Україна—ЄC—НАТО: міфи та реалії

Останнім часом в інформаційному просторі України активізувалася дискусія про зовнішньополітичні пріоритети України. Частина політикуму стверджує, що інтеграція до Європейського Союзу та НАТО — панацея від усіх бід країни. Інша доводить, що це хибні цілі, які потрібно переглянути. На нашу думку, європейська інтеграція, задекларована як стратегічний напрям розвитку України, є не лише зовнішньополітичним вектором, а й орієнтиром цінностей для всього українського суспільства. Саме європейські цінності — демократія і підзвітність влади, повага до прав і свобод людини, справедлива і доступна судова система, плюралізм і толерантність, високі соціальні стандарти, успішно функціонуюча економіка, системна протидія корупції, ефективне місцеве самоврядування, розвинена інфраструктура, забезпечення безпеки кожного громадянина та обороноздатності держави — є тим центром тяжіння, який здатен об’єднати всіх українських громадян, усі регіони нашої держави.

Дискусії, що точаться, не в останню чергу викликані породженням міфів навколо тематики європейської та євроатлантичної інтеграції, найпоширеніші з яких ми спробуємо проаналізувати з проекцією на європейські та євроатлантичні реалії.

Європейська інтеграція

Міф 1. ЄС перебуває в перманентній інституційній кризі.

Дедалі частіше лунає думка, що останні дві хвилі розширення Євросоюзу в 2004-му і 2007 рр. та події навколо затвердження Євроконституції — Лісабонського договору ставлять під сумнів майбутнє розширення та ефективне функціонування ЄС. Посилюється критика нинішньої системи управління в ЄС, яка нібито не забезпечує адекватного реагування на виклики сучасності.

Важко погодитися з такими твердженнями. Справді, ЄС розпочав здійснення реформ, пов’язаних із необхідністю адаптації до якісно нових відносин його держав-членів. Цей процес дійсно триває з певними ускладненнями. Проте сьогодні вже 26 із 27 країн завершили внутрішньодержавні процедури, пов’язані з набранням чинності Лісабонським договором. 2 жовтня в Ірландії на повторному референдумі понад 67% відсотків громадян підтримали схвалення договору, після чого під законом про ратифікацію нарешті поставив свій підпис і президент Польщі Качинський. Залишається Чехія, яка вустами свого прем’єр-міністра пообіцяла, що це буде зроблено до кінця 2009 року. Фактично зелене світло подальшому реформуванню ЄС увімкнули.

Важливим фактом, що свідчить про привабливість Євросоюзу та його готовність до подальшого розширення, є поява нових кандидатів на вступ до ЄС: Албанії, Боснії і Герцеговини, Македонії, Чорногорії, Хорватії. На черзі — Сербія та інші країни. Відгомін фінансово-економічної кризи змусив навіть традиційно нейтральну Ісландію постукатися у двері об’єднаної Європи.

Водночас геоекономічні та геополітичні реалії полягають у тому, що порівняно з існуючими офіційними кандидатами на членство в цій структурі лише вступ України до Європейського Союзу здатен реально посилити роль останнього в сучасному світі.

Міф 2. Зона вільної торгівлі з ЄС: крах української економіки.

Формування спільного з ЄС ринку є стратегічною метою України. Це передбачає реалізацію чотирьох свобод у рамках спільного економічного простору — вільного руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Створення зони вільної торгівлі з ЄС сприятиме подоланню нетарифних обмежень у торгівлі, розвитку сфери послуг, наближенню до європейських правил у сфері конкуренції, корпоративного управління і ринкового регулювання, створенню умов для залучення інвестицій.

Сам по собі цей процес є непростим і тривалим. Проте для України пріоритетом має бути якість досягнутих домовленостей, їхній внутрішній зміст, а не прагнення до якнайшвидшого підписання документа.

Переговори тривають динамічно. Разом з тим можна почути завчений штамп: «Зона вільної торгівлі зруйнує галузі вітчизняної економіки». Таке твердження є безпідставним. Усі нові держави — члени ЄС пройшли цей шлях і не бідують. Насправді питання полягає в належній підготовці всіх економічних операторів до нового формату відносин з об’єднаною Європою. Не секрет, що частина вітчизняних секторів економіки не пристосована до сучасних вимог Євросоюзу та потребує модернізації, насамперед аграрний сектор. Однак досвід наших західних партнерів свідчить, що завдання із досягнення значного прогресу в усіх сферах економіки цілком реалістичне, необхідно лише ефективно впроваджувати реальні реформи та узгодити з ЄС відповідні перехідні періоди. У будь-якому разі створення ЗВТ дасть можливість українським експортерам повною мірою інтегруватися в один із найбільших ринків світу, уніфікувати технічні стандарти і вимоги, приєднатися до транспортної, енергетичної та інфраструктурної мереж ЄС. У майбутньому від цього виграють усі — держава, бізнес і кожен громадянин України.

Міф 3. Східне партнерство ЄС не несе для України «доданої вартості».

Саме від Української держави залежить, аби нова політика Східного партнерства ЄС виявилася дієвим механізмом. Особливий інтерес для нашої країни мають становити такі елементи Східного партнерства, як всеохоплююча програма інституційної розбудови; сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вирівнювання; створення інтегрованої системи управління кордонами згідно зі стандартами ЄС; поглиблення інтеграції у сфері енергетичної безпеки.

Майбутні проекти в рамках ініціативи слід наповнити реальним змістом. Сьогодні Єврокомісія доопрацьовує концепції цих проектів і найближчим часом подасть їх на розгляд України. Та саме від нас залежатиме, чи стане Східне партнерство засобом запровадження реформ і посилення соціально-економічного розвитку нашої країни.

* * *

2008—2009 роки були найпродуктивнішими у відносинах України з Європейським Союзом:

1) узгоджено питання про укладення нової угоди про асоціацію з ЄС замість Угоди про партнерство та співробітництво. Ще два-три роки тому про таке можна було лише мріяти;

2) замість Плану дій Україна—ЄС погоджено Порядок денний асоціації Україна—ЄС, який є принципово новим інструментом, що де-факто започатковує механізм асоціативних відносин і базується на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, спільної участі, відповідальності та оцінки;

3) завершилися переговори щодо умов приєднання України до Енергетичного співтовариства. Це дасть змогу адаптувати законодавство України до законодавства ЄС в енергетичній сфері, пришвидшить перехід до використання енергоефективних технологій та сприятиме прозорості у сфері енергетики;

4) з метою відновлення традиційно тісних контактів між людьми укладено угоди про правила місцевого прикордонного руху з Угорщиною, Польщею, Словаччиною, вдосконалюється взаємодія в рамках Угоди про спрощення оформлення віз, набирає обертів візовий діалог, результатом якого має бути підготовка дорожньої карти до запровадження безвізового режиму;

5) завершуються переговори про укладення угоди про спільний авіаційний простір — по суті, безпрецедентного документа, за яким українська авіаційна галузь буде повністю інтегрована у внутрішній ринок Європейського Союзу;

6) цього місяця очікуємо схвалення Радою ЄС проекту договору між Україною та Європолом.

Протягом останнього часу в Україні посилилося розуміння того, що європейська інтеграція — це переважно внутрішня політика, а не лише зовнішня. Відбувається інституційне зміцнення механізму забезпечення європейської інтеграції в Україні. Однак це лише перші кроки. Укладення угоди про асоціацію потребуватиме системних рішень на законодавчому рівні для створення дієвої системи, покликаної забезпечити відповідність країни критеріям членства в Євросоюзі. Важливо без зайвого пафосу продовжувати копітку роботу з наповнення відносин з ЄС реальним і прагматичним змістом з урахуванням передусім національних інтересів України. Водночас не слід випереджати момент і марно витрачати час на дискусії щодо часових рамок вступу України до ЄС: слід зрозуміти, що ключі від членства в Європейському Союзі — в руках самої України, і саме їй слід замислитися над тим, як цими ключами скористатися.

Євроатлантична інтеграція

Міф 1. Бухарестський саміт НАТО — крах євроатлантичної перспективи України.

У 2008 році в Бухаресті було прийнято одноголосне рішення про те, що Україна у майбутньому стане членом НАТО. Таку позицію було узгоджено вперше за 60-річну історію цієї організації. Подібних заяв альянс не робив щодо жодної з держав колишнього комуністичного табору, які стали його членами у 1999-му,
2004-му та 2009 році. Відтак, Україна фактично отримала політичні гарантії свого майбутнього членства в Організації Північноатлантичного договору. Вперше Київ отримав чіткі євроатлантичні перспективи: держави — члени НАТО вперше визнали на найвищому політичному рівні належність України до європейського та євроатлантичного політичного і безпекового простору.

Справді, Бухарестський саміт не вирішив питання про запрошення України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Проте союзники по альянсу прийняли компромісне рішення надати Україні такий механізм з підготовки до майбутнього членства в НАТО, який був би позбавлений негативного шлейфу політичної кон’юнктури, — були запроваджені річні національні програми (РНП). У такий спосіб створено умови для практичної роботи над виконанням завдань, визначених євроатлантичним курсом. РНП містить зважений план заходів, спрямованих на запровадження першочергових реформ у нашій країні, які підвищують обороноздатність і, водночас, наближають до стандартів євроатлантичної спільноти. Таким чином забезпечено фактичне просування України в напрямі досягнення критеріїв членства в НАТО, а також зведено до мінімуму політичне протистояння навколо больових точок, яких сьогодні позбутися важко та які водночас не мають вирішального впливу на здійснення в державі необхідних реформ.

Протягом останніх кількох місяців інформаційні простори України, Росії та інших країн були переповнені різноманітними інтерпретаціями тих чи інших заяв і висловлювань офіційних представників НАТО, Росії та деяких держав — членів НАТО щодо майбутнього відносин України з НАТО. Не вдаючись в їхній зміст, зазначимо, що логічним завершенням усіх цих дискусій стало наголошення речником та генеральним секретарем НАТО на тому, що ніякі обставини «не вплинуть на прийняті в Бухаресті рішення» і «підтримка України… триватиме».

Міф 2. НАТО втрачає свою роль у системі міжнародної безпеки.

НАТО є єдиною системою міжнародної безпеки, яка вже протягом багатьох десятиріч доводить свою ефективність. З огляду на це саме інтеграція до альянсу є для багатьох держав Євроатлантичного регіону оптимальним інструментом гарантування власної безпеки. Навіть історично нейтральні європейські держави користуються перевагами системи колективної безпеки, що формується завдяки НАТО. Зрештою, НАТО є єдиною безпековою організацією, в яку з перших років її існування і по сьогодні стоїть черга з кандидатів на членство, до яких висувають дуже високі вимоги. Жодна держава — член альянсу ніколи не зазнавала збройного нападу з боку інших держав. Усі держави — члени НАТО у своїх стратегічних концепціях визначають альянс як основу власної безпеки та оборони.

Як і Євросоюз, НАТО є організацією, що відкрита для оновлення та реформування. Важливим елементом процесу трансформації альянсу став відхід від суто оборонного характеру організації до перетворення її на багатофункціональну. Зокрема, це пов’язано з тим, що перелік сучасних загроз та їхні форми стали значно різноманітнішими й виходять далеко за межі небезпеки збройного нападу.

Безумовно, діяльність альянсу не проходить без внутрішніх суперечностей, проте це є свідченням його демократичного устрою. Адже голос США при прийнятті союзницьких рішень не сильніший за, скажімо, естонський, а, наприклад, одна держава-член може заблокувати невигідне для її національних інтересів рішення на противагу думці 27 інших учасниць НАТО. За таких умов подекуди складно знаходити спільну мову, проте, як свідчить історія, така система спонукає всі країни організації до пошуку консенсусу і в переважній більшості випадків його знаходять.

НАТО сповідує прозорість у своїй діяльності, не приховуючи від громадськості своїх невдач і прорахунків. Про це свідчить нещодавнє рішення альянсу щодо розробки нової Стратегічної концепції НАТО: розробку документа доручено не діючим політикам і військовим чинам, а шанованим у світі експертам, досвідченим політикам та інтелектуалам, об’єднаним у так звану групу мудреців на чолі з колишнім держсекретарем США Мадлен Олбрайт. До обговорення проекту цього документа, який має визначити для НАТО завдання на майбутнє, запрошені країни — партнери альянсу, включаючи Україну, Росію, інші країни нашого регіону, а також світову громадськість.

Міф 3. Вступ України до НАТО завдасть шкоди відносинам стратегічного партнерства з Росією.

На сьогодні НАТО та Росія є союзниками з багатьох чутливих питань міжнародної безпеки, партнерами в низці місій та операцій альянсу. Також сторони реалізують широку програму співпраці. Так, Росія є єдиною державою з усіх партнерів НАТО, яка має право голосу з окремих питань діяльності альянсу. Росія проводить значно більше, ніж Україна, спільних заходів з НАТО, зокрема військового характеру. Для прикладу, російська сторона прагматично затвердила п’ятирічний план спільних військових навчань з НАТО. Натомість Верховна Рада України, в основному з політичних міркувань, не затвердила плану спільних з альянсом заходів навіть на поточний рік, у результаті чого, за словами одного із заступників міністра оборони США, «Україна втратила можливість поліпшити стандарти своєї армії».

Тож склалася парадоксальна ситуація: сама Росія всіляко розвиває і поглиблює своє співробітництво з НАТО, а поглиблення відносин між Україною та НАТО подається окремими українськими політиками та експертами як пряма загроза російським інтересам. Вважаємо, такі політики та експерти мали б пояснити, які саме російські інтереси вони мають при цьому на увазі.

Зрештою, ми переконані, що посилення взаємодії між Україною та альянсом не суперечить інтересам Росії. Адже, зважаючи на історичні зв’язки і традиційну взаємопов’язаність наших держав, НАТО з Україною у своєму складі значно краще розумітиме та враховуватиме російські інтереси та занепокоєння. Україна як майбутній член НАТО стане гарантом запобігання тим діям і рішенням із боку альянсу, які потенційно могли б мати несправедливу та неадекватну антиросійську спрямованість.

Міф 4. Вступ України до НАТО не відповідає волі її народу.

У період найбільш активної антинатовської пропаганди, що припала на 2008 рік, рівень підтримки українським населенням членства держави в цій організації виріс більш як на 10%. Сьогодні ми бачимо поглиблення цієї тенденції: згідно з результатами низки соціологічних опитувань, майбутнє членство України в НАТО підтримує вже понад третина населення.

Грунтовне осмислення та фахова оцінка переваг і недоліків як членства в НАТО, так і альтернативних варіантів забезпечення безпекових потреб України — єдиний мудрий шлях для прийняття доленосного рішення.

Щоб визначити справжню волю народу щодо вступу до НАТО (байдуже, на його користь чи проти), слід дати українським громадянам можливість порівняти різні позиції, почути різні аргументи і зрозуміти всі наслідки того чи іншого рішення. Лише після цього можна ставити питання про референдум і вести мову про прийняття зваженого рішення нації про своє майбутнє, зокрема в безпековому вимірі. Натомість проведення референдуму в ситуації, коли, наприклад, у Харкові у червні цього року лише 8% опитаних громадян дали ствердну відповідь на запитання про те, чи володіють вони повною інформацією про НАТО, буде просто підміною понять і фактично позбавить українців свідомого вибору.

Варто зазначити, що за 60 років існування альянсу з 28 його членів лише чотири держави проводили консультативні референдуми щодо питання членства у цій організації — Іспанія, Угорщина, Словаччина та Словенія. Найпоказовішим у цьому випадку є досвід Іспанії, яка, вступивши до альянсу 1982 року, мала лише 18% підтримки такого кроку з боку свого населення. Тогочасна соціалістична опозиція активно опонувала урядові у реалізації євроатлантичної інтеграції, а прийшовши до влади у 1986 році, організувала референдум щодо збереження членства в НАТО. Результат був вражаючим: 52,5% проголосували за збереження членства в організації.

Можна також згадати й про те, як змінювалася ситуація в країнах — претендентах на вступ до НАТО після проведення відвертого фахового діалогу в суспільстві з цього питання. У Словаччині в 2000 році ідею приєднання до альянсу підтримувало 42% населення, а два роки по тому — вже 61. У Литві в 1999 році суспільна підтримка аналогічного процесу становила 36%, а в 2002-му — досягла 75. Аналогічна тенденція мала місце й у інших країнах Центральної та Східної Європи.

Такий досвід свідчить про необхідність об’єктивного та зваженого підходу до формування в Україні суспільної думки щодо євроатлантичної інтеграції країни на основі насамперед достовірної інформації, позбавленої політичної кон’юнктури.

* * *

Насамкінець хотіли б зазначити, що, попри всі міфи і стереотипи, стратегічний курс України на входження у європейський та євроатлантичний простір визначений історією та сформований українським народом ще на початку 90-х років минулого століття, а в подальшому — закріплений на законодавчому рівні. Відтак, сьогодні має вестися діалог про якісне наповнення вже визначеного курсу конкретним змістом, визначення пріоритетів і належне інституційне забезпечення. При цьому варто пам’ятати, що європейська та євроатлантична інтеграція мають в основі чимало спільного, тож їхня практична реалізація має бути скоординованою та взаємодоповнюючою.

Безумовно, сучасний світ змінюється. Однак інтеграція України до європейського та євроатлантичного цивілізаційного простору з одночасним розвитком динамічних відносин з іншими потужними світовими гравцями — Росією, Японією, Китаєм, Індією, Бразилією допоможе нашій країні адаптуватися до змін, що відбуваються, та посісти гідне місце на світовій арені. Лише досягнення стандартів держави, що гідна стати членом ЄС та НАТО, надасть Україні реалістичну можливість забезпечити національну ідентичність та не стати жертвою глобальних світових зрушень.

Реклама