Пам'ять…Вона нетлінна. Із забуття її сьогодні піднімає третє покоління нащадків ветеранів війни. Повертають, щоб світлий подвиг героїв Великої Вітчизняної, оповитий нечуваним героїзмом і мужністю, був завжди прикладом служіння Вітчизні. На такому прикладі виростає сьогодні покоління ленковецьких учнів, де при школі діє меморіальний музей Героя Радянського Союзу І.М.Поліщука, роботу якого очолює директор школи Безкоровайна Г.Г.

У 1918 році тритисячна українська армія не мала сили воювати з більшовицькими військами Антонова-Овсієнка. У цей час, виконуючи умови Берестейського мирного договору, на Волинь вступили німецько-австрійські війська.

Чудернацтво журналістики, насамперед, в тому, що ми щоденно пишемо про незнайомих людей, їхні героїчні вчинки і відкриття, а про колег – на ювілей.

Свого часу автору цих рядків «пощастило» займатися бізнесом. Тобто торгувати на базарах. Але де б не бував, завше ставив табличку з оголошенням: «Придбаю фотографії, документи, книги з історії Шепетівщини, Ізяславщини, Полонщини, Славутчини...». Багато хто з усмішкою дивився на дивний надпис. Тим часом домашній «музейний» фонд монотонно-невпинно зростав. І сьогодні куплені чи отримані у дарунок реліквії допомагають мені у творчій роботі.

У Васильківському авіаполку, де проходили зйомки фільму «В бій ідуть одні «старики», базується сучасний МіГ-29, на борту якого намальований нотний стан — символ «співаючої ескадрильї». У кабінеті командувача ВПС поруч з портретами прославлених асів Кожедуба і Покришкіна — портрет Леоніда Бикова. А пам’ятником усім бойовим льотчикам на схилі Дніпра в Києві став бронзовий комеск Титаренко, якого він зіграв.

Сьогодні Валентині Матвієнко, головній і єдиній жінці-губернатору Росії, виповнилося ... років. На адресу ювілярки з Південної Пальміри до Північної пішли захоплені телеграми, підписані губернатором Одещини, головою обласної ради та мером міста-героя. Напередодні кореспондент «ОВ» здійснив паломництво на малу батьківщину Валентини Іванівни, до районного центру Шепетівки. Містечко з 60 тисячами населення справляє досить непогане враження. Населення (переважно україномовне) дружелюбне, при цьому дотримується усталених у цій сугубо єврейській місцевості традицій і правил.

Шістдесят п’ять років минуло з того часу, коли Радянські війська переможним кроком визволяли села Шепетівщини від німецьких загарбників.
Друга світова війна залишила глибокий слід у долі нашого народу. Не було, напевно, жодної сім’ї, яка б не зазнала воєнного лихоліття, горя, втрати рідних. Адже смерч війни двічі пройшов нашою землею — в сумний час відступу та у період переможного визволення.
Минають роки, але війна не забувається. Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь. Розповіді очевидців змушують замислитися над трагедією і подвигом нашого народу.

П’ятнадцятого березня Україна відзначила 70-річчя проголошення незалежності Карпатської України — події, яка мала велике історичне значення не лише для карпатського українства, але й для всього українського народу. Адже Карпатська Україна стала одним з кроків на шляху до соборності всіх українських етнічних земель у єдиній державі.

Ось і прийшла довгождана весна, а з нею прийшло свято — день визволення мого села Городища.
Давно позаростали окопи, на згарищах збудовані ошатні оселі. Лише пам’ять щоразу повертає нас до тих незабутніх днів, а ще про них нагадують німі свідки — воїни з граніту та бронзи.
Німецькі загарбники захопили Городище 5 липня 1941 року. Вони грабували його населення, забирали велику рогату худобу, свиней. З початку 1942 року було взято на облік всю молодь села, а у квітні 27 осіб було відправлено до Німеччини. Мені було 12 років, і я пам’ятаю, як мама боялася за мене і сестру.
У селі була організована диверсійна група партизанів під керівництвом агронома Письменного. Потім до цієї групи увійшли В.Мазяр, М.Лівандовський. Партизанам активно допомагали жителі Городища Петро Нижній, Устя Труба.

Не сьогодні це сказано: час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння, час мовчати і час говорити. Час – говорити! Юліус Фучік писав: «…Прийде час, коли нинішнє стане минулим, коли будуть говорити про великий час і безіменних героїв, які творили історію. Я хотів би, щоб всі знали – не було безіменних героїв. Були люди, в кожного своє ім’я, своє обличчя, свої сподівання і надії, і муки самого найменшого із них були не менші ніж в того, чиє ім’я потрапило в історію.» А йдеться про Велику Вітчизняну війну проти фашистських гнобителів.

Цієї весни мешканці села Великої Шкарівки, як і всі краяни, відзначають 65-ту річницю визволення від німецько-фашистських загарбників.
Нині у селі не залишилося у живих жодного фронтовика. Але є люди старшого віку, які пам’ятають страшні роки війни, а разом з тим і визволення нашого села. Серед них — Василь Ілліч Кондратюк, який народився у 1932 році у Великій Шкарівці.
Зі сльозами на очах він згадує ті страшні роки війни: «На фронт я не пішов воювати, бо ще був малий, а от війну, особливо визволення свого села, дуже добре пам’ятаю. Німці прийшли на початку березня 1944 року. В сільському клубі вони розмістили конюшню і кухню. Ходили з хати у хату, забирали яйця, сало, хліб, птицю. Німецька частина, що розмістилася у селі, простоявши декілька днів, почала відходити у напрямку села Костяниць.

У грізні роки боротьби проти фашистських загарбників мешканці сіл Новоселиця (нині Орлинці), Устянівка, Рожична зазнали чималих випробувань. Колгоспне майно і худобу було частково евакуйовано. Багато трудівників сіл Рожичнянської сільради вступили до лав Червоної Армії.
П’ятого липня 1941 року фашисти окопували Гриців і села Рожичнянської сільради, в тому числі й Орлинці. Довгими були роки окупації. У селах створювались підпільні організації. Вони працювали у тісному зв’язку з партизанськими загонами, які діяли у Шепетівці, Славуті, Полонному і поблизу Грицева.

Тепер нам мало що нагадує про страшні роки воєнного лихоліття, про ті 1418 днів важких випробувань, героїзму, тривог, непоправних втрат. Лише обеліски, братські могили, мов німі свідки жахливого кровопролиття, повертають нас у минулу війну. Та й спогади очевидців та ветеранів Великої Вітчизняної війни хвилюють душу.
На території Великорешнівської сільської ради на даний час проживають два учасники тієї війни — інвалід 1-ї групи Мукей Федорович Верхогляд, 1923 року народження, житель села Сошок, та Іван Варфоломійович Парфенюк, 1922 року народження, мешканець Великої Решнівки.

Шостого березня минає 65 років з дня визволення села Плесни від німецько-фашистських загарбників. Як і багатьом населеним пунктам Шепетівщини звільнення від окупації плесенцям далося ціною великих людських жертв і матеріальних втрат.
Жорстокі бої за село, що тривали більше місяця, розпочалися ще в лютому 1944 року. Шостого лютого німецький конвой вигнав за межі Плесни все мирне населення, яке заважало окупантам боротися з військами Радянської Армії. Частина його розквартирувалась у селі Вовківцях, а згодом — у Старих Бейзимах і Нечаївці, що на Ізяславщині. А решту селян фашисти перехопили на станції Чотирбоки і вивезли на примусові роботи. Загалом до Німеччини у роки Великої Вітчизняної війни було вивезено понад 130 плесенців.