед президентом питання про Лівадійський і Воронцовський палаци. Сьогодні, на жаль, розпорядженням уряду призупинено процес надання їм статусу національних через кризові явища». Але ця ситуація тимчасова, сказав міністр, ці питання обов’язково будуть вирішені.

Що тут скажеш: ну, не знає міністр культури, що Лівадійський палац і Алупкінський (Воронцовсь­кий) уже є пам’ятками національного значення! І що за питання він ставив перед президентом — незрозуміло, але цікаво.

Та повернімося до варіантів виходу з ситуації, що склалася. Напевно, багато хто погодиться, що нерозумно говорити тільки про державну власність на пам’ятки, зокрема й палацового типу. Держава в нас поганий господар. І багато пам’яток місцевого значення потрібно негайно приватизувати, інакше вони просто загинуть. Приміром, Юсуповсь­кий (Коккозький) палац у Бахчисарайському районі. Тим часом охоронні договори мають бути під­писані до того, як новий власник зможе скористатися своєю власністю. І світовий досвід показує безліч прикладів того, як ефективно поєднати інтереси дер­жави (захист пам’яток) та інтере­си бізнесу (отримання прибутку). Але в чому небезпека нинішньої ситуації, коли реально найближчим часом нічого виправити, а вже тим паче розробити новий законопроект і ухвалити його, немає жодної можливості?

Особливість моменту в тому, що з ухваленням переліку, по суті, вже три закони регулюють в Україні приватизацію пам’яток, точніше, установлюють на неї обмеження. Це — Закон «Про охорону культурної спадщини», згідно з яким приватизації не підлягають пам’ятки національного значення та пам’ятки археології. Свої «профільні» обмеження встановлює Закон «Про музеї та музейну справу». Тепер маємо закон, який пооб’єктно встановлює, що саме не може бути відчужене в держави. То це ж чудово, скаже читач. Так, чудово для того, хто через судове рішення захоче ну якщо не з’їсти всю пам’ятку, то добряче відкусити. Оскільки немає єдиного переліку пам’яток, які не підлягають приватизації. «Власне, — каже Леонід Грач, — з ухваленням переліку утворилася «вилка» в законодавстві. Він не захищає пам’ятки, а руйнує систему охорони культурної спадщини. І тут уже питання судової системи, яким законом суддя керуватиметься при ухваленні рішення. Особливо, якщо йому добре заплатити».

В’ячеслав Зарубін вважає, що ситуація не катастрофічна — надто багато знадобиться рішень на рівні КМ або ВР Криму, щоб, приміром, об’єкти Лівадійського або Масандрівського палацу були приватизовані. Однак у нашій країні все можливо. «Згадайте, як Змієві вали в Києві — пам’ятку археології — було фактично віддано у приватні руки рішенням Львівського міського суду. Я був шокований! Узагалі не уявляю, як таке можна робити. Тому маємо готуватися до всього. Небезпека не тільки в тому, що якась пам’ятка потрапить у приватні руки, а в тому, що частина пам’ятки потрапить у приватні руки. Потім буде розділено комплекс. Як вийшло і з будинком Волошина. Будинок матері Волошина, який стоїть на обліку як пам’ятка, внаслідок якихось переділів опинився в приватних руках. Там ціла битва за збереження цього будинку».

Прикладів, як за законом не можна, а насправді можна — у Криму безліч. Печерні монастирі — пам’ятки археології, яких не можна приватизувати, але які не потрапили до переліку, сьогодні кимось активно облаштовуються — вставляються склопакети, ведеться переобладнання приміщень і активна господарська діяльність.

У 150 метрах від Лівадійського палацу, пам’ятки національного значення, тобто в зоні історичного ареалу, йде грандіозне будівництво: дев’ятиповерховий(!) житловий комплекс «Імператор». Було звернення академіка П.То­лочка до президента України. Була прокурорська перевірка, яка встановила: є у фірми «АТ «Реалті» всі необхідні погодження, включно із найголовнішим — Держслужби з питань національної культурної спадщини. Проте на запитання — чи законні ці погодження, поки що прокуратура Ялти однозначної відповіді не має. При цьому всі знають: цілості Лівадійського палацу загрожують зсуви, спричинені порушенням дренажних систем унаслідок будівництва вище по схилу. А вулиця Батуріна, де йде будівництво, — прямо над палацом. На жаль, нам поки що не вдається зв’язатися з головою Держслужби Миколою Кучеру­ком, щоб розвіяти сумніви у фальсифікації даного погодження. І з нетерпінням очікуватимемо відповіді на наше прохання про інтерв’ю. У наступному номері «ДТ» ми опублікуємо результати журналістського розслідування щодо законності цього будівництва.

Р.S. Коли матеріал уже був підготовлений до здачі в номер, джерело в уряді Криму повідомило новину: наказом міністра культури і туризму України дві пам’ятки архітектури місцевого значення — будинки в центрі Ялти — виведено з держреєстру пам’яток України. «Не інакше, як готують будинки під знесення. Вулиця Кірова — дуже привабливе місце», — висунуло версію джерело. Отже, процес триває.

Реклама