Блог: Маріанна Корнієнко

Першу частину цьогорічної відпустки з "трудових буднєй" було відпочито і відзнято на містично-мальовничому мисі Казантип,найсхіднішому в Криму. Протяжність його берегів - 12 км. Ми пройшли майже всі. Якщо дивитись згори, то комусь мис нагадує ядерний вибух, а комусь черепок людини. Справа в тому, що фізично, як свідчить сама назва (казан та тіп з тюрк.- дно казана), він схожий на казан. По центру його - велика впадина, де розташоване нафтодобувне містечко,а узбережжя - це невеличкі гірки. Найвища з них - всього 106,5 м над рівнем моря.

Історія закінчується, а враження тривають. Так само життя минає, а лишаються спогади, якими людина продовжує жити. Схожий "ефект" із продовженням в реальність створив , як на мене, і Памук у «Музеї невинності».

Памука в рецензіях то критикують і лають як чорта за цю книжку, то співають улесливих пісень. Лишитись байдужим до "Музею невинності" - щось на межі фантастики. Для мене - це водночас одна велика історія кохання, сплетена з маленьких історій Стамбулу, спогадів-вражень та непідробних порухів душі.

Мої минулі вихідні промайнули в Житомирі. Вкотре. Важко сказати, який це "вкотре" раз за останні чотири роки. Десь між десятим і двадцятим.

Це місто «без обличчя», - в ньому, на перший погляд, немає нічого видатного. Старі будинки, церкви, які вціліли попри війни і час, або ж руїни споруд, схожі більше на привиди з минулого, аніж на пам’ятки архітектури. Ще тут інакший плин часу, не просто повільний, - це щось поміж сном і забуттям. Єдине, що мене міцно прикуло до Житомира, - моя кохана людина…

Попри несумісну із життям спеку, в суботу ми влаштували післяобідню прогулянку. Пройшлися парком, вийшли на середину мосту. Довго-довго дивились у каламутні води Тетерева, а потім – на хмару понад лісом, за якою сховалось сонце, викарбувавши образ ягниці у весняному вінку із пишними кулями морозива під носом. Я була щаслива, що не було фотоапарата та інших «цифрових спокусників» залишити цю картинку десь окрім серця. В ту мить я збагнула незбагненне і подумала невимовне, те, про що мовчать тільки двоє, - я люблю Житомир. Він дуже гарний, але його краса «не кричить» про себе. Вона чекає слушного часу і слушного співрозмовника, як та «елегантна їжачиха», щоб викрити себе.

Коли народжується людина, це відбувається у найкращих обставинах саме
для неї. Когось життя обдарувало високим соціальним статусом і моральною бідністю, а когось інтелектом і
бідністю матеріальною. І кожному з них треба з цим "щось робити" і якось
жити. Навіть не так, - жити якось так, щоб реалізувати себе якнайкраще у
цих обставинах.

Якщо раніше слово «мистецтво» асоціювалось із вишуканістю, яка не всім зрозуміла, то сьогодні воно стає все ближчим до реального життя.  Портрети замріяних панянок, сцени з дворянського життя, барони та баронеси, незаймана природа, абстракція – ось що можна часто побачити в традиційних галереях. Мистецтво «розриву» між мріями і навколишніми реаліями по-своєму цікаве. Коли споглядаєш подібні фотоінсталяції чи картини, виникає відчуття доторку до іншої реальності і розширення своєї.

Автобус рушив з місця...
домашні турботи, забуті речі і
недоліковане горло лишились десь поміж сонних вуличок Києва. За вікнами
пропливала Україна  та чужі-рідні вокзали. Ліси півночі, рівнини,
простори поділля, замерзлі річки і ставки...все  вкрите  памороззю,  то
сліпучо білою,  то  ніжною, напівпрозорою...
І тут з-поміж
засніженої казки я побачила...сонце!  Я так давно не бачила сонця, Київ
сховався від нього у своїх похмурих буднях і сірих будинках. А
тут...стільки сонця. Я ніжилася в його променях і закохано йому
посміхалась. Воно то ховалось за горизонт, то виринало.
Ми їхали на Захід, навздогін сонцю...

Новорічна казка Галича

Старий Галич розказав свою новорічну казку...

Музей архітектури та  побуту заховав під снігом таємниці Прикарпаття. Напівкурні і курні хатки покутян, помешкання опільців, бойків та гуцулів,  дерев’яна церква...
Хатки - з маленькими вікнами, або й взагалі без них, бо за освітленість стягувався податок.
Біля покутських будиночків ставили коршницю,  де  взимку зберігались качани кукурудзи…

"- Дорога в житті одна. В кінці смерть, політ з гребеня хвилі. Нам нічого втрачати, крім своїх ковзанів, а на них по асфальту далеко не зайдеш.

- А куди ти намилився?

-Хочеш знати, куди? Далі, в глибини нескінченності. Наближатися до дійсності."

Класний відпочинок з одного боку наповнює... новими враженнями, досвідом, відкриттями, а з іншого - абсолютно вибиває з колії. Мого життя до моря вже немає, воно закінчилось: робота, побут, турботи... великі і маленькі. А життя після ще не почалось. Я наче в якійсь прірві між минулим і майбутнім.

Хмельницький...

Вечірнє небо трошки насупилось в очікуванні дощу. Молодь снувала туди-сюди центром міста. Центральна вулиця, на перший погляд, дуже маленька, і нічим не примітна. Проте її бруківка, декілька старовинних будинків, і люди, яких я бачила по дорозі, створювали якусь неповторну атмосферу затишку. Відчуваєш себе просто, як вдома. Ще є така собі "алея зірок", де можна викарбувати будь-що на замовлення і залишити частинку себе у цьому місті. Переважна більшість надписів у стилі: "Я тебе кохаю. Твоя дружина" чи "З днем народження. чувак":).