|
Зима у горах
текст: Галина ПЕТРОСАНЯК, фото: Мирослав КУШНІРЕНКО
Усе, що в справжніх горах не є зимою, а це скороминущий період десь від половини квітня до половини жовтня є підготовкою до неї. Подібно праведникові, який усе життя готується до смерті, відмовляючись від спокус та радощів молодості, горянин увесь цей час готується до зими. У літню спеку, коли міліарди людей зосереджені виключно на тому, куди б від неї сховатись, і гадки не мають про зиму, горянин не покладає рук: збирає гриби і ягоди, заготовляє дрова, косить траву, готуючи сіно для своєї худоби. Бо якщо він і залежить у цьому світі від когось, то лише від Бога й від худоби без її допомоги сім’ї не перезимувати. Тому корова на Гуцульщині усе ще не просто тварина, це годувальниця, яку досі шанують і доглядають мало не як члена родини і дуже бояться втратити.
Гірське життя чесне, в ньому немає найменшого відтінку паразитування. У своєму виживанні годі покладатись на здобутки цивілізації, це виживання треба круглорічно забезпечити собі самому. Садити овочі й фрукти та доглядати худобу, щоби не померти з голоду, заготовляти дрова, щоби не замерзнути, носити воду для усіх хатніх потреб, а взимку часто й для худоби. Мабуть, завдяки саме цьому досвіду я не маю схильності обурено обговорювати підвищення цін на комунальні послуги, а на ринку ніколи не торгуюся із селянками, які продають власну городину чи молочні продукти.
Не так давно в горах ще треба було прясти вовну й обробляти льон для того, щоби виготовити собі одяг моя бабця до початку 90-х років XX століття носила виключно домоткані сорочки й запаски, думаю, дехто носить їх досі. У ранні сімдесяті мама ще купувала «нафту» (так у горах називали гас) для ламп, які моїм ровесникам-негорянам відомі хіба що з фільмів або музеїв. Але про музейні експонати в гірському побуті можна було б писати окремо, як і про зимові дитячі розваги, що лише на перший погляд мало відрізняються від дитячих розваг у місті чи на рівнині, про особливості заготівлі дров чи кагатування овочів та фруктів, про зимові прання й купелі та про багато іншої всячини, з якої складається це терпке гірське життя.
Дрова часто пиляють вручну, сухих є менше, ніж сирих, тому, розпалюючи ватру, треба наколоти трісок або запастись старими газетами. Зимового ранку у вихололій за майже безкінечну ніч зазвичай дерев’яній хаті зуб на зуб не попадає. Але про спокусу пролежати під ліжником до весни ідеться хіба у випадку, якщо ви вже встигли спробувати іншого, комфортного життя, у свідомості справжніх горян таким спокусам місця просто немає. Треба йти годувати й напувати худобу, а вже потому готувати й собі сніданок, частина якого служитиме обідом, звичайно ж, холодним, бо розпалювати вогонь до вечора вже більше ніхто не буде. Паралельно треба будити й виряджати до школи дітей, якщо вони є, а вони здебільшого є.
Зимові дні в горах ще коротші, ніж деінде. Жінки заповнюють їх в’язанням, вишиванням, ткацтвом, упорядкуванням одягу, пранням, прибиранням у стайні чи хліві, якщо це друга половина зими здобуванням сіна, якого худобі часто не вистачає, перенесенням овочів із кагата у звільнений підвал (який називається просто «єма», тобто яма) і подібними речами. О п’ятій темніє, час починати «кутатися» хто гадає, що це слово означає дуже тепло вдягатися, той дуже помиляється, бо так у нас називають порання худоби. Приготування й споживання вечері відбувається, як правило, уже після кутання.
Сучасні зимові вечори у горах коротші, ніж ті, які я пам’ятаю зараз існує телевізор, якщо його нема у тебе вдома можна йти дивитися до сусідів, це нормально. Зрештою, є «Київстар» із пільговими тарифами і, сидячи після кутання на теплій печі, можна комусь подзвонити. Якщо ти ще молодий-нежонатий, можна темними холодними горами іти на танці відстань у десять кілометрів долається завиграшки, навіть у люті морози.
У дні святкові, а таких у горах більше, ніж у будь-якому іншому місці (своєрідна компенсація за тяжкі будні) ходять у гості до родичів, сусідів і, звичайно ж, п’ють, іноді немилосердно. Чим це може закінчуватися, неважко здогадатися, бо, на жаль, п’янство один із потужних чинників, що об’єднують Україну. Однак під час зимового посту і Різдвяних свят більшість чоловіків-горян здатні на абстиненцію, що робить їм честь і не позбавляє зимові свята, які тривають третину зими, незрівнянної магії. Різдво окраса гірської зими; червона низка колядників, розсипана у сліпучих снігах, монотонна коляда у супроводі хрипкої гірської скрипки за це горам багато чого пробачаєш.
Недавно мені спало на думку, що я дуже мляво відчуваю плин часу, майже не усвідомлюючи й не боячись його проминання. Секрет, мабуть, в тім, що я горянка, а в горах, як відомо, час плине значно повільніше, ніж будь-де. Мій внутрішній годинник досі наведений на гірський час. За ті п’ятнадцять років, які я провела там від народження, довкола мало що мінялось, хіба що підростали дерева й діти, помирали тварини й люди, але основне, на чому щоденно зупинялось око, залишалося незмінним, навіюючи ілюзію, що так буде завжди, налаштовуючи свідомість на незмінну вічність. Ті ж хати, ті ж гори, точнісінько така ж, як і десять років тому, дорога.
Два з половиною кілометри засніженої, розбитої тракторними гусеницями дороги щоденний шлях до школи протягом восьми років також залишався незмінним. Та і після двадцяти років лише одна сумна зміна: в моєму дитинстві обабіч ріс густий ліс, якого зараз майже не залишилось. Але нові покоління школярів з нашого присілка так само долають цей воістину нелегкий шлях до знань. Особливо нелегкий він узимку. У вибоїнах на дорозі з осені залишилась вода, вона покрита льодом, який при трохи м’якшій температурі провалюється під твоїми ногами, і ти замочуєш ноги, а вже залежно від рівня своєї учнівської сумлінності продовжуєш шлях, а потім сушиш ноги біля грубки в класі або, приховуючи радість від того, що все так добре вийшло, вертаєшся додому.
Й досі іноді, коли лід під ногами виявляється вже надто тонким, і ти провалюєшся, дуже хочеться повернутись у холодну гірську зиму, в дитинство, додому.?
на початок
| |